Жнива
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.
Колись, та не так і давно, з пів століття тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Комбайни в Україні з’явилися лише в тридцятих роках нашого століття.
Отож, за тиждень після «Петра» в Україні починалися жнива, на полі з’являлися люди в широких білих штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясом і з косами в руках, — косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба й довгий рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою за кожною косою.
Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:
Вгору, сонечко, вгору,
Хай я нивоньку дожну.
Ой, лане-ланочку,
Скажи ж мені правдочку,
Чи будемо ми в кінці,
Чи підемо ми в вінці?Ой, будем, доню, будем,
Лише нивоньку дожнем!
А як ниву вже дожинають, то співають, бувало;
Дивувалися ліси.
Де поділися вівси,
Женчики позжинали
Залізними серпами, —
Залізними серпами,
Біленькими руками.
Увечері, коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою працею женці йдуть, було, додому і співають:
Ой, заспіваймо, хай дома почують,
Хай нам вечерять готують.
Утомила нас та широкая нива,
Що тепер нам і вечеря не мила.
Ой, не так нива, як високії гори,
Ой, не так гори, як велике жито,
А вже ж нам спину, як кілком перебито.
Колись давно нашим жінкам та дівчатам доводилося жнивувати у панів. Якщо пан був поганий, то ясенці йому співали:
Ой, в чужого господаря обідать пора,
А в нашого господаря ще й думки нема,
Ой, паночку наш, обідати час!
А в чужого господаря горілочку п’ють,
А в нашого господаря й води не дають,
Ой, паночку наш, обідати час!
А в чужого господаря полуднувать пора,
А в нашого господаря й на думці нема,
Ой, паночку наш, полуднувать час!
А в чужого господаря полуднували,
А в нашого, багатого, ще й не думали,
Ой, паночку наш, полуднувати час!
Коли вже кінчаються жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співають:
Перепілонька мала,
Де ся будеш ховала?
Ми пшеницю дожали,
У снопи пов’язали,
В копи поскладали
Одна копонька в стозі,
А друга в оборозі,
А третя в стодолі, —
Нам горілонька на столі!
Або так:
Ой, їздило пахолятко по полю,
Запрошало челядоньку до двору,
Ой, до двору, челядонько, до двору,
Не запалюй білого личенька на полю.
Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих стебел з колосками «Спасові на бороду». Те недожате колосся вони зв’язують у пучок червоною ниткою, або виплітають колоссяну китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі — це і є «Спасова борода», яка в різних місцевостях України називається по-різному. Так, на Підляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепелиця» — це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:
Не вилітай, сива перепілко,
Вже ми не підемо в твоє пілко!
Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов’янській мітології уявлявся в вигляді кози. На Волині «борода» так і називається — «коза». Там же, на Волині й на Підляшші, ту «бороду» оздоблюють стрічками й квітами. Потім обполюють траву навколо «Спасової бороди», чи там «перепелиці», чи «кози», — це вже роблять скрізь, у всіх місцевостях. Далі виминають з колосся трохи зерна й закопують в землі, або просто сіють зерно поміж стеблами тої «бороди». Подекуди, як ось на Чернігівщині, коло «бороди» кладуть окраєць хліба, дрібку соли, баньку з водою і співають:
Оце тобі, «борода»,
Хліб, сіль і вода!..
А потім ще й приказують: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!» Парубкам кажуть пролазити через ту «бороду», щоб були багаті. Молодиці ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Як серп падаючи, вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році буде врожай, а як вдариться тупим або держаком, — то це погана прикмета. Так ворожать тричі.
Про «Спасову бороду» женці співають:
Сидить ворон на копі,
Дивується «бороді»:
Ой, чия ж то «борода»
Сріблом-злотом обвита?Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!Сріблом-злотом обвита,
Красним шовком обшита —Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!Нашої пані «борода»
Сріблом-злотом обвита —Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!Сріблом-злотом обвита,
Красним шовком обшита —Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!А чужої пані «борода»
Мочалкою обвита —Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй!1
Як бачимо, дивується ворон, бож він птах бувалий, скрізь літає, багато світу бачив, а такої гарної «бороди», як у нашої пані, не зустрічав. Замість ворона часом згадують лісового гостя ведмедя —
Сидить ведмідь на копі,
Дивується «бороді»...
Але найчастіше пісня каже, що «сидить півень на копі і дивується «бороді» — і це, здається нам, найдотепніше, бож півень і сам має бороду і то не абияку, а червону, і навіть він, мовляв, такої гарної «бороди», як у нашої пані, не бачив.
Зустрічається ще й такий варіянт пісні:
Ходить Ілля по межі,
Дивується «бороді»...2, —
бо в північній Україні зажинають саме на Іллю (20-го липня)3, а в південній — вже в цей час кінчаються жнива. Якщо жнива починаються швидше, то люди кажуть, бувало; «Бач, як Ількові бороду розчісують, — косять!», і додає записувач: «до Іллі так уже викосять жито, що й на бороду Іллі не оставлять», —
Ми-то, женчики, ми-то
Пожали всеньке жито,
А другі ліниві:
Стоїть жито на ниві!
Як уже всі хліба вижаті й женці кінчають складати снопи в копи, то вони співають:
Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,
Що не повні сторони, сторони.
Ой, не дзвеніте стодоли,
Будуть повні сторони:
Скільки на небі зірочок,
Стольки на полі копичок.
Зіроньки небо світили,
Копоньки поле укрили.
Найближчі наші сусіди, білоруси, дожинаючи свої ниви, теж заплітають «бороду» з недожатого колосся і при цьому співають:
Сядзить козелъ на мяжђ,
Дзивуицца бородзђ:
Чыя жъ гэта борода,
Уся медомъ улита.
Про білорусів Смоленщини Шейн розповідає, що поле женці не дожинають до кінця, а залишають недожатим невеличкий клаптик поля, називаючи його «бородою» того господаря, на ниві якого жали женці. Всі женці сідають навкруги «бороди», ставлять перед собою «бабу» — останній вижатий сніп, одягнутий у жіночу сорочку й напнутий хусткою, — і снідають. Потім усі разом із піснями відправляються додому, в двір господаря поля; попереду йде дівчина, чи молодиця й несе «бабу» в руках. Господар зустрічає женців, як бажаних гостей, частує їх, а «бабу» відносять у стодолу4.
Отже, білоруська «борода» багатша за нашу, бо має ще й «бабу» в придачу.
* * *
Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за нашим народнім звичаєм годиться щось залишити «на пні», в землі, чи на дереві. Збираючи садовину, наприклад, наші селяни залишають на кожному дереві по яблуку, чи грушці, а вишні, звичайно, залишаються на вершку дерева — «на розплід». Існує повір’я, що коли забрати геть усе докраю, то наступного року не вродить. Часом кажуть, що це залишається для птиць, бож Бог, мовляв, родить не тільки нам, а й на їхню, пташину, долю. Це — правда.
- - - - - - -
1 Див. А. Кримський «Волосова борода». Укр. АН. Збірник Істор.-Філолог. відділу. Київ, 1928.
2 М. Грушевський, І, стор. 193.
3 За старим стилем.
4 Див. П. В. Шейн: «Бђлорусскія народныя пђсни». СПб 1874, а також «Матеріялы для изученія быта и языка русскаго населенія сђверо-западнаго края». Томъ І, частина І. СПб 1887.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.
[ нагору ]