Зажинки
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.
Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня бере, бувало, хліб-сіль і громичну свічку1 та йде в поле зажинати ниву; вона жне серпом перший сніп пашні, несе його додому і, як де ведеться, — в одних місцевостях ставлять той сніп на покуття під образами, а в інших — у стодолі, де він стоїть аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочують окремо й зерна з нього святять у церкві, а перед засівом змішують їх із насінням. Соломою з першого снопа загодовують корів, щоб не хворіли. Часом зажинки робилися в присутності священика.
Крім зажинок, робили ще й закрутку, щоб рука лиходія і знахаря не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася так: коли дозрівали хліби, тоді жінки йшли з піснями в поле, і одна з них, взявши в жменю колосся, завивала їх вузлом — це й була закрутка. Інші в цей час співали хороводні пісні на завиття вінків, а потім усі разом з веселими піснями поверталися додому2.
Очевидно, що в кожній іншій місцевості зажинки робилися по-різному, але в етнографічній літературі матеріялів про це, на жаль, дуже мало.
- - - - - - -
1 Див. Том І
2 За Терещенком, VI, 39.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.
[ нагору ]