Весільні мотиви (Веснянки)
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
Як ми вже бачили з наведених вище прикладів, весільні мотиви зустрічаються і в тих весняних обрядових піснях, що ми їх віднесли до історичних: згадка про рутяний віночок у «Воротарі» або про срібний віночок у «Володарі», обидва варіянти «Зельмана». У гаївках, де переважають хліборобські мотиви, майже завжди є згадка про залицяння хлопців до дівчат чи навпаки — дівчат до хлопців. Але є багато веснянок і гаївок, де весільні мотиви — залицяння, сватання, заклики одружуватись, протиставлення милого нелюбові або молодого старому, «переспівування» пар — творять головний зміст пісенних текстів. Ось кілька прикладів.
«Просо». Зібравшись на вигоні, дівчата вибирають двох з-поміж себе: одну називають «матір’ю», а другу — «господинею». Всі інші учасниці гри називаються «дочками». Зробивши такий вибір, дівчата стають в один довгий ряд. Перша в ряді стоїть «мати». Господиня бере в руку довгу палицю і стає збоку; потім вона підходить до «матері» і питає:
— Де твоя дочка?
Та відповідає питанням:
— Нащо вона тобі?
— Щоб ішла просо жати.
— Десь на тому кінці!
«Господиня» йде до другого кінця ряду, стає перед крайньою з дівчат і каже:
— Казала мати, щоб ти ішла до мене просо жати!
— Яке?
«Господиня» підіймає палицю вище голови і каже:
— Таке!
— Не достану.
«Господиня» опускає палицю аж до землі, говорячи:
— Таке!
— Не нагнуся.
Тут відбувається діялог поміж «господинею» і «дочкою»:
— Куплю тобі сорочку.
— У мене є!
— Куплю тобі спідницю.
— У мене є!
— Куплю тобі хустку.
— У мене є!
І так «господиня» перераховує весь одяг, який звичайно повинна мати дівчина, що збирається виходити заміж. За кожним разом «дочка» відповідає: «У мене є!», тобто показує, що вона вже готова виходити заміж. Господиня, почувши, що в дівчини все є, удає з себе сердиту, ніби б’є дівчину палицею і гонить її до «матері», примовляючи: «А, заміж! А, заміж!» Коли «дочка» заховається за «матір», «гоподиня» залишає її і знову звертається до матері з тим самим питанням: «Де твоя дочка?», і гра відбувається заново. І так продовжується, аж поки «господиня» не пережене всіх «дочок» до «матері», раз-у-раз приказуючи: «А, заміж!»
Так бавляться дівчата в «Просо» в селі Полонному на Волині, але в інших місцях України така забава не відома. Найпопулярніше «Просо», що його співають фактично від Кубані по Сян, складається з двох хорів, що по черзі переспівуються («антифонний переспів»):
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід Ладо, сіяли, сіяли.А ми просо витопчем, витопчем,
Ой, дід Ладо, витовчем, витовчем.А чим же вам витоптать, витоптать,
Ой, дід Ладо, витоптать, витоптать?А ми коні випустим, випустим,
Ой, дід Ладо, випустим, випустим.А ми коні переймем, переймем,
Ой, дід Ладо, переймем, переймем.Та чим же вам перейнять, перейнять,
Ой, дід Ладо, перейнять, перейнять?А шовковим неводом, неводом,
Ой, дід Ладо, неводом, неводом.А ми коні викупим, викупим,
Ой дід Ладо, викупим, викупим.А чим же вам викупить, викупить,
Ой, дід Ладо, викупить, викупить?А ми дамо сто рублів, сто рублів,
Ой, дід Ладо, сто рублів, сто рублів.Не треба нам тисячі, тисячі,
Ой, дід Ладо, тисячі, тисячі.А ми дамо дівчину, дівчину,
Ой, дід Ладо, дівчину, дівчину.Ми дівчину візьмемо, візьмемо,
Ой, дід Ладо, візьмемо, візьмемо.
При цьому крайня з дівчат першого хору перебігає до другого хору. Перший хор кричить: «Нашого полку убуде, убуде!» Другий хор вигукує: «Нашого полку прибуде, прибуде!» Гра починається наново.1
Цікавий варіянт «Проса» подає Михайло Максимович. За цим варіянтом після того, як хори переспівають пісню і дівчина перебіжить від першого хору до другого, вона гукає:
Їдьте, їдьте до нас!
А ті їй відповідають:
Нема короля вдома.
Поїхав по дрова,
Пиво варити,
Сина женити,
Дочку віддавати,
Нас на весілля звати! 2
«Навчу я, навчу…». Дівчата беруться за руки і творять коло. В середині кола стоїть дівчина і удає, що ніби пряде з кужеля. Хор ходить навколо і співає:
Через село,
Через Бондарівку,
Поняв старий
Молодую жінку.
Іще ж не поняв,
Та хвалиться бити,
Та хвалиться з товаришем
Нагайку купити:Навчу я, навчу,
Молодую жінку;
Навчу я, навчу,
Молодесеньку.Поїхала жінка
Та до батька в гості.
Неділя минає,
Жінки немає:Навчу я, навчу і т. д.
І друга минає,
Жінки немає:Навчу я, навчу і т. д.
І третя минає,
Жінки немає:Навчу я, навчу і т. д.
Четверта іде —
Жінка їде:Навчу я, навчу і т. д.
Жінки побоявся,
В кропиву сховався:Навчу я, навчу і т. д.
Бороною скрився,
Сінцем притрусився:Навчу я, навчу і т. д.
Ой, первое лихо:
Кропива жале,
А другеє лихо:
Борона даве,
А третєє лихо:
Сінце коле —Навчу я, навчу і т. д.
Четвертеє лихо:
Горобець скаче,
Жінці скаже —Навчу я, навчу і т. д.
В той час, як хор співає, дівчина в колі показує рухами, який то чоловік сердитий і як він буде вчити свою жінку. А коли хор починає співати про те, як жінка повертається додому, дівчина комічними жестами показує, що чоловік злякався і ховається в кропиву. Гра весела, і викликає багато сміху.
«Зося-чорнуся». Дівчата беруться за руки і творять велике коло. В середину заходить дівчина. Хор рухається навколо дівчини і співає:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина в колі:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За столяра, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде дошки стругати,
Мені скаже помагати.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся, чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За шевця, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде чоботи шити,
Мені скаже шкіру волочити.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За муляра, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде мурувати,
Мені скаже вапно подавати.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти.
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За сідляра, за сина єго.
Дівчина:
Ой, не піду, матінонько,
Ой, не піду, ластівонько,
Бо він буде коні сідлати,
Мені скаже помагати.
Хор:
Зосю-чорнусю,
Мийся чешися,
Заміж берися:
Хочуть тебе люди взяти,
Ми тя хочемо заміж дати.
Дівчина:
А за кого, матінонько,
А за кого, ластівонько?
Хор:
За рільника, за сина єго.
Дівчина:
Ой, я піду матінонько,
Ой, я піду, ластівонько,
Бо він буде поле орати,
А я збіжжя засівати! 3
Цікавий варіянт цієї гаївки я записав від пані А-ч у 1946 році. Цей варіянт називається «Чорнушко-душко» і виконується він мішаним хором: хлопцями і дівчатами. Всі учасники гри беруться за руки і творять велике коло. В середину заходить дві дівчини: одна з них грає ролю «матері», а друга — «дочки». Рухаючись, хор співає:
Чорнушко-душко,
Вставай раненько,
Вмийся, чешися,
Гарно вберися,
Хочуть тя люди взяти,
Хочу тя заміж дати.
«Дочка» робить вигляд, ніби вона розглядається навколо, і співає:
Ой, за кого, матінонько,
Ой, за кого, ластівонько,
Чи за мазяра,
Чи за шматяра?
Не піду, матінонько,
Не піду, ластівонько!
«Мати», звертаючись до «дочки», співає:
Не за мазяра, не за шматяра,
А за Юрчика та й Петришина!
З кола виходить «Юрчик Петришин», якого назвала «мати». Він підходить до «дочки», бере її за руки, і вони крутяться в танці кілька разів, співаючи:
Ой, піду, піду, матінонько,
Ой, піду, піду, ластівонько.
Ця пара вважається вже «переспіваною». Вона стає в коло, а з кола виходить інша дівчина, що починає грати ролю «дочки». Гра починається наново. І так «переспівують» кожну пару хлопців і дівчат, про яких знають, що вони мають одружитися. Ніколи не «переспівують» випадкової пари.
Якщо «переспівана» на гагілці пара чомусь не подружилася, то це вважається за великий гріх і сором. Батьки після «переспіву» також не можуть висловлюватися проти весілля, бож, мовляв, «молодих на гагілці переспівали».4
Чи не є це своєрідним відгомоном стародавнього звичаю наших предків «умикати жен» на ігрищах?
В літопису Нестора, в т. зв. Лаврентіївському списку його, записано таке: «Радимичи, Вятичи и Сђверяне схожахуся на игрищи, и ту умыкаху жены себђ, с нею же съвђщаваше».
У сербів ще на початку цього століття був подібний звичай, що називався «отміца».
На Лівобережжі, а також на Київщині ще донедавна була поширена гра «Щітка», що — як нам здається — є теж своєрідним залишком нашої стародавньої «отміци».
«Щітка» виконується так: хлопці й дівчата беруться за руки і творять довгий ланцюг. Крайньою завжди стає дівчина; вона стоїть нерухомо, міцно упираючись обома ногами в землю. Всі інші учасники гри ходять навколо неї, тримаючися за руки. Таким чином дівчина по деякім часі обвивається «живим ланцюгом». Коли «ланцюг» навколо неї вже замкнувся, вона починає бігати в тісному колі, помалу розсуваючи його, і співає:
Щітка маленька,
Де твоя ненька?
На маківці сиділа,
Дрібен мачок дзюбила:
Дзюб, дзюб, дзюбанець,
Ходи, дівко, у танець,
А за нею молодець;
Не йди, дівко, у танець,
Лихо буде під кінець.
Коли дівчина переспіває пісню, виходить з кола парубок, і між ним та дівчиною відбувається така розмова:
— Горю, горю, пень!
— Чого гориш?
— Щітки, гребінки, красної дівки!
— Якої?
— Тебе, молодої!
Після цього дівчина вибігає з кола і втікає, а парубок кидається її ловити. Якщо дожене і спіймає, то веде в коло і становить її поруч з собою. Якщо ж не дожене, то доводиться йому самому стояти в колі. На цьому гра кінчається. 5
- - - - - - -
1 С. Нодлак, Херсонщина.
2 Дни и мђс. Максимовича. «Рус. Бђс.», стор. 76.
3 Головацький, III, 184-186.
4 Див. О. Степовий, «Укр. народні танці». Авґсбурґ, 1946, стор. 11.
5 Див. Чуб., III, 93, а також Терещенко, ІV, 316-317.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]