Великий піст
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
В першу суботу Великого посту господині колись збиралися до церкви, приносили з собою хліб, коливо й мед і замовляли велику панахиду по рідних-небіжчиках. На Херсонщині це називалося «давати мисочку».
В цю ж суботу, після причастя виходять з церкви, але потім кожен поспішає повернутися до церкви знову, щоб не спізнитися на молитву. А, виходячи з церкви після молитви, «знаменуються» — цілують хрест або ікону, вірячи, що «хто без благословення і знаменування піде з церкви геть, того молитва не прийметься і на небі не запишеться — все одно, як і не був у церкві». Люди, що говіли в цей день і дотрималися всіх правил, називаються «спасенниками». Спасенникам дозволяється випити вдома три склянки горілки, але спати не можна, бо «ангели причастя вкрадуть». Кожен, хто говів, повинен піти на вечірню, і це називається: «віднести причастя». Якщо хтось на вечірню не піде (після трьох склянок горілки декому піти не вдається), то про того кажуть: «Він причастя вкрав!»1
Перша неділя Великого посту називається «неділя збірна». В цей час на Україні звичайно вже починає розтавати сніг, а тому кажуть: «Неділя збір — тече вода з гір». Дівчата в цю неділю варили колись кашу з маком і на короткий час закопували її в землю — «щоб недоля пропала».
Четвертий тиждень Великого посту — «середохресний». В середу на цьому тижні — свято хреста. В цей день господині печуть «хрести» з маком і мастять їх медом. Частину «хрестів» зберігають на час сівби.2
На цьому тижні господині сіють мак, а також розсаду капусти й помідорів. Щодо розсади, то існує повір’я, що її конче треба сіяти в піст — «щоб морозу не боялася».
П’ятий тиждень Великого посту називається «Похвальний»; в суботу на цьому тижні — свято Похвали Пресвятої Богородиці. В цей день працювати не можна — гріх. Не гріх тільки сіяти розсаду. На «Похвалу» сорока яйцем похвалиться.
Шоста субота — Вербна або Лазарева. Це свято дітей. Під час церковного обходу на вечірні діти носять вербу; кому трапиться найбільша гілка верби, той щасливий.
Колись на Україні існував звичай ходити з церкви до церкви, несучи з собою свячене гілля верби. Вихованці духовних шкіл — «бурсаки», як свідчить Терещенко, брали в цих походах з вербою жваву участь. 3
«В Київській губернії ще до цього часу (1837 рік) напередодні свята Входу в Єрусалим, у вечірній час — як у містах, так і в селах — відбувається урочистий похід з гіллям свяченої верби з однієї церкви до другої» 4.
У південних слов’ян, сербів і болгарів, в цей день діти, переважно дівчатка до дванадцяти років («лазаріци»), ходять групами з хати до хати і співають «лазарівські пісні» — щось на зразок наших веснянок. 5
Є підстави думати, що і в нас на Україні був час, коли вербна субота святкувалася дітьми урочистіше, ніж тепер.
-------
1 Слоб. Нікольське на Слобожанщині. Записали Калашнікови.
2 Докладніше про це див. вище: «Середохрестя» та «Перша борозна і початок сівби».
3 О. Терещенко, VI, стор. 85.
4 Сн., III, стор. 175.
5 Аніч., І, стор. 196.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]