Великдень вдома
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
«Як тільки прийдуть з церкви і принесуть паску, відразу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя — «щоб уліті не боліло і не тріскалося від вітру та сонця». В цей же час придивляються до паски, бажаючи помітити на ній шерстину: якщо, помітять білу, то це значить, що білий скот буде добре вестися в господарстві; якщо чорну чи руду помітять, то такої шерсти скот і треба заводити» 1.
В західніх місцевостях України, прийшовши чи приїхавши додому, господарі відразу до хати не заходять. Вони обходять всі будівлі, що є в господарстві, і посипають навколо них свячену сіль — «щоб нечисту силу відігнати». Після цього господиня йде до хати накривати стіл, а господар заходить з «дорідником» до стайні привітатися з «німиною». Тут ще звичайно буває темно, і господар запалює освячену свічку та ставить її на полицю за яслами. Стайня виповняється тьмяним світлом, і тепер видно, що корови, вівці та коні занепокоїлись, почувши смачні запахи «дорідника». Корови потягнулися до «свяченого» і своїми довгими шорсткими язиками намагаються його лизнути. Господар скидає шапку, бере «дорідник» у руки і, підходячи по черзі до кожної тварини, кладе «свячиво» їй на хребет і примовляє: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні. Не примовляє він так тільки до свиней та пса.
Поздоровивши отак худобу, ґазда відрізує шматочки свяченої паски, вмочає їх у сіль, дає по одному кожній тварині і каже:
— Абись була така весела, як цеся Божа дора 2.
Наприкінці ґазда заходить ще до бджільника, торкається «дорідником» головиці вулика і промовляє:
Чи ти, матко, спиш, чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Ісус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дари тобі даю.
Посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу
І по всьому цвіту!
Абись була цвітна, як цвіт,
Тяжка з вощиною, як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Абись віск робила на віддяку,
Ісусові Христові на посвіт,
Людям на розлучіннє душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю ґаздинев роблю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями дванадцять роїв пускала,
А від мене, порженого, абись не втікала!
Абісь сі так тримала пасіки, як сі тримає цеся дора мене! 3
Отак привітавшися з бджолиною маткою, ґазда йде до хати. Переступивши поріг, він скидає шапку і голосно вітається:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідають йому діти й жінка.
Ґазда ставить «дорідник» із свяченим на стіл і христосується з усією родиною, починаючи з ґаздині. Похристосувавшись, діти стають на коліна, а батько з матір’ю розбивають над дитячими головами «дорідник» чи бесаги, примовляючи:
«Аби вам розум так скоро ся розв’язував, як сі бесаги скоро розв’язуються».
Якщо в хаті є дівка на відданні, кладуть їй паску на голову і кажуть: «Абись у людей така велична, як паска пшенична!»
Малу дитину кладуть у порожній «дорідник», примовляючи: «Абись так скоро росло, як паска росте!» 4
Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, а на дно миски кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Їх забирає дівчина — «щоб краща була».
Вся родина молиться Богові і сідає за стіл. Стіл застелений білим обрусом і заставлений найліпшими напитками та наїдками, на які тільки міг здобутися господар: паски, яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. В пляшках — пиво, горілка, наливки та настоянки...
Про розкіш великоднього столу в Україні, імовірно в заможних родинах, з захопленням писав колись Олександер Терещенко:
«В Україні святкують Великдень веселіше і заможніше, ніж на півночі. В кілька рядів ставлять на стіл паски, що пеклися на різних солодощах та пахучому корінні. Разом з паскою, в яку встромлена гілочка свяченої верби і воскова свічка, — тарелі яєць, пофарбовані на різні кольори: жовтий, синій, червоний; начинене порося з хріном у зубах, а по боках його — зелень і овочі; смажена гуска, гиндик, телятина, вуджена свиняча шинка, ковбаса, сало, шматок чорного хліба, солодкі пиріжки, сир, сметана, сіль, карафка з горілкою, настоянки та наливки. Під вагою великодніх наїдків та напитків гнуться столи, і все це не здіймається протягом цілого тижня…» 5
В південних степах України, на Херсонщині, існує цікавий звичай ставити на великодній стіл, поміж напитками та наїдками, тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою травичкою, що росте з неї. Для цього здебільшого сіють овес — за два тижні перед святами. Зелень повинна вирости так, щоб у ній могло сховатися яйце, отже досягти 7-8 см.
Навколо цієї «могилки», поміж зеленню кладуть стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Отже це ніби символічна могила. Вона стоїть на столі поруч з паскою цілий тиждень, аж до Хоминого понеділка, коли, як кажуть селяни, «наш Великдень одходить» 6. Це дуже гарний звичай, і його — на наш погляд — варто б поширити і в інших місцевостях України.
- - - - - - -
1 Сл. Никольська на Слобож. В. В. Ів., стор. 260.
2 Матеріали з Гуцульщини, за мат. до етнолог., том XV.
3 Мат. етнол., т. VII, стор. 236. За М. Груш., І, 176.
4 Мат. до етнології, том XV, стор. 39.
5 Ол. Терещенко, VI, стор. 111.
6 В своєму нарисі «Великдень в Україні» (див. «Українська думка» від 2-го травня 1948 року, Лондон) я, описуючи цей звичай, пояснював його так: «Зелень на столі нагадує пробуджену на весні природу». Але після того я радився з своїми земляками з Херсонщини (при зустрічі або листовно) і прийшов до висновку, що «зелена могилка» на великодньому столі є саме символічною могилою і стоїть у зв’язку з поминками померлих, а не є лише символом пробудженої природи. В етнографічній літературі пояснення цього звичаю я не зустрічав.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]