Великдень в церкві
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви — хто пішки, а хто й возом. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому не було місця в церкві, той спинявся на дворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослуження.
«В перший день Великодня читають різними мовами, під веселий гуд дзвонів, з євангелиста Івана Богослова: „Въ началђ бђ слово”»1.
Староста або паламар наказував виносити хоругви. Всі виходили з церкви. Парубоцтво звичайно виносило хоругви і хрест, а старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, євангелію та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.
В цей час сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і сам ставав на варті — «щоб відьма не взялася рукою за замок».
Всі містичні істоти, що відограють важливу ролю в народній демонології — відьми, упирі та всяка «нечиста сила» — у Великодні свята, а особливо під час Богослуження, за народнім віруванням, втрачають свою силу, а тому їх у церкві — при певних умовах — можна бачити і впізнавати.
«В той час, коли обходять навколо церкви, приглядаються, хто залишається в церкві, ховаючись по кутках. Якщо жінка, то це відьма, а як чоловік, то це упир»2.
Під час заутрені можна бачити в церкві відьму з глечиком на голові. Для цього треба взяти шматок дерева з труни мерця, але цей шматок повинен мати дірку від випалого сучка. Треба дивитися крізь цю дірку, але так, щоб не відділятися від натовпу, «бо відьми розірвуть».
Слідкують, бувало, за тими жінками, яких підозрівають у відьомстві: «вони повинні торкнутися рукою священика».
Хто прийде до церкви з першим вареником, сховавши ще на Масляну, той побачить відьму. Відьми здебільшого ховаються по дзвіницях.
Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: «їхні постріли убивають чорта».
У селах Поділля парубки споруджували колись «гармату». Для цього брали залізну трубу, ланцюгами прикріплювали її до дерев’яної колоди; міцно скручуючи ганчірки, робили «кулю», заганяли її в «жерло гармати» і набивали «гармату» порохом. Як тільки священик в церкві виголосить: «Христос Воскрес!», хлопці підпалювали смолоскипом порох, і гармата вибухала.
Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи в руці срібну монету. На виголос священика «Христос Воскрес» він, замість «Воістину Воскрес», відповідав «Анталуз маю!». Вірили, що від цього срібна монета набирає чародійної сили і, де б вона не була, все одно повернеться до свого господаря та ще й нові гроші з собою приведе 11.
Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість відповідати «Воістину Воскрес» можна чогонебудь побажати собі — це бажання здійсниться 12.
Після утрені старі бабусі ходять на могили христосуватися з померлою ріднею. Така бабуся, стоячи над могилою, називає на ім’я батька, матір, сина чи дочку і каже: «Христос Воскрес!» 13
Селяни вірять, що, коли піти на кладовище і похристосуватися з померлими батьками саме в той час, як у церкві вперше проспівають «Христос Воскрес!», то з могили можна почути відповідь: «Воістину Воскрес!» 14
Як бачимо з наведених прикладів, слова «Христос Воскрес» у народньому віруванні мають велику магічну силу.
* * *
«По закінченні літургії, коло церкви або в притворі святиться «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси. Яйця святять очищені, бо бояться, щоб свячена шкаралупа не впала на землю і не була потоптана ногами. Кістки «свяченого» закопують у полі — «щоб град посівів не побив» 21.
«Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить або глисти нападуть, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: „Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім!”» 22
Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже після Богослуження. При христосуванні звичайно цілуються і обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народнім віруванням «воно має велику силу» 23.
«Христосуються писанками і крашанками хлібороби і всі стани населення, не виключаючи і шляхти; бувало, не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби після христосування не прийняв хтось писанки» 24.
Якщо Великодню службу Божу править не один, а кілька священиків, то христосування починається в олтарі поміж священиками. Потім вони виходять з олтаря з хрестом, евангелією та святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми обличчям до народу, і найстарший з них виголошує привітання:
— Христос Воскрес!
А народ відповідає хором:
— Воістину Воскрес!
Тепер повівся добрий звичай виголошувати це привітання так:
«Христос Воскрес — Воскресне Україна!» 25
- - - - - - -
1 Ол. Терещенко, VI, 93.
2 Слоб. Критська на Слобож. За В. В. Ив., 749.
11 Село Громи на Уманщині.
12 За Чуб., III, 22.
13 Терещенко, VI, 104.
14 Лівобережжя, від Тимоша С-ка.
21 Сел. Черниківка Старокостянтин. повіту на Волині.
22 Сл. Никольська на Слобож.; за В. В. їв., стор 260.
23 Докладніше про це дивись вище — «Вірування».
24 Ол. Терещенко, VI, стор. 112.
25 Хто і коли ввів цей звичай, не знаю. Я особисто почув це привітання вперше в 1945-му році, вже на еміграції, і воно справило на мене сильне і глибоке враження.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]