Травневі свята
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
Травень — май
У багатьох європейських народів місяць травень називається май. Існує кілька пояснень щодо походження цієї назви. Виводять її від латинського «Majus» — релігійний обряд стародавніх римлян на честь «Bona Dea» — доброї богині, що мала ще й другу назву: «Maia». Інші виводять назву місяця з латинського «majores» — предки, бо в стародавньому Римі в цей час згадували померлих родичів. Ще в’яжеться це з ім’ям Меркурія — провідника душ померлих, сина богині Маї.
Поза Римом провінційні латиняни теж мали свої божества з подібними назвами. Очевидно, всі міти про однойменні божества могли створити разом назву «май» — назву місяця і назву зелені.
Ось приклад, що в нашій мові слово «май» значить не місяць, а зелень, найчастіше зелені гілки дерев: «І за образами май, і по гвіздочках май...» (з народньої казки). Або: «а тут їде віз, повен маю...» У Федьковича: «Підгір’я, що ся маєм крило, в шовкові трави спать ся клонило».
Маївка
Як відомо, в багатьох європейських народів ще й досі зберігся звичай «маївки» — розваги, гуляння в гаю чи в лісі. Цей звичай теж дуже старий. Уже римляни мали свято «Majuma» на пошану згаданої богині Маї.
Першого травня з самого ранку римляни виходили в поле з музикою, співами. Там вони рвали квіти і трави, в гаях ламали зелене гілля дерев і, принісши додому, квітчали ним двері будинків своїх родичів або друзів.
В це ж свято (воно мало ще другу назву: «Ludi florales») римляни обливали один одного водою і купалися в ріці Тібр, в яку весталки — жриці богині Вести (вони мали обов’язок берегти «вічний вогонь») кидали очеретяні опудала (згадаймо наших Купала і Морену на «Івана Купала»). Це робилося на честь Сатурна — бога весняних засівів та родючости.
Та ще перед Римом, у стародавній Індії було свято на честь богині Маї, матері природи. Індійці святкували свої «маївки» в кінці квітня і на початку травня.
У франків (IV-V вік по Христі) був звичай у день першого травня карати тих чоловіків, що давали забагато волі своїм жінкам.
У греків перше травня — веселе свято весни, подібне до нашого Зеленого Свята. Хати квітчаються зеленню і квітами, долівки в хатах посипають свіжою травою. Все населення виходить у гаї, сади, левади і там влаштовує масові забави.
В Швеції, Данії, Англії перше травня з давніх-давен було радісним святом весни. Люди, переважно молодь, виходили в гаї і навколо «травневого дерева», звичайно берези, виводили весняні хороводи (згадаймо наші «березини» та гаївки). Травневе (майове) дерево було і в римлян, воно звалося у них «Maius, arbor majalis»; у данців воно зветься «Maistrae», в англійців — «May-pole», у французів — «Le Mai», у німців — «Maibaum».
Колись у деяких європейських країнах селяни збиралися гуртами, сідали верхи на коні і їздили ватагами, тримаючи в руках зелене гілля берези. В Німеччині й Данії це звалося «привозити літо на конях у село». В цей же день церковні братства влаштовували «Majiglider» — веселі забави з закускою і пивом.
У багатьох містах Франції був звичай в день першого травня ставити «майове дерево» перед будинком міського мера. За це мер улаштував народні забави з танцями, співами, жартами.
«Майові» королі і королеви
В Еспанії, в день першого травня дівчата вибирають найкращу з дівчат, одягають її в білий одяг, на голову кладуть вінок із квітів і садовлять її на «трон» — стілець, укритий живими квітами. При цьому дівчата збирають від присутніх глядачів гроші для «Маї».
В Англії та в скандінавських країнах вибирають «майових королев» — теж вродливих дівчат чи молодиць, квітчають їх квітами і водять навколо високої тички — «Maypole» або «Маjstong».
Шведський король Густав І, іменував у 1596 році Івана Маґнуса, упсальського архиєпископа, майовим королем. Такого майового короля, у вінку і з квітами в руках, водили по вулицях міста з великими почестями. За це «травневий король» давав бенкет королеві, придворним і народові.
Польський етнограф Голембійовський у своїй праці «Gry I zabawy roznych stanow» (Warszawa, 1831) пише, що в стародавніх мешканців Польщі була богиня Мая, яку вони шанували в перший день травня; її й досі закликають у піснях і танцях, якими слов’яни зустрічають весну на мураві.
У Литві хлопці та дівчата, зібравшись першого травня на лузі, ставлять там зелене дерево і декорують його різнобарвними стрічками і квітами. Вибирають богиню Маю. Мая у вінку, вся в зелені, керує співами і хороводом навколо «майового дерева».
«Майові рекреації»
Перше травня, як народне свято, на Україні не відоме. Натомість це було веселе свято студіюючої молоді за часів «Гетьманщини святої».
У Києві, в день першого травня всі спудеї і бурсаки Київської Академії разом з учителями та «любителями науки» виїжджали за місто, на гору Скавику, що поміж ярами в урочищі Глубочиця.
Учителі поезії були зобов’язані щорічно «сочинять», як пише автор «Опиcанія Кіево-Софійскаго Собора и Кіевской Ієрархіи» (Київ, 1825), комедії і трагедії спеціяльно для «майских рекреаций». Отже, ставили п’єси «на лоні природи» і співали хором не тільки «свєтскіє пєсні, но і кантати», як пише автор цього «Опісанія».
Щодо «любителів науки», то це, як довідуємось з інших джерел, були не хто інші, як купці, дідичі, заможна козацька старшина. «Любителів науки» спудеї приймали до свого гурту не інакше, як «за подаяніє» на славу і розвиток «премудрості научной». Ішлося про бочку пива або меду вареного; могли бути також смалений кабан, бодня сала, свіжі паляниці та інші того роду докази прихильности до науки.
Такі шкільні «рекреації» (слово латинське, по-нашому — перерва) відбувалися в травні аж тричі — 1-го, 15-го і 30-го. Це були веселі дні для української студіюючої молоді. Занепала ця традиція приблизно в часи насильницької ліквідації Гетьманщини — в кінці ХVIIІ століття.
Спогади та перекази про травневі «рекреації» ще довго жили в пам’яті спудеїв і бурсаків.
Очевидно, на основі цих переказів письменник Микола Помяловський в оповіданні «Махілов» описав травневі рекреації чернігівської духовної семінарії. Ось кілька уривків з цього оповідання (переклад мій — О. В.):
«...Почалася підготова до рекреацій. Семінаристи зібрали коло сотні карбованців, приготували двоаршинну кулеб’яку, і черговий з грішми та кулеб’якою, в супроводі старших, подався до ректора. Ректор прийняв гроші, які звичайно сам призначив на різноманітні розваги семінаристів, і, поблагословивши пиріг, сказав до старших:
— Ну, з Богом! Гуляйте, тільки не забувайтесь: бешкету щоб не було!
Вусаті діти посміхнулися, відважили низький поклін і вийшли від ректора. Того ж дня богослови їли рекреаційну кулеб’яку в їдальні на сніданок, якого в інші дні там не буває.
Після сніданку вся семінарія, від горища до темних підвалів, наповнилась турботами і діяльністю. В клясах збиралися гроші; складалися партії; зошити і книги пакувалися на спочинок. В житлі сторожів теж рух: сторожі виносили намети, які з давніх-давен купувалися і лагодилися на складку серед семінаристів; туди ж переправлявся весь буфет і куховарня.
Нарешті вся семінарія готова виселитись: збори і підготова закінчені. Чернігівські семінаристи виправлялися на рекреації, як вояки в похід, з гучними піснями на 900 голосів, з танцями і музикою на всіляких інструментах ...
Є щось молодецьке, безтурботне, одчайдушне в цій рухливій масі. Немає жодного понурого обличчя: все співає і все веселиться!.. Перед натовпом розкинулося широке поле, на якому семінаристи проводять свої безтурботні рекреації, на якому ще діди і прадіди їхні справляли своє травневе гуляння і співали свої оглушливі пісні. Рекреаційне поле — за сім верств від Чернігова. З одного боку його ліс, з другого — річка, а здалека видніє місто,
Ціле передполуднє семінаристи розташовували і встановлювали свої намети. Служба розташувалася над річкою, недалеко від лісу; через пів години там задимились під котлами вогнища. Обід розношено по наметах. По обіді приїхав ректор, обійшов намети і знову нагадав семінаристам «не забуватися». Він роздав старшим гроші, які на цей раз були розміняні на мідяки — кожному карбованців по десять. Старші мали кидати ці гроші «на шарап» для молодших. Ця розвага була призначена на вечір.
В Чернігові рекреація — свято не тільки для семінарії, а і для всього міста. Годині о п’ятій вечора почали з’їжджатися купці, урядовці та дідичі. Купець Чурило привіз барилко вареного меду, дідич Кортученко прислав кільканадцять кулеб’як; асесор Шемидовський — віз кавунів (мабуть, квашених — О. В.); купець Тулинників — десять голів цукру та цибик чаю, а Лопоренко, перший дідич Чернігівської губернії, привіз свою оркестру; кожний відвідувач зобов’язаний був принести щонебудь: інакше на рекреацію не допускали. «Приноси» звичайно приймав комісар, вибраний із богословів товаришами і затверджений на цій почесній і ситій посаді самим ректором.
Над вечір рекреації почали розгортатися. Зформувалися три хори — чоловік по тридцять у кожному... В пригоді стала і оркестра... і велетенська, повна сили і розмаху пісня завмирала десь аж під небом… Кожний звук лягає просто на душу... До хору приєднався другий і третій. Грім і сила пісні зросли.
А в наметах тим часом ллється вино... Ось воно, щасливе життя, повне безтурботности, повне товариських веселощів!...
На допомогу рекреації завжди з’являвся сам Вакх: або у вигляді дарованого барилка меду-горілки, або в особі відерного божка. Він уже встиг справити свій вплив на деякі голови чернігівських семінаристів. Ось біля річки, на дорозі — танці під музику імпровізованої оркестри, в якій високі ноти виграють «восьмушки», середні — штоф з півштофом, а октаву тримає велетенська четверть.
Цією оркестрою керує Третинський... майстер на імпровізації подібного роду... — Рухайся, хлопці! — гукає він на танцюристів, а сам дзвонить у порожні пляшки.
А ось тут, під липою один семінарист під впливом хмелю плаче і цілує якогось купця в чоло і в потилицю...»
Розуміється, письменник у захопленні «пересолив»: може, не такі вже п’яниці були чернігівські семінаристи. Але в кожному разі рекреації були веселим святом, і велика шкода, що ця традиція серед нашої студіюючої молоді втрачена.
Пізніше соціялісти разом з комуністами, як відомо, оголосили перше травня, стародавнє веселе свято всіх народів, «днем міжнароднього пролетаріяту», і цей день утратив свій чар!..
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]