«Народня» частина вертепу. Вертеп
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.
Як уже сказано, друга частина — витвір самого народу. В цій частині вертепу ми спостерігаємо віддзеркалення побуту населення України того часу, коли вертеп був створений. Так у Сокиренському вертепі ми бачимо побут XVIII століття, тоді як Батуринський вертеп змальовує нам кінець ХІХ-го століття, а вертеп, записаний у Хоролі, дає нам яскраву картину 20-их років нашого століття.
Перш за все скажемо про одяг дійових осіб. У Сокиренському вертепі всі жінки мають на собі плахту, запаску, карсетку та білі вишиті сорочки. Дівчина має заплетені коси і стрічки на голові, а «баба» та Климова жінка — очіпки. Навіть Рахіль в описі Галагана виступає в одязі української молодиці. Запорожець — у повному одязі тогочасного козака-запорожця. На обох пастухах, Климові, школяреві, дякові — на всіх ми пізнаємо одяги другої половини XVIII століття.
У Батуринському вертепі, що відноситься до кінця ХІХ-го століття, ми бачимо вже дещо змінений одяг дійових осіб. В IV сцені II частини читаємо таке: «На сцену з’являється багато різноманітних фігур: генерали, офіцери, солдати, купці, козаки, селяни та пани — всі в одягах останнього часу»1 — тобто 1899-го року, коли був записаний вертеп. Зрозуміла річ, що одяг кінця ХІХ-го століття багато чим відрізнявся від одягу часів козаччини.
У Хорольському вертепі ляльки одягнені так, що «коли ці ляльки поставити поруч, то вони викликають спогади про 1918 рік».2
Тепер перейдемо до дії персонажів. Як відомо, у ХVIII-му столітті, а особливо після поразки під Полтавою року 1709, на Україні були «постої» російських військ, що дуже допікали нашому населенню.
Хоч населення москалями було незадоволене, все ж у Сокиренському вертепі ми не зустрічаємо такого гостро негативного ставлення персонажів до москаля, як до поляка. Це, очевидно, тому, що москалі, як окупанти України, могли контролювати публічні виступи. Крім того, відогравали тут певну ролю і віроісповідні мотиви.
Негативне ставлення Запорожця до поляків (а тому й до «католиків», під якими розумілися «ляхи») — річ самозрозуміла. Текст Сокиренського вертепу, як про це вже згадувалось, був записаний у році 1770-му лише через два роки після вибуху великого повстання населення Правобережної України проти поляків. Це був час, коли на Україні виникло прокляття: «Щоб тебе свята Кодма не минула!»3 Тоді ж в Умані. як говорить переказ, виникла і приказка: «Лях і москаль на один копил шиті!»4
Дивує нас брутальне ставлення Запорожця до «попа» — священика. Аджеж київські бурсаки — імовірні автори і безсумнівні виконавці Сокиренського вертепу — самі мали стати священиками — чому ж вони так негативно ставились до «попа»? Відповідаючи на це питання, ми можемо висловити здогад, що і тут вертепники, очевидно, мали на увазі не попа, а ксьондза отже, знову ж таки поляка. Та найкраще це місце обійти словами того ж Запорожця:
«Доводиться з пісні слів не викидати,
А що було, то вже пройшло.
І прошу об тім лихом не поминати!»
Негативно ставлення до жида-шинкаря та цигана — гендляра кіньми, на мій погляд, зовсім не свідчить про національну нетерпимість, а є лише реакцією на соціяльні відносини.
Щождо монолога Запорожця у 12-тій яві, то це — цікаве відображення політичної ситуації тогочасної України взагалі і Запоріжжя зокрема. То був час, коли над Січчю збиралися «чорні хмари». Запоріжжя зруйновано року 1775-го, отже лише через п’ять років після того, як цей монолог був записаний у селі Сокиренцях.
Запорожець у цьому вертепі і співає, і б’є всіх підряд, не минаючи й самого чорта, і танцює, але за цими веселощами все ж відчувається смуток. Тодішня козацька старшина, козаки та й посполиті, дивлячись на «сокиренського» Запорожця, мали, — як нам здається, — більше підстав до роздумування, аніж до сміху.
Дія Батуринського вертепу малює побут України, що вже втратила будь-яку автономію і цілком залежала від Росії. Запорожець тут те саме, що в Англії Панч, у Франції Полішінель, а в Італії Пульчінелльо — народній блазень. Він уже не співає патріотичних пісень, не виголошує промов, над якими варто задуматись, а просто розважає публіку своїми не надто влучними дотепами, танцями та бійкою. Його постать утратила ту ідейну наснагу, яку мала в часи Козаччини. Але в цьому вертепі з’являються нові і досить цікаві побутові сцени, як ось залицяння парубка до дівчини, де вдало використовуються народні пісні. Бачимо в ньому і моменти суто місцевого, батуринського побуту: тут з’являється чернець Крупецького манастиря і Солоха — молодиця з села Осицького. Крупецький манастир був тоді в селі Осицькому — за п’ять кілометрів від Батурина. З’являються тут уже російські генерали, офіцери, лікар у військовій уніформі.
Цікаво, що козак-запорожець у Сокиренському вертепі йде до куреня «віку доживати», бож Запоріжжя ще існувало в ті часи; а вже в кінці ХІХ-го століття козакові немає куди йти, бож Україна втратила і ту автономію, що мала колись, а Запоріжжя було давно зруйновано москалями. Козака в Батуринському вертепі вбиває кінь, а музика грає по ньому сумну мелодію. На цьому друга дія Батуринського вертепу й кінчається, бо Савочка-жебрак, що з’являється після смерти козака, має чуже обмежену ролю: він збирає гроші за виставу.
У Хорольському вертепі Запорожець не ліпший, ніж у Батуринському, але, крім нього, з’являється Гайдамака, що своїм виглядом нагадує вояка українського війська 1918-1920 років. Правда, роля цього Гайдамаки дуже обмежена: він виходить, танцює гопака, зникає і більше на сцені не з’являється. Але не забуваймо, що вертеп записано в 1928-м році, коли вертепник не міг показувати Гайдамаку, як позитивного героя, а показувати його в поганому освітленні, мабуть, не хотів і вважав за краще обмежитися гопаком.
З’являється тут уже й донський козак, що б’ється з Запорожцем; але Запорежець його перемагає і до самого кінця вистави залишається живим. В цьому я вбачаю знак пробудження національної свідомості і віри населення України в те, що козацька слава невмируща.
Далі на сцені з’являються росіяни і співають «частушки» — дуже поширений жанр фолкльору в часи Визвольних Змагань на Україні, занесений до нас москалями.
Дуже характерну для тих років пісеньку співають на сцені жид і жидівка:
Жидівка: Ой, куди ж ти ідеш,
Куди шкандибаєш?Жид: У райком за пайком,
Хіба ж ти не знаєш?5
Як бачимо з прикладів Батуринського і Хорольського вертепів, вертепні драми XIX і XX століть значно поступаються перед старим Сокиренським вертепом часів козаччини, поступаються не тільки під ідейним, але й під мистецьким поглядом.
- - - - - - -
1 Євген Марковський «Український вертеп». 1929.
2 Там же.
3 Кодма (або Кодня) — містечко Житомирського повіту на Волині, де року 1768 під проводом региментаря Стемпковського поляки переводили суд над гайдамаками з нелюдськими карами на смерть та каліцтво. (З Української Загальної Енциклопедії, том ІІ. ст. 298).
4 Цей переказ був записаний мною в 1937 році від Марії Г-к, жінки понад п’ятдесят років на Уманщині. Переказ розповідає, як Іван Ґонта і Максим Залізняк попрокидалися з похмілля у Трековому лісі з пов’язаними руками. І ось тут Залізняк сказав до Ґонти: «Бачиш, Іване, лях і москаль на один копил шиті!»
5 Є. Марковський, «Укр. вертеп».
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Зима.
[ нагору ]