Ляля, Лада і Ладо
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.
Разом із Красною гіркою, того самого дня, дівчата «грають» Лялю, або Лелю — «для цього хороводи звичайно збираються о третій годині по полудні, на чистому лузі. Вибравши найкращу з дівчат, хоровідниці перев’язують їй шию, груди, руки й ноги різним зіллям, а на голову кладуть вінок із свіжих квітів. У такому вбранні садовлять дівчину на дерновій лавці, на яку ставлять також глечик з молоком, сир, масло та інший почастунок, ... кладуть кілька вінків із свіжої зелені; дівчата танцюють навколо Лялі і співають пісні. Коли пісні закінчаться, Ляля роздає своїм товаришкам сир, масло та все, що біля неї покладено; потім кидає їм вінки, дівчата намагаються їх схопити на льоту. Вінки ці дівчата зберігають до наступної весни» 1.
В селі Забужжя на Волині Ляля (у них Леля) «справляється» трохи інакше, тут дівчата теж вибирають з-поміж себе найкращу і вбирають її Лелею, вони плетуть вінки з лісових або польових квітів; руки, ноги і ввесь стан дівчини квітчають дрібними гілячками з липи чи дуба 2, але так, щоб уся вона була вкрита зеленим листям, з ніг до голови, щоб виглядала як лісова мавка.
Так убрана Леля сідає на пеньок, або на спилене дерево, якщо це в лісі; на горбок, чи на якусь дернину, якщо це на лузі або в полі. Поруч із Лелею дівчата кладуть почастунок: дзбанок молока, грудку масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки з свіжих квітів. Вінків має бути стільки, скільки дівчат бере участь у цій грі.
Коли вже все готово, дівчата беруться за руки і водять хороводи навколо Лелі, співаючи веснянки, де найбільше згадується про милого та про весілля.
Коли хороводи закінчаться, дівчата по черзі підходять до Лелі, а та кожній з них кладе на голову вінок і промовляє:
Будь щаслива і гожа, як сонце;
весела, як весна;
робоча, як бджола;
багата, як земля!
Кожна з дівчат, одержавши свій вінок, відколупує крихітку масла, сиру, — все це кладе собі в рот і запиває молоком; бере й червону крашанку. Отак «причастившись», дівчина вклоняється Лелі і відходить, а на її місце приходить друга, третя і т. д., аж поки всі дівчата матимуть на головах свої вінки.
Вінок від Лелі кожна дівчина зберігає до наступної весни, а те гілля, чи листя, що ним була уквітчана Леля, дівчата несуть до річки і пускають на воду.
Іноді дівчат застає ніч, тоді вони розкладають вогнище і при його світлі продовжують гру. Можна собі уявити, що це справді чарівне, майже містичне видовище: спокійний ліс, замріяні дерева, палаюче вогнище, миготливі тіні дівчат у коловому танці, білі сорочки, вінки на дівочих голівках, — усе це мусить бути таке гарне, що жодні чужинецькі маскаради не годяться і в порівняння з цією чарівною грою наших веселих українських дівчат.
Обидва варіянти цієї гри, — і Ляля, і Леля, — походять з Волині, здається, що тільки в тій частині України ще зберігається оця стародавня і така цікава гра.
Подібні забави дівчат напередодні св. Юрія, ми зустрічаємо і в інших слов’янських народів. Так, білоруси цей день називають «лялєшніком»; там дівчата також вибирають найкращу в селі дівчину і наряджають її Лялею. Ляля і там сидить в полі «на дернині», а дівчата, побравшись за руки, водять коловий танець із піснями-веснянками навколо неї. При чому, тут дівчата в своїх піснях, звертаючись до Лялі, просять у неї не тільки «милого» та «весілля», а ще й урожаю, про що наші дівчата не турбуються. Крім того, зелене вбрання Лялі білоруські дівчата на воду не пускають, а зберігають його разом із своїми вінками до наступної весни.
В Хорватії, в околицях Вораждіна, біля Карловця, дівчата теж напередодні св. Юрія виконують спеціяльну гру і співають особливі пісні — «ладають», і самі вони через це називаються в цей день «ладовицами».
Цікаве чарування виконують дівчата в Чехії напередодні дня св. Юрія; вони йдуть у ліс і там ловлять молодого дикого голуба. Цього птаха дівчата тримають протягом кількох днів у «великій таємниці», а потім випускають його на волю через комин домашнього вогнища, і при цьому співають спеціяльні пісні, які ніби мають забезпечити їм щасливе весілля. На жаль, ми не маємо тексту тих пісень і не можемо сказати, чи там згадується ім’я Леля, але є підстави думати, що це ім’я чешкам відоме11.
У народніх піснях-веснянках ім’я Леля згадується часто. Так, у Куп’янському повіті на Харківщині, виводячи весняний хоровід «Просо...», дівчата співають:
Ой, там наші орали, орали —
Ой, Лелі, Ладо, — орали, орали!
Там наші просо сіяли, сіяли —
Ой, Лелі, Ладо, — сіяли, сіяли ...
А в Терещенка записана така пісня:
Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти вьюная, о Лелю!
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Покажи своє лице о Лелю!
Та в віконечко, о Лелю!
Покажи нам молодая, о Лелю!
Свого-то вьюнця, о Лелю!
Та пожалуй-ко яєчко, о Лелю!
Єще красненькоє, о Лелю!
Що на красному блюді, о Лелю!
При добрих людях, о Лелю!12
В багатьох інших піснях-веснянках ім’я Леля зустрічається в ріжних формах, як ось: Лелю, Лельо, Леле, Лелі, Люлі. У сербських «кралицьких» піснях, які там співаються під час зелених свят, це ім’я зустрічається у формах: Лелью і Лельо. У болгарських великодніх і лазарських піснях це ім’я звучить як Лєлє.
Як припускають дослідники13, приспів з ім’ям Лелі, або Лялі, відноситься до глибокої старовини.
Ще слід відмітити, що ім’я Леля (в чоловічій формі) зустрічається і у віршах Т. Шевченка («Царі»):
Перед богами Лель і Ладо
Огонь Рогніда розвела ...
В поемі «Руслан і Людмила» російський поет Пушкін, описуючи пир у князя Володимира (дія відбувається в Києві), двічі згадує ім’я Леля:
...слушают Баяна:
И славит сладостный певец
Людмилу-прелесть и Руслана
И Лелем свитый им венец.
А далі:
Огни погасли... и ночную
Лампаду зажигает Лель.
Крім вищеописаної забави в «Лялю», або в «Лелю», дівчата в цей день, напередодні св. Юрія, виконують ще й спеціяльні хороводні гри. Пісні, що їх при цьому співають, звичайно, супроводжуються приспівом «Ой, дід Ладо».
Ось як, наприклад, виконується хороводна гра, яка так і називається: «Дід Ладо».
Дівчата беруться за руки і творять велике коло. В колі ходить дівчина; під час хорового співу вона то підстрибує, то присідає і рухами показує, які-то смішні та негарні і дід, і баба, і хлопці; ось тільки, мовляв, дівчата добрі, — вони найкращі за всіх.
Хор дівчат співає:
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як старі діди скачуть?»
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як старі баби скачуть?»
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як парубки скачуть?»
Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила:
Ой, Дід, Дід і Ладо!
«Повіджь, мужу, правду,
Як дівоньки скачуть?»
Інші хороводні гри, звичайно, імітують «полон» для дівчини, тобто весілля. Вище ми вже згадували «Просо...», «Горю-дуба» та «Горю-горю пень», а тепер опишемо «Мости» — гру, яка теж добре відома нашій молоді по всій Україні. Зміст гри полягає в тому, що дівочий ключ добивається перепустки від хлопців, які стережуть міст. Хлопці дівчат не пускають «до гір погуляти», вони хочуть викупу. Нарешті вони дістають «найдорожчий викуп» — одну дівчину, а інших дівчат пропускають через «ворота» — підняті догори руки. Після кожного такого викупу гра починається заново, і це продовжується аж доти, поки парубоча громада, одну по одній, не забере до «полону» всіх дівчат.
Гра відбувається так: хлопці беруться за руки, а дівчата стають за ними й співають хором:
Пустіте нас, пустіте,—
До гір погуляти!
Хлопці відповідають:
Не пустимо, не пустимо,—
Мости поламати!
Дівчата:
Як ми мости поломимо,
Ой, то ми вам заплатимо —
Срібними гривнями,
Срібними гривнями!
Хлопці гривнів не приймають, тоді дівчата пропонують їм корову з телятком, — не хочуть; кобилу з лошатком, — не хочуть; гуску з гусятком, — не хочуть; золотеє зернятко, — не хочуть. Після кожної пропозиції хлопці співають хором:
Не хочемо вашої заплати,
Не пустимо до гір погуляти!
Нарешті дівчата співають:
Заплатимо, заплатимо,
Тим крайнім дитятком!
Хлопці погоджуються на цей викуп, і пускають дівочий ключ крізь «ворота». Перед крайньою дівчиною руки опускаються — «замикаються ворота», і вона залишається в «полоні».
Хлопці співають:
Кого любиш, дівчино,
Кого любиш, красна?
Кого любиш, поцілуєш,
Наша панна ясна?!
Дівчина несміливо простягає руку до одного з хлопців, а той має право її тричі поцілувати. Після цього гра починається заново.
В одному з варіянтів цієї гри хлопці називаються «королями». Дівочий хор, звертаючись до них, співає:
Королі, королі,
Пустіть на війну воювати!
В іншому варіянті «царенко» з почотом їде сватати «царівну», але по дорозі натрапляє на гурт дівчат, які його не пускають. І ось тут відбувається «переспів» двох хорів; при чому дівочий хор називається «царівнами»:
Хлопці: Царівни, царівни, мостіте мости,
Ладо моє, Ладо, мостіте мости!Дівчата: Царенку, царенку, вже й помостили, —
Ладо моє, Ладо, вже й помостили!Хлопці: Царівни, царівни, ми ваші гості,
Ладо моє, Ладо, ми ваші гості!Дівчата: Царенку, царенку, за чим ви гості?
Ладо моє, Ладо, за чим ви гості?Хлопці: Царівни, царівни, за дівчиною!
Ладо моє, Ладо, за дівчиною!Дівчата: Царенку, царенку, за котрою?
Ладо моє, Ладо, за котрою?Хлопці: Царівни, царівни, за старшенькою!
Ладо моє, Ладо, за старшенькою!Дівчата: Царенку, царенку, старшенька крива!
Ладо моє, Ладо, старшенька крива!Хлопці: Царівни, царівни, так ми підемо,
Ладо моє, Ладо, так ми підемо!Дівчата: Царенку, царенку, так вернітеся,
Ладо моє, Ладо, так вернітеся!
При цьому одна з дівчат, крайня в ключі, перебігає до хлопчачого хору; після цього гра починається заново. Тут, як і в інших подібних іграх, здебільшого беруть участь самі дівчата, тільки одні з них грають ролю хлопців, а другі — дівчат.
Слово «Ладо» зустрічається і в найстарішому поетичному творі; в «Слові о полку Ігоревім» (кінець XII століття). Там руські жінки, плачучи, примовляють:
«... Уже намъ своихъ милыхъ ладъ
ни мыслію смыслити, ни думою сдумати».
На стіні Путівля-града Ярославна, звертаючись до вітру, питається:
«... Чему мычеши Хиновъскыя стрђлкы
на моея лады вои?»
Потім вона звертається до Дніпра-славути і просить його:
«... Възлелђй, господине,
мого ладу къ мнђ...»
Далі Ярославна звертається і до сонця:
«... Чему, господине, простре
горячюю свою лучю на ладђ вои?»
Тарас Шевченко, переспівуючи «Плач Ярославни», скрізь зберігає слово «ладо» очевидно, як таке, що нічим його замінити не можна, —
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Далі:
О мій Славутицю преславний!
Моє ти ладо принеси...
Ще далі:
Сонце пресвятеє...
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи...
Загинув ладо... Я загину!
У пам’ятках народньої творчости зустрічається й жіноча форма цього імени — «Лада».
За свідченням Костомарова, в його час (середина XIX ст.) дівчата, закликаючи весну, співали:
Благослови мати,
Ой, мати, Лада, мати!
Весну закликати.21
На Поділлі, біля містечка Межибіж, під час Великодніх Свят дівчата, виводячи гагілки, співали про «Царівну Ладу», «Велику Ладу», а в околицях Берестя Литовського — про «Королівну Ладу»22.
«В деяких наших гагілках богиню Бабу звуть Золотою Бабою, а то й богинею Ладою»31.
«... В піснях епітет Ладі — мати, а в литовців Лада називається Золотою Панею, що тотожне з Золотою Бабою»32.
За свідченням Нарбута, литовці величали Ладу «золотою», або «великою богинею»33.
В Болгарії, в одній із народніх пісень, дівчата звертаються до «богинђ Ладђ»34.
Польський історик Стрейковський свідчить, що «на Русі», як і в Литві, Жмуді та в Ляпляндії, прославляють не тільки «великого бога Ладо», але й Ладу.
В латино-чеському словникові Соломона (датується ІХ-м ст.), що його знайшов Ганко в Празькій бібліотеці, є пояснення мітичних імен, а серед них і таке: Венера-Лада35.
Вацерад в «Mater verborum» теж називає Ладу Венерою. Чехи ще називають Ладу Красопанею («Красопані»), а те опудало богині, яке було поставлене св. Людмилою ще за часів поганства, називалося «Красина»36.
В чеській мові «Лада» ще й тепер значить — красуня, а в нашій мові прикметник «ладна» — значить гарна, як ось:
Прибігаю до криниці, —
Беруть воду молодиці —
Беруть воду, дають пити;
Не жаль ладну зачепити!37
Або:
«Най він любить ...
котра йому ладна!»38
А звідси «Лада» — це кохана дівчина, або дружина. Так, у лемківському весільному обряді свашки співають:
Ні Лади, ні перини,
Ні найменшої дитини.39
У Терещенка записаний весняний хоровод, де є такі слова:
Я ищу себђ Ладу милую,
Ладу милую — жену верную!
В іншій хороводній грі:
Ой дід мій, репей,
Ой, Лада молода!41
Інокентій Ґізель42 у своєму «Синопсись...» пише таке: «...Такожде и матерь Лелеву и Полелеву Ладу поюще: Ладо, Ладо...»
Отже, виходить, що Леля (ймовірно вона ж і Ляля) — це дочка Лади, старослов’янської Венери. Тепер зрозуміло, чому ролю Лелі, або Лялі, повинна виконувати найкраща з дівчат, — це ж бо дочка богині краси!
Стає зрозумілим і зміст тієї гри, яку виконують дівчата напередодні дня св. Юрія, — гри з вінками свіжої зелені, з «причащанням», з висловами побажань: це ніщо інше, як заворожування дівочої краси.
В Україні ще й до нині існує прислів’я: «Гарна, як Ляля» — іноді «Лялька»; у білорусів: «Пригожа, як Ляля».
Під словом «ляля» або «лялька» часто розуміють іграшку, якою бавляться діти; але ж ляльки у наших селянських дітей, де найбільше поширене це прислів’я, робляться з ганчірок, або з качана кукурудзи, і не виглядають аж так привабливо, щоб з ними можна було порівнювати аж красу наших дівчат. Це, без сумніву, Ляля з великої літери.
Але роля Лади в слов’янській мітології значно більша й відповідальніша, ніж бути звичайною собі богинею краси. Микола Костомаров у своїй праці про слов’янську мітологію висловлює здогад, що Лада символізувала собою природу, життєву основу; була матір’ю сонця в його втілені, богинею кохання, гармонійного співжиття, подружжя, весілля, краси і всякого благополуччя, мати-кормильниця світу, подательниця благ»43.
Подібна символічна істота жіночої статі відома майже в усіх мітологіях. Так, в індійців була Бгавані, а на Коромандельському побережжі була жінка з дитиною — Лакшімі; дитина вважалась за втілення світла. Єгиптяни мали Ізіду; фрикійці, а потім римляни — матір Цибелу, на честь якої відбувалося народнє свято ранньою весною. В асирійців була Милита, а в стародавніх греків, як думає Костомаров, праобраз нашої Лади можна бачити і в Гері — матері богів, і в Афродиті — богині краси, і в Миневрі — родительниці сонця, і особливо в Латоні, яку греки здобули собі з темної «гіперборійської» півночі, і спочатку шанували її під ім’ям Ілітії в Ефесі. У прусів була богиня Жиза, — явно запозичена від слов’ян; у скандінавців — Фрігія, що теж була слов’янського походження, бо називалася «вандальською»51.
Як Латона була матір’ю Аполона і Діани, так і Лада мала двох дітей: Лелю і Полелю.
Ім’я Полеля ніде не зустрічається в народній творчості, хібащо в приповідці, яка записана на Поділлі:
«Що ти ходиш лельом-полельом, наче тобі ступінь по червінцю»52.
Щождо ім’я Леля, то воно зустрічається часто, але важко визначити, якої воно статі: чоловічої, чи жіночої?
Ці два близнюки були особливо шановані ліґійцями53; там, за свідченням Таціта54, жрець, приносячи їм жертву, одягався одночасно і в чоловічу, і в жіночу одіж. У народніх традиційних забавах подібне явище зустрічається часто; у нас, наприклад, так одягається «Маланка» на Щедрий Вечір.
Крім того, двостатеві мітичні істоти відомі і в інших мітологіях. Так, індійці уявляють собі уособлений всесвіт в образі двостатевого бога; щось подібне мають єгиптяни.
За Костомаровим, ця двостатева мітична істота уособлювала собою природу первісну, таку, яка ще не виявлялася у протилежностях, природу остаточну й абсолютну…55.
Та це трапилося не тільки з «дітьми», а й з «батьками», бо що таке Лад і Лада?
Ми знаємо, що в старих пам’ятках поетичної творчости (і народньої, й ненародньої) Лад і Лада визначали чоловіка й жінку, або коханого і кохану, але як воно було в слов’янській мітології: чи це було два божества, чи одно?!
Польський історик Стрейковський61 свідчить, що «Дідис Ладо» (Dzidzis Lado) — це був великий бог, якому приносили в жертву білого півня. Час шанування Дідис Лада тривав від 25-го травня до 25-го червня; в цей час чоловіки, звичайно, збиралися в корчмах, а дівчата й молодиці десь на лузі, чи на вулиці. Там вони влаштовували танці й, узявшися за руки та ставши в коло, жалібно приспівували: «Lado, Lado, Lado Didis musu Dewie» (Ладо, Ладо, Ладо, великий наш боже!). «Це і тепер ще виконується в Литві, Жмуді62, в Ляпляндії63 та на Русі», — додає той самий автор64.
Слово «тепер» стосувалося часів Стрейковського, тобто другої половини XVI-гo століття; але й у наш час, у половині ХХ-го століття, в Україні дівчата й хлопці сходяться десь на лузі, чи на вулиці, влаштовують танці та водять хороводи, і при цьому згадують «Дид Лада», як наприклад в хороводній грі:
А ми просо сіяли, сіяли, —
Ой, Дид Ладо, сіяли, сіяли...
— це ж наша знаменита «Вулиця», про яку мова буде окремо,
У латишів приспівові «Ладо» відповідає слово Ліґо (Ligho) — бог або богиня кохання і веселості, що призивається ними в Іванову ніч, в піснях радости (freudenlieder). Литвини ж замість «Ліґо» приспівують «Ладо»65.
В старій приписці (дата не відома) на екземплярі Кромерового літопису, який зберігається в ризькій бібліотеці, зазначено:
«І въ наше время Литовцы, равно какъ и Летты и Куры66, призивають Ледо или Ладо около Иванова дня»67.
За свідченням Рези (Rhesa), стародавні мешканці Прусії так само, як і литовці, напередодні Іванового дня під липами запалювали на честь Ліґо вогнища і всю ніч стрибали навколо нього та приспівували: «Ліґо, Ліґо!»
Мешканці Жмуді шанували бога Ligiczus’a завданням якого було творити і підтримувати серед людей згоду.
Отже, Лад, Ладо, Ліґо і Ліґічус — усе це були однакові божества згоди, весни, радости й кохання. За своїм характером ці божества відповідають старо-італійській Concordia, і через неї, як твердить Фаминцев71, зближаються з іншими божествами, як от: Bona Dea, Maius і Maia, Faunus i Fauna. Вшанування всіх цих божеств починалося з наступом весни й закінчувалося днем Івана, або Петра, — в час, коли сонце стоїть найвище.
В Хорватії, при кінці минулого століття, була записана пісня, яку співали хором дівчата, танцюючи навколо Іванівського вогнища; тут є звертання до «святого бога» Ладо:
Lepi Jve terga roze
Tobi, Lado, sweti boze,
Lado, slusaj nas, Lado.
Pewke, Lado, pewamo ti,
Sedca nase wklaniamo ti,
Lado, slusaj nas, Lado.72
В Словенії в минулому столітті дівчата весною також співали пісню, в якій зверталися до «милого Ладо»:
Tri devojke zito zelo,
Lade mi, Lade, mile Lade moj.
Jedna drugoj govorila,
Lade mi, Lade, mile Lade moj.
В Загребі ще донедавна дівчата під час Зелених Свят ходили гуртами по місті, від будинку до будинку, й співали пісні, в яких часто повторялися слова:
Lado, Lado, lepo je Lado.
Взагалі, ім’я Ладо, крім України, відоме ще в Хорватії, Далмації, Словенії, Сербії, Болгарії, Польщі, Росії, а також у Молдавії та Румунії.
Отже, виходить, що «існувала» ціла мітична родина: Ладо, Лада й їхнє чадо: Леля, або Лель, та ще якийсь Полель.
На закінчення згадаємо, що чимало існує й географічних назв, що пов’язані з ім’ям Лади або Ладо. Так, на Холмщині є місто Більгорай, що стоїть на річці Лада, — притока Танви. На Київщині є містечко Ладижинка, а на Вінничині — Уладівка. Існують подібні географічні назви й на інших слов’янських землях.
Та не зважаючи на таку широку популярність цих старослов’янських божеств, вони довгий час мали своїх ворогів, які заперечували їхнє існування. Найбільше при цьому діставалося саме Ладі, — жінці. Ось, наприклад, Ол. Терещенко (1848) писав:
«... Лада ніколи не існувала поміж руськими слов’янами»81.
Хоч ми, признатися, й симпатично ставимося до цієї нашої богині краси (хто ж гарних жінок не любить?) та все ж погоджуємося з Терещенком, що Лада галушок не місила, борщу не варила, горілки не пила і свого «милого Ладо» за чуприну не тягала. Інакше кажучи, вона ніколи реально не існувала! Але, без сумніву, вона жила в уяві наших далеких предків, була продуктом фантазії наших пращурів, — так само, як будь-які інші поганські боги.
Крім Терещенка, існування Лади заперечував і Потебня82, а за ним і німці: проф. Крек83 і проф. Брикнер84, але з ними дискутувати ми не будемо, бо матеріял, яким вони оперують, дуже обмежений і весь зводиться до чисто філологічних прав.
- - - - - - -
1 Село Малі Дедеркали, Кременецького повіту. За П. Чуб., III.
2 Липа (Тіlіа) — найпоширеніший в Україні вид Т. grandifolia. Дуб (Quercus) — найпоширеніший в Україні дуб звичайний Quercus pedunculate. Обидва ці дерева мали ритуальне значення ще в стародавніх слов’ян; і дуб, і липа часто зустрічаються в народніх піснях, леґендах і переказах; вживаються в народній медицині й чарах.
11 За Фаминц. (1884), стор. 194.
12 «Быть р. н.», V, стор. 17. Слово «вьюная» — це зіпсуте «юная». Терещенко, на жаль, не подає місця, де саме була записана ця пісня.
13 Див. Вс. Миллер, «Энцикл. cл. VI», стор. 108.
21 Н. Костомаров «Слав. миф.», Кіевъ, 1847.
22 «Сђв. Архивъ», 1824, ч. 3 і 4; Макаров, II, 69; Сн., І., 156.
31 Гр. Лужницький, «Америка», Філядельфія, ч. 72, 16. 4. 1960.
32 Кост. «С. М.», 31.
33 Narbutt Mit. Lit. 40.
34 Каравелов, І, 204.
35 За Сн., І, 131-2.
36 Kron. Czeska, 1541 (за Кост.).
37 Чуб., V., 143.
38 Чуб., V., 16.
39 Головацький, III., 389.
41 Тер., IV., 218.
42 Український історик, помер у 1684 p.; головний його твір — «Синопсись, или краткое собраніе оть разныхъ лђтописцевъ», який витримав 30 видань.
43 Костомаров, С. М., 32-3.
51 Там само.
52 Грінченко, Сл. II, 10.
53 Ліґійці (Ligii) — старогерманський народ з родини свевів, жив до III. віку по Хр. між Вислою, Карпатами, Судетами і Вартою. УЗЕ, т. II, стор. 489.
54 Таціт (Cornelius Tacitus) — найбільший римський історик ІІ-го століття по Хр.; крім інших творів, Таціт залишив по собі й географію та етнографію старо-германських народів.
55 Костомаров, С. М. Стор. 34.
61 Стрейковский (Stryjkowski) Мацєй, польський історик (1547-1582), — автор хроніки, яка послужила джерелом для українських літописців Т. Сафоновича і Г. Граб’янки. УЗЕ, III, 206.
62 Жмудь — це західня частина Литви, колись існувала як окрема «Жмудська земля» (ХІІ-ХШ ст.), а в XV-му столітті закріплена за Литвою.
63 Ляпляндія, або Лівонія, — частина Балтійського поозір’я між Ризькою затокою та озером Пейпус, заселена латишами й естонцями.
64 Kron. Pols., I., 146.
65 Kruze. Gesch. Esthn., V. 50.
66 Кури — народ латишського племени; жив у Курляндії та Східній Прусії.
67 За Фаминцевим, 256.
71 Там само.
72 Kollar. Nar. zpiew., I, 417. В нашому перекладі це звучить так:
Гарний Іван зриває рожі
Тобі, Ладо, святий боже,
Ладо, слухай нас, Ладо.
Пісні, Ладо, співаємо тобі, }
Серця наші приклоняємо перед тобою,
Ладо, слухай нас, Ладо.
81 Терещенко, «Бытъ р. н.», ч. IV, стор. 304.
82 Потебня А., «Объясненія малорусскихъ и сродныхъ народнихъ пђсенъ», т. І, 1877 г.
83 «Einleitung in die Slavische Literaturgeschichte», 2-ге вид., стор. 403.
84 «Mythologische studien» y. «Archiv fur slavische Philologies, t. XIV, 170-185.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.
[ нагору ]