Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Mon, 20 Mar 2023, 20:26ми на фейсбукми на ютубі
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
www.ukrlegenda.org

Наш канал на Youtube

Наш канал на Facebook




www.ukrlegenda.org

Українські легенди«Голодна кутя» або другий Свят-Вечір

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.

Напередодні Водохрищів святкується «Голодна кутя» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і паліччям б’ють знадвору в причільний примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,
А узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А «дідух» — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запоріжці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам’янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка:

«Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть, як тілько попи начнуть хрест вмачити в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців.

— Чи сохранились ті пушки і тепер?

— Де вам сохранились? Начальство лоцманське давно вже їх захарпало, — ще я був парубком».1

Уже геть увечорі, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне палення зими, щоб «покинути кожух» — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили».

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — «безсмертником» або сухими васильками — «щоб Бог милував від злої напасти».

На західньому Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях — «від нечистої сили».

Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий — в коморі, а третій — на дворі.

У місцевостях понад Дніпром — і з лівого, і з правого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці — шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді — на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба — корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.

Щождо пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з’їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з’їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.

Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям — «щоб добре плодилися».

Вода, освячена в навечір’ї Богоявлення — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрищів, і вона «зглидлива на всяке лихо».

Увечері, ще завидна, господиня світить лямпу — «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.

На західньому Поділлі «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-Вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

«Віншую вас з щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ — поки нам Пан Біг назначив вік!»

Перед вечерею батько «клячить» — стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на Свят-Вечір,

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — «де пес забреше, туди заміж піду!»

В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижини тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право — калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб’єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку дивну і мало зрозумілу — ґазда виносив пригорщ вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».

Щождо самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків — приносити в жертву волів («виженемо рогача...»2).

У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?

Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню, білую ручку!
В Дунаю! і т.д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т.д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т.д.
За нев матенька, братенько, сестричка — і т.д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т.д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуіню, білую ручку!»
В Дунаю! і т.д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!3

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано — «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:

Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати —
Їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».

Далі Орися звертається до матері, сестри, брата — всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».4

Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:

«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого...»

Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

- - - - - - -

1 М. Драгоманов. «Малороссійскіе народные предания и рассказы». Кіевъ. 1876.

2 Про це див. у Якова Головацького «Галицкія народныя пђсни», стор. 526.

3 Текст пісні взято зі збірки Якова Головацького «Галицкія народныя пђсни», стор. 142. «Касуня» — ім’я дівчини; мабуть, від Катерина.

4 Оповідання про цей звичай і текст щедрівки, я записав у Німеччині (Авгсбурґ, «Сомме-Казерне») від групи селян з села Паушівки на Чортківщині.




Повернутися до змісту: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Зима.




[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2023 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org