Гагілки
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
«На Благовіщення й на Великдень, як дні гарні та ясні, дівки ходять кругом села і співають, а за ними ідуть маленькі діти. Вийдуть на просторіше сухе місце, беруть трьох малих хлопчиків (дівчаток ні), садовлять їх навкоси (трикутником), один проти одного, а тоді беруться за руки; одна заходить між дітей і виводить кривого танця; дійде до задньої, тоді беруться задня з передньою за руки і вже ходять кругом та співають пісню:
А у кривого танця
Да не виведу конця.
Буде його да виводити,
Йому конець да находити.Як переспівають пісню, то всі дівчата спиняються, обертаються до дітей, поділяються на три частини (кожна частина стоїть кругом одного хлопця) і плескають руками над їх головами та співають:
Ладки, ладки
Да веребчику...Як закінчать пісню, то піднімають дітей на руки і підкидають угору (кожного хлопця) кілька разів і все на руках спускають та кричать: «ту-та-та» — і так вітають хлопців».
Цей цікавий варіянт «кривого танцю» записала Ніна Заглада в селі Старосіллі на Чернігівщині в 1928 році 1. Це, імовірно, був останній рік, коли можна було спостерігати і записувати великодні гагілки в наддніпрянській Україні.
В Західній Україні гагілки на Великдень «грали» дівчата ще в 1944 році. Найцікавіша з великодніх гагілок Галичини, що символізує похорон зими, називається «Коструб». Починаючи «грати» цю гагілку, дівчата беруться за руки і утворюють велике коло. В середину кола заходить дівчина і голосно гукає:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — відповідає хор.
— Чи не бачили мого Коструба?
— Бачили, пішов у старости!
Після цього перегукування хор іде в коловий танець, співаючи:
Бідна моя голівонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Чом Коструба не злюбила?
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до шлюбоньку,
Рано, рано, пораненьку,
На білому камінейку.
Проспівавши цей текст, хор зупиняється, і дівчина знову гукає:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
— Чи не бачили де мого Коструба?
— Поїхав по квітку! — відповідає хор і знову співає «Бідна моя голівонько...». Після цього діялог повторюється з відмінами: «Поїхав по напій», «Слабий» і нарешті «Вже вмер!». Після кожного діялогу хор співає «Бідна моя голівонько...»
Останній діялог:
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
— Чи не бачили де мого Коструба?
— Вже повезли на цвинтар!
Хор весело співає:
Слава Тобі, Божий царю,
Що мій Коструб на цвинтарю.
Лежи, лежи, як колода,
Я молода, як ягода,
І мене для тебе шкода;
Лежи, лежи, щоб не встав,
Бо до мене інший пристав;
Ніженьками затоптала,
Рученьками заплескала.
Дещо відмінний варіянт «Коструба» знаходимо в Головацького 2:
«Дівчата стають у хоровід, взявшися за руки; одна стає всередині, а інші співають хором:
Приїдь, приїдь, Кострубоньку!
Стану з тобов до слюбоньку,
На травнику-биліську
І в подертім сірочиську!Після цієї строфи дівчина що стоїть у колі, питається: «Христос Воскрес! Чи не виділисьте, люди, мого Кострубонька?». Їй відповідають: «Твій Кострубонько лежить у недузі». Тоді ця дівчина, вхопившися за голову, починає співати плачущим голосом:
Що ж я, бідна, учинила,
Кострубонька не любила!
Вслід за цим хоровід знову співає:
Приїдь, приїдь, Кострубоньку! і т. д.Після цього дівчина повторює кілька разів своє питання, дістаючи відповіді: «Твого Кострубонька голова болить, ноги болять, руки болять, твій Кострубонько вмирає», нарешті: «Твій Кострубонько вже вмер». Тоді дівчина, що в центрі кола, співає й пританцьовує:
Слава тобі, Христе Боже,
Коструб встати вже не може!
Нехай лежить, як колода,
Я молода, як ягода.»
Фолкльорист Анічков, посилаючись на Афанасьєва, подає кінцівку третього, нам не відомого варіянту «Кострубонька». Він пише:
«Щоб учасники гри розвеселилися, Кострубонько повинен ще схопитися і бігати та ловити дівчат; тоді хор весело співає:
Ожив, ожив наш Кострубонько,
Ожив, ожив наш голубонько...» 3
У звичаях наших найближчих сусідів, молдаван, фігурує ідол-лялька Калаян або Траян. За тиждень до дня Святого Юрія дівчата ліплять з глини опудало на зразок людини і одягають його в одяг селянина. Кладуть його в труну, а на другому тижні, в п’ятницю, вони знову збираються, запалюють біля Калаяна свічі і «плачуть» над ним. Після цього вони ховають Калаяна денебудь у глухому закутку і просять послати дощ.
Нашого Кострубонька і молдавського Калаяна дослідники порівнюють з старогрецьким Адонісом. Свято на честь Адоніса греки святкували ранньої весни, в кінці лютого або на початку березня. Жінки плакали, співали спеціяльні пісні, били себе в груди; все це відбувалося під акомпаньямент флейти над лялькою, що зображувала померлого Адоніса. Через день Адоніс прокидався, оживав, і жінки з цього приводу раділи. Отже святкування складалося з двох головних актів: сумного і веселого.
Згодом цей ритуал відбувався в Александрії значно урочистіше, бо там поруч з Адонісом фігурувала Афродіта. Адоніс був коханцем Афродіти, і вона оплакувала його смерть. Учасники цього обряду молилися, щоб Адоніс повернувся до них у наступному році. При виконанні ритуалу особливу ролю відогравали «сади» Адоніса, що їх кидали у воду. Це були невеличкі горщики з квітами, хлібними культурами та городиною 4.
В образі Адоніса, як думають дослідники, учасники ритуалу оплакували смерть природи в літню спеку або восени і раділи з приводу її воскресіння на весні. Ось як пише про це англійський етнолог, Джемс Фрезер:
«Під ім’ям Озіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса та Айоніса єгиптяни, сирійці, вавілонці, фретійці і греки уявляли собі смерть і оживання рослинности через ритуал, що був скрізь приблизно однаковий і паралелі до якого зустрічаються у весняних і купальських обрядах сучасного європейського селянства» 5.
- - - - - - -
1 Мат. до етнології, І, стор. 157. Київ, 1929.
2 «Народныя пђсни», III, 167.
3 Аничков, І, 340; Афанасьев, Поэтич. воззрен.. III. стор. 763.
4 Аничков, І, 343.
5 Frazer, Golden Bough., I, pp. 278-279.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]