Діти. Дитячі розваги в Україні взимку
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.
Про звичаї наших дітей у «передколгоспній» Україні можна було б написати багато цікавого, але це окрема тема для дослідження не тільки етнографа, а й педагога. Та все ж, говорячи про звичаї народу, не можна оминути й дітей. Ми обмежимося тут лише кількома спогадами старших людей про свої дитячі розваги взимку.
«Дівчатка бавляться ляльками. Кожна лялька когось представляє: «Це мама, а це тітка Наталка, а то бабуся». Про ляльок дбають, як дорослі про дітей: «Ось ми наваримо вареників та будемо обідати». Вареники ліпляться з м’якушки хліба. До ляльок дівчата говорять: «Ми підемо в поле, а ви, діти, зоставайтеся вдома, та не пустуйте, будьте чемні». Або таке: «А ми підемо в гості та вам гостинці принесемо». — Коли мені було років вісім, мама вже привчали мене прясти на веретено — щось таке грубе на мішки, на рядовину. Мама, бувало, зроблять з якихось гірших конопель мичку, настромлять на гребінь, і ми з сестрою сидимо та крутимо веретеном.
Часом бігали на лід сковзатися — без «коньків» (ковзанів), а тільки чобітьми. Їздили санками, найбільше в свята, як були у нас гості — тоді нам цілий день можна було їздити на санках...»1
«Я, бувши малим, — згадує Свирид Галушка2, любив сковзатися. Було, змерзну: руки — як буряк, червоні, а не йду до хати грітися. Коли матері терпець увірветься, то вийдуть на поріг і сваряться на мене: «Ворохобнику, ти, — йди до хати. Дивись, оно вже «дядьки» під носом блищать, а воно ще бігає!» Але, якщо мати сваряться, то це нічого, ще можна сковзатися. Коли ж уже батько вийде з хати і тільки скаже: «Свириде!» я все кидаю і біжу, бо то вже не переливки.
А як, бувало, сніг іде, то ми залазимо десь у повітку і бавимося там у «тісної баби». Збереться хлопців з десять, а один стане коло стовпа, упреться руками і ногами та й тисне всіх у куток, а всі тиснуть його до стовба — ото й виходить «тісна баба».
— А в суботу, проти неділі, ми, хлопці, бувало, виберемо серед озера місце, де чистий, гладенький лід, прорубаємо ополонку і застромимо туди жердку. А як мілко, то візьмемо такого довгого кілка, щоб дістав дна та ще щоб можна було його забити з землю. Лишимо це на ніч — воно замерзне. На другий день, у неділю ранком, викотимо старе колесо, настромимо його на той кілок. До колеса прив’яжемо ланцюгом довгу жердку, а на другому кінці її причепимо санки. Навколо колеса посиплемо піском, щоб сковзко не було, а потім закладаємо дрючки в спиці і вертимо колесо. Два-три хлопці вертять колесо, а решта — дівчата і хлопці — посідають на санки і їздять. Якщо лід чистий і рівний, а жердка довга, то санки летять, як на крилах — аж дух забиває!
— Як нападає багато снігу, то вибираємо, де найкрутіша гора. В нашому селі була «Козацька гора». Як є багато снігу, ми його розрівняємо, вигладимо дерев’яними лопатами, а тоді ще й водою зверху поллємо, щоб аж льодом узявся. Ще й дошками пригладимо: гладенький мусить бути, як скло. Це все робиться в суботу; а в неділю, коли мороз добре його стягне за ніч, сковзаємось на санках-самотужках. Сідаємо верхи, як на коня, а керуємо ногами.
— А як хто санок не має, то не дуже цим журиться, бо можна і на крижині їздити. Оце, було, вирубаєш на річці крижину, обрубаєш її — щоб довга була, як ночви. Збоку дірку видовбаєш, щоб можна було мотузок прив’язати. Коли така крижина готова, то намостиш соломи, вдвох посідаємо — летить крижина з гори ще краще, як санки!
— Була у нас ковганка. Ми з товаришем, було, підемо на лід, вирубаємо круглу крижину, прорубаємо дірку, просунемо лозину — це ковганка. Помостимо соломи, щоб сидіти ліпше, і катаємось: один іде, а другий везе. Покатаємося на озері і йдемо спускатися з гори. Спускаємось, аж поки ковганку не розіб’ємо — тоді на шматках їздимо. Оце сядеш на шматок крижини і їдеш, посеред дороги крижина розіб’ється або вислизне — їдеш на кожусі, гицаючи по льоду тим місцем, звідки ноги ростуть.
Як сніг випаде, то «воювалися» сніжками. Оце йдемо з школи, вийдемо на «Карлашову леваду», і я, було, кричу до хлопців: «Давайте воюватися сніжками!» — «Давай, — кажуть хлопці, — тільки вперед сніжки зробимо!» Поділимось на два гурти, наробимо сніжок і як почнемо ними битися — аж курява йде! А тоді збіжимось і борюкаємось на снігу. А мороз — аж тріщить! Проте ми не чуємо його: у нас чуби мокрі.
Як на озері ляже первольодок — прозорий, як скло, ми ходили на озеро рибу глушити. Візьмемо довбешки і йдемо... Як вийдемо на лід, то розходимось — не ходимо табуном, бо первольодок тоненький, гнучкий, так і дивись — провалишся. Ходиш і дивишся, де риба заворушиться в зіллі; тоді довбешкою — бух!.. а вона й перевернеться черевом догори. Сокиру з-за пояса візьмеш, лід прорубаєш і рибу — за хвіст та в торбу. Глушили тільки велику рибу, бо заради малої не варто й льоду рубати».
- - - - - - -
1 Записано від Марії Д-ко з села Діхтярі на Полтавщині.
2 Запис зроблений в 1947 році. Ім’я і прізвище оповідача дещо змінені.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Зима.
[ нагору ]