День святого Власа
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
В лютому, 11-го числа (24-го лютого "за новим стилем"), селяни колись святкували день святого мученика Власа (1). В народніх віруваннях святий Влас — покровитель худоби, а особливо корів. В цей день селяни служили по дворах молебні, вносили образ святого мученика в стайню або загороду, де стояв скот, кропили худобу свяченою водою та обкурювали ладаном — «щоб скот добре плодився та не хорів».
Як перший раз на весні вигонили худобу в поле пастися, то служили молебень не тільки святому Юрієві, але й святому Власові.
Молодиці в день святого Власа ходили колись у шинок і пили горілку — »щоб корови були ласкаві»2. А як поверталися з шинку до хати, то били, бувало, своїх чоловіків днищем3 — «щоб воли були слухняні».
Коли Україна-Русь переходила від поганської віри до християнства, подоби поганських богів були знищені, але пам’ять про цих старих богів ще довго збереглася в народніх піснях, переказах, назвах урочищ та в деяких народніх віруваннях.
Зокрема зберігалася довго пам’ять про «скотья бога Волоса» або Велеса, що згадується в «Слові о полку Ігоревім» разом з Дажбогом і Стрибогом:
«...Вђщей Бояне, Велесовь внуче!» 4
Ім’я Велеса або Волоса зустрічається і в договорах, що складалися поміж русами та греками в Х-му столітті по Р. X. Так, у договорі 971 року читаємо таке:
«... да имђемъ» клятву от бога, въ его же вђруемъ в Перуна и въ Волоса, скотья бога...» 11.
В рукописі Великої Минеї Макаревської стоїть, що:
«...великій Князь Владиміръ повелъ испроверщи, избити кумиры, овы извђщи, а иныя ижжещи; Волоса, его же именоваху скотья бога, повелђвъ Почайну рђку врещи» 12.
Тобто, за наказом великого князя Володимира подоба бога Волоса 13, якого наші предки вважали покровителем худоби, була знищена.
Нам відомо, що по християнізації України-Руси місце поганських богів зайняли християнські святі. Згідно з народнім уявленням, вони стали покровителями тих ділянок людського життя, якими опікувались давніше поганські боги. Так громовержця Перуна замінив святий пророк Ілля, а Волоса — святий мученик Влас.
Легенда каже, що святий мученик Влас жив у IV столітті по Р. X., що був він покровителем лісових звірів і опікувався бідними людьми. На доказ такої опіки розповідається, як святий Влас повернув бідній вдові вепра, якого вкрав вовк 14.
На півночі, в районі ріки Веґа 15, в лісах Вологородського і Архангельського повітів було багато церков і каплиць в ім’я святого Власа. Празник на честь цього мученика селяни відзначали тим, що приносили до церкви продукти скотарства, а найбільше коров’ячого масла. Цей, дуже цікавий звичай описав етнограф И. Снєґірьов:
«Донині (тобто до 1838 року — О. В.), серед лісів, стоїть древня церква в ім’я святого Власа, ікона якого явилась 19-го січня (старого стилю — О. В), як повідає місцевий переказ. В цей день з усієї Вельської округи селяни з’їжджаються і сходяться молитись заступникові своїх інтересів. Тоді парафіяльний священик відправляє там обідню, потім служить загальний і нарешті приватні молебні для молільників. Туди приносять коров’яче масло, яке з поклоном кладуть перед образом св. Власа. За одне свято збирається від 30 до 40 пудів масла; частина його дається священикові з причетом, а решта залишається на користь церкви. В інших парафіях Шенкурської і Вельської округ так само святкують день св. покровителя скотарства в суботу перед св. П’ятидесятницею... Як у празник св. мученика Флора і Лавра приводять коней до церкви для окроплення їх свяченою водою, так і до церкви св. Власа приводять корів, особливо під час падежу, і співають обітні молебні. Цей святий зображений на іконі (в одній із новгородських церков) в оточенні худоби...» 21
Як бачимо з цього опису, на далекій півночі, де ідеї християнства прищепилися і слабше, і значно пізніше, поганські звичаї (навіть принесення жертви — масло!) добре збереглися. Правда, ці звичаї християнізувалися були вже настільки, що відбувалися перед християнським святим мучеником Власом.
На закінчення цього короткого нарису про день святого Власа згадаємо, що на Чернігівщині і в південних районах Київщини «Власові морози» вважаються останніми в році, а тому існує приповідка:
«Святий Влас збиває ріг з зими!»
На другий день після святого Власа, 25-го лютого — день святого Мелетія. Існує прикмета: якщо на Мелетія гарна соняшна погода, то це віщує великі морози та метелицю.
У місяці лютому колись господарі на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині нічого не робили волами в п’ятницю кожного тижня — гріх! Селяни говорили: «Хто запряже воли в лютневу п’ятницю, то в того або воли подохнуть, або руки відсохнуть!»
Господині, бувало, не прядуть починків і не шиють сорочок у кожну п’ятницю лютого місяця — «щоб коноплі родили».
-------
1 На Волині покровителем худоби вважається святий Харлампій; його день святкувався 10-го лютого.
Про св. Харлампія ми зустрічаємо згадку і в Чубинського (т. III, стор. 7): «Св. Харлампій — покровитель свійських тварин. В цей день багаті селяни — власники худоби наймають молебень. В тих селян, які цей день святкують, худоба буде в доброму стані».
Чубинський документує свій запис селом Іванківці на Переяславщині. Отже св. Харлампія, як покровителя худоби, знають не тільки на Волині, а і на Полтавщині. Однак, згідно з відомостями, які вже є в етнографічній літературі, св. Влас на Україні популярніший, ніж св. Харлампій.
2 Див. П. В. Иванова. «Жизнь и повђрья крест. Купянск. уђзда, Харьк. губ.».
3 Днище — дошка, яка вживалася при прядінні льону. На один кінець днища сідала пряха, а в дірку другою кінця вставлявся гребінь або кужіль.
4 Судячи по «Слову о полку Ігоревім», Велес або Волос був покровителем не тільки скотарства, а й мистецтва.
11 Фаминцынъ «Божества древнихъ славянъ», 1884, стор. 33.
12 Див. И. Снегиревъ, «Рус. простонар. празники», 1838.
13 Народи скандінавських країн у своїх мітах теж мають вола-бога, що зветься у них «Val-ass» або «Valiass». Див. «Edda Saemundina», t. III.
14 «Верховажскія записки М. И. Мясникова въ рукописи», а також «Нерехотскія записки М. Я. Діева». Цитую за «Русскіе простонародные праздники и суевђрные обряды». М. 1838.
15 Ліва притока Північної Двіни. Землі над Вегою підпали під московське володіння в кінці XV ст. Перед тим були посілістю новгородських князів. При нагоді нагадємо, що в цій місцевості, зокрема в Архангельському повіті, було записано частину билин київського циклу.
21 «Русскіе простонародные праздники и суевђрные обряды». Выпуск ІІІ, М. 1838. Стор. 156. Переклад мій — О.В.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Весна.
[ нагору ]