Розбійницька корчма
Тут колись у балці, де село П’ятихатки 1, стояла корчма. А повз неї пролягав чумацький шлях із Криму через Василівку, через Оріхів — і на Дон. По ньому чумаки возили рибу й сіль. І від самої Василівки аж до Оріхова не було жодного села. Кругом був один степ та бур’яни. А по бур’янах табунами бродили коні — і свійські, й дикі. Степ той був панським. Люди теж були панськими. Як того пана називали, уже забули.
То оцей було пан та посилає своїх людей у Крим по сіль, а потім, уже з сіллю, на Дон торгувати. Чумаки як їдуть, то в балці біля корчми й зупиняються. Напоять волів, самі підобідають і їдуть далі.
І стали люди помічати, що не всі чумаки вертаються з того чумакування. Стали помічати, що з великої валки повертаються всі, а з малої (у п’ять-шість возів) — ніхто. Примітили, що як уїде в балку велика валка, то через якийсь там час і виїде, а як уїде в балку мала валка, то не виїжджає — там і залишається.
Стали люди ремствувати на пана, а декотрі жінки вже й просять його, щоб не посилав чоловіків у те чумакування, на вірну смерть. Тоді пан і наказав своїм слугам дізнатися, чому не всі чумаки повертаються.
Ось їде валка з п’яти возів, а за нею послали дозорців на конях. Вони, ті дозорці, їхали назирці, так що й чумаки не знали про цю охорону.
Чумаки в’їхали в балку, а дозорці лишилися по обох боках нагорі й ждуть, що далі буде. А воно вже надвечір було.
Чумаки зайшли в корчму, пообідали, випили з дороги та й заночували. А дозорці чекають, поки вони виїдуть з балки. Вже й сонце зійшло, а чумаків нема. Приїхали вже від пана до дозорців посланці дізнатися, чи виїхали чумаки з балки, чи ні. їм сказали, що й досі не виїжджали. Тоді посланці — швиденько в Василівку до пана та все йому й розказали.
Зібралися люди і пішли до тої корчми. Приходять — а чумаків нема, тільки вози їхні стоять у вербах заховані. Люди й питають хазяїна:
— Були тут чумаки вчора?
— Були,— той відказує.
— А де ж вони зараз?
— Пообідали й поїхали собі з Богом далі. Де ж іще їм бути? А люди ж знають, що чумаки не поїхали, бо бачили вози заховані, — та й кажуть:
— Ні, тут щось не те!
Зробили в корчмі обшук і знайшли під підлогою великий підвал, а в ньому чумаків порізаних і їхніх волів. У цій корчмі, виявляється, жили розбійники. Вони людей убивали, добро забирали, людським м’ясом свиней годували, а воляче в корчмі до столу подавали.
Як усе це розкрилося, то розбійників половили, а їхню корчму геть-чисто зруйнували й сліду не лишили. Тоді ж пан вирішив це глухе місце заселити, щоб більше не було розбою. Наміняв за собак десь на Полтавщині людей і поставив їм на тому місці, де була корчма, п’ять хат. Тому й село назвали П’ятихатками.
- - - - - - -
1 - П’ятихатки — село Василівського р-ну Запорізької обл.
Повернутися до змісту:
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.
[ нагору ]