Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org Українські легенди www.ukrlegenda.org

В Україні: Sat, 05 Oct 2024, 06:59ми на фейсбукми на ютубі
Збірка "Савур-могила"
Звичаї нашого народу
Козаччина
Народна творчість
Галерея зображень
Альманах "Свічадо"
Книги українських авторів
www.ukrlegenda.org

Наш канал на Youtube

Наш канал на Facebook




www.ukrlegenda.org

Українські легендиНароджена вдруге

Наше село дуже давнє. По-різному його називають: дехто — Кінськими Роздорами, а більшість — Кінськими Роздьорами. Хто знав, яка із цих назв правильніша... І про ту, і про іншу всякі балачки ходять.

Кажуть, що слободи почали тут заводитися за цариці Катерини. В одній із них за кілька верст звідси, понад Маріупольським шляхом, стояв постоєм гусарський полк. Ще й досі та слобода називається Гусаркою. Так ото, було, відпустять солдати своїх коней у степ на пашу, а вони візьмуть та приб’ються аж у нашу балку, до Кінської. А тутечки, дивись, і дикі коні саме прийшли на водопій. їх тоді водилося достобіса!.. То як зведуться свійські й дикі жеребці, як почнуть іржати та кусатися, так шерсть цілими клаптями вгору летить. У диких вона, кажуть, була довга, як овеча вовна. Не мирилися, значить, на цій землі коні між собою. Від того, буцімто, й село назвали Кінськими Роздорами.

Ну, а Кінські Роздьори — так це начебто через те, що якраз отут Кінська надвоє розійшлася-розділилася: на Мокру і Суху. Може, воно й правда, та тільки старики все було розповідають, що наша річка ніколи не «роздиралася». Давно-давно колись вона мала одне русло і текла тим річищем, яке тепер звемо Сухою. А Мокра Кінська побігла степовою балкою вже за пам’яті прадідів. І побігла не сама собою, а по людській волі. Ось як це сталося.

Осіли у вільних таврійських степах полтавці, чернігівці, стародубці та всякі інші переселенці. Почали господарювати, розживатися. А поряд із ними, туди геть ближче до Азовського моря, кочували ординці. Не сподобалося бусурманам таке сусідство, і вирішили вони християнам чим-небудь напакостити. Довго думали-метикували, що б його утворить. І придумали! Взяли сто тюків вовни і забили нею джерела Кінської. Як забили, враз річка й обміліла, а незабаром і зовсім висохла.

Стала рослина в городах в’янути; стали садки пропадати. Всякий звір в інші краї змандрував, риба загинула. Піднялися суховії — і вся округа перетворилася в пустелю... Голодна скотина реве несамовито, собаки виють, як на погибель, у небі гайвороння клубочиться. Люди ж бідкались-бідкались, а тоді бачать, що лиха година, що видима смерть наступає,— і почали кидати насиджені місця. Поскладали на вози сякі-такі пожитки та й подалися до Дніпровських плавнів.

Сунуть валки степом, а над ними курява хмарою! Діти плачуть, води просять. Жінки тужать, а чоловіки спересердя по сухих будяках батогами цьвохкають. Коли це гульк — назустріч, із боку Оріхова, якийсь вершник скаче! Підбіг ближче, дивляться передні — запорожець. І не простий козак, а богатир: плечі в аршин, руки як у доброго коваля, вуса по півметра. Кінь під ним басує ясний, мов жар-птиця: грива, хвіст і копита золоті, а з очей іскри так і сиплються, так і сиплються.

— Куди це ви, люди добрі, валуєте? Яка вас біда жене і чому ви такі заплакані? — питає козарлюга.

— Отак і отак, — відповідають переселенці. Та взяли все чисто й розказали богатиреві.

— Це’— каже запорожець,— іще не велика рахуба! Це таке діло, що й поправити можна... То вам татарва капості наробила.

— А як ти його поправиш? — обізвався дядько з гурту. Козак нічого не відповів, тільки пильно-пильно обдивився людей, побачив біля одного воза молодицю з маленькою дитиною на руках і покликав:

— А йди-но сюди, чорноброва!

Молодиця підійшла. Дитятко плаче, випинається.

— Хто це в тебе, козак чи дівка? — усміхнувся богатир.

— Хлопчик, — відказує жінка.

— Ага! Оце й добре,— каже запорожець.— Давай його сюди, він мені й усім вам допоможе. Я з ним поїду ваше лихо побивать. А як поб’ю, поверну твого козака живого-здорового...

— Ой боже ж мій! — заголосила молодиця. — Як же це так?! Куди ти з ним поїдеш? Не дам, не дам!..

Тоді люди почали благати, упрошувати матір:

— Дай йому хлопця! У запорожців слово тверде... Поверне він тобі сина, ось побачиш. Порятуй нас, порятуй!..

Насилу ублагали. Подала жінка богатиреві дитя, він узяв його обережненько та й каже:

— Звертайте отуди он, до сухого берега Кінської, і там ждіть мене з дитиною. Я не забарюся.

Сказав це богатир і майнув у степ, як вітер. Біг, біг і добіг аж до Чумацької могили. Тільки вскочив у видолинок — а дитинча враз і замовкло.

— Тпр-р-р-у! — спинив козак скакуна.— Бий отут, товаришу!

Вдарив кінь золотим копитом у землю один раз, потім другий, третій — і забили могутні джерела чистої-пречистої та доброї-предоброї води. І потекла вона степовою балкою на північ, а біля нашого села по ліву руку в пересохлу Кінську впала. Ожила річка, забурунилася!.. Уже й до переселенського табору добігає, а разом із нею по березі запорожець скаче. Підлетів до молодиці, віддав дитину, скинув перед громадою шапку, поклонивсь і подався на Січ — тільки його й бачили... Не встигли йому й подякувати.

Отак народилася Кінська вдруге. Повернулися радісні люди на свої подворища та й стали хазяїнувати, як і раніше. Новий рукав річки Мокрою Кінською назвали, а старий так Сухою і залишився. Незабаром у степу наші фортеці стали, а в тих фортецях — солдати з гарматами. Відтоді бусурмани вже не наважувалися творити зло... Той же богатир, що врятував цілий край від напасті, більше ніде не об’являвся. Тільки пам’ять про нього лишилася...




Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.




[ нагору ]

Copyright © 2013 - 2024 - Українські легенди - www.ukrlegenda.org