«На туркені оженюся...»
У минулі часи село Малинівка, що на Гуляйпільщині, називалося Туркенівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті, а може, й більше, тому сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Всього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки одного — жінки. Ну, то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній. Живе собі й горя не знає. Думає, що його жінка-полонянка вже зовсім звикла до чужини. А про те й не здогадується, що вона тільки й жде слушного випадку, аби в степ вирватися та додому податися.
От якось відвихнувся запорожець чи там на Січ, чи там іще куди, а туркеня взяла та й утекла з хутора. Куди вона майнула і що з нею сталося, хто його знає. А тільки через якийсь там час прискакав із степу до зимівника турок на баскому коні. Увесь у дорогих шатах та золотою зброєю обвішаний. Видно, із багатих.
— Так це ти, шайтан, мою туркеню вкрав?! Ану, виїзди в поле — поміряємось силою. Я тобі покажу дорогу до чужих жінок!..
— Ну що ж,— відповідає запорожець. — Як міряться, то й міряться. А хто кому куди дорогу покаже, то ще побачимо.— Сів на коня, взяв ратище, розігнався та з усієї сили й наколов ним непрошеного гостя. А наколовши, вискочив на високу могилу та й покинув тамечки мертвого хвалька на вечерю сіроманцям...
Спливали роки за роками, зістарівся козак та й віддав богові душу вдівцем. Хутір же його невдовзі став слободою. І назвали її люди, знаючи запорожцеву пригоду, Туркенівкою, а ту могилу, де поліг кістьми бусурманин, Турковою могилою.
Повернутися до змісту:
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.
[ нагору ]