Слобода Краснокутівка
Тепер Малокатеринівка — велике робітниче селище, а колись, іще за козаччини, це була така собі незавидна слобідка й називалась вона Краснокутівкою. Про ту давню назву переказують старі люди ось що.
Як утекли турки і татари за Кінську, тоді цариця Катерина подарувала наші землі князеві Потьомкіну. А він узяв та й збудував тутечки фортецю. Збудував, навів туди слуг, війська і почав панувати. Тільки не пішов у руку вельможі царицин подарунок. Із Таврії постійно бусурмани загрожували, а прямо під боком, у Великому Лузі, запорожці шаблями брязкали та все на Катерининих прихвоснів похвалки гнали. Сидів князь у фортеці, як лис у норі. Боявся, щоб його звідти не викурили.
Одного разу піймали панські слуги в прибережній осоці татарчука-розвідника, привели в фортецю, а він і каже Потьомкіну:
— Тікай, бо на тебе велика орда йде!
— Бреши, бреши, — засміявся князь, а потім наказав відшмагати полоненого й прогнати геть.
А татарчук казав-таки правду. Днів через два-три з південного боку над степом піднялися цілі хмари куряви. То сунула орда. Потьомкін звелів готуватися до оборони.
Не встигли солдати ще й гармати зарядити, як татари вже на лівому березі річки показалися. Перепливли Кінську на конях і обложили фортецю з усіх боків. Бачить князь, що непереливки: бусурман — тисячі, а в нього лише кілька сотень вояків. І вирішив він тоді прохати допомоги в запорожців. Покликав слугу та й каже:
— Як смеркне, проберешся обережно через облогу і біжи чимдуж на Січ. Обіцяй тим голодранцям що хочеш, тільки приведи їх сюди! Зрозумів?
— Зрозумів, ваша ясновельможність!
Ну, ось і смеркло. Татари розклали вогнища, посідали вечерять, утихомирилися. А князівський посланець шасть-шасть байраками, лозами, очеретами — і щодуху через плавню до запорозького кишла. Прибіг, повалився в ноги кошовому і став благати:
— Пане отамане, допоможіть! Обступили кляті ординці фортецю хмарами. Самі не відіб’ємося. Князь дуже вас просить...
— Та я що...— відказує кошовий. — Як товариство вирішить, так і буде.
А козаки як почули отаманові слова, та й почали викрикувати:
— Ага! Прийшла коза до воза!..
— Як припекли бусурмани, то де й пиха панська ділась!..
— Хай твоєму князеві Грицькові чорт болотяний присниться з такими ж, як у нього, патлами! Зайняв наші лани й пасовища, завів у нашому краї мерзенну панщину, а тепер ще, бачиш, і допомоги в нас просить!..
— Жени, батьку отамане, оце опудало із Січі втришия!.. Потьомкінів слуга, чуючи такі речі, аж просльозився:
— Панове козаки! Не губіть нас, християн! Ось послухайте... Князь вам віддячить! Що хочете просіть, він на будь-яку плату згоден!..
— Ну, коли так,— каже жартома один нетяга, — то хай твій пресвгглий князь обстриже свої патли та пришле нам на Січ, а ми їх до тички прив’яжемо і будемо ними горобців пужати!
— Го-го-го! Ха-ха-ха,— зареготало товариство.
— А що, хлопці? — питає кошовий, од сміху заливаючись.— Може й, справді за таку плату допоможемо пану Грицькові?
— Допоможемо! Згода! Хай присилає патли!..
Зрадів слуга — і махнув у фортецю. Доповів про усе Потьомкіну, а той спочатку дуже розгнівався, а потім подумав-подумав, хитро всміхнувся та й каже:
— Гаразд, понесеш їм волосся.
Темної ночі знову подався слуга на Січ, але на цей раз уже із пакунком. Поніс товариству князівську плату. Запорожці були задоволені, бо дуже їм хотілося панюгу чим-небудь ущипнути. Ще й не розвиднілося, а вони вже біля фортеці. Як вискочили з плавень, як ударили по ординцях, так ті ноги на плечі — і тікати! А наші за ними! Січуть бусурман на капусту — кров згонами тече. Увесь цей кут між Кінською і Кушугумом червоним став. Через те, кажуть, пізніше нашу слободу й назвали Краснокутівкою.
Перебили козаки ординців і вже хотіли було до коша вертатися. Коли це відчиняється кріпосна брама, і виїжджає з неї в супроводі пишної свити на баскому коні сам князь. Виїжджає і гукає:
— Спасибі вам, козачки, за поміч!..
Дивляться братчики, а в князя голова не стрижена!
— Як же це воно, пане Грицьку, що в тебе за ніч нова мичка виросла?!
— Ха-ха-ха! — засміявся князь.— Та то ж я вам Хіврині коси прислав... моєї куховарки, а ви, дурні, й повірили... Ха-ха-ха!..
Страшенно образилися запорожці й, нічого не сказавши, посунули, як туча, до Великого Лугу.
Пройшло відтоді кілька років. Татари вже не осмілювалися нападати на князівську залогу. Потьомкін сидів собі спокійно у фортеці та жирував із генералами. А одного разу влаштував він бенкет з нагоди своїх іменин. Зібралися вельможні гості з усієї околиці. Стали пити-гуляти, князя вітати та дорогі дарунки йому дарувати.
Бенкетують пани, а Потьомкін поміж них гоголем походжає. Аж увіходить слуга з якимось вузликом у руках і доповідає:
— Ваша ясновельможність, запорожці вам подарунок на іменини прислали.
— Давай його сюди! Розв’язуй,— каже князь. Розв’язав слуга торбину, а там — собачий хвіст із ковтунами і цидулка: «Оце, тобі, Грицьку, за Хіврині пацьорки». Як побачили гості козацький «подарунок», так усі за животи й побралися. Сміються — аж качаються. А Потьомкін пополотнів і пішов геть в опочивальню.
Як роз’їхалися пани з бенкету, звелів князь готувати йому карету. А на ранок — тільки загуло: подався до Петербурга. Нажалівся там, кажуть, цариці. Тоді вона взяла та й зруйнувала Січ, а козаків закріпачила та порозганяла.
Після того Потьомкіну соромно й страшно було повертатися назад. Продав він свої тутешні маєтки якійсь графині Катерині, то вона вже буцімто й перейменувала Краснокутівку та Малокатеринівку, а сусідню, більшу слободу, Кушугумівку — на Великокатеринівку.
Ото таке колись діялося на нашій землі. Багато літ минуло з того часу, а люди, бачте, й досі все те пам’ятають.
Повернутися до змісту:
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.
[ нагору ]