Озеро Лебедеве
Було колись у Великому Лузі проти села Балок озеро Лебедеве: таке глибоке, що ніхто не міг дна його дістати. А вода в тому озері була якась темна, аж ворона, та холодна-холодна, як лід. І в найжаркіше літо не нагрівалася. Кажуть, на дні Лебедевого били могутні джерела, і зв’язане воно було Плетенихою 1 з іншими озерами та лиманами.
Чого тільки не розповідали старі люди про Лебедеве. Але найчастіше — ось що...
За козаччини Великий Луг кишів запорожцями. Тут вони ловили рибу, пасічникували, косили сіно, випасали скотину. Знали найпотаємніші куточки й урочища плавнів. Як обступило Січ Катеринине військо, як побачили небораки, що їхній волі пани пастку приготували, то заходилися тихцем громадський скарб ховати.
Темної-темної ночі лише їм відомими стежками винесли козаки із Січі багато золота, срібла та всяких інших коштовностей. Позашивали все те добро у просмолені мішки і волячі шкури, поскладали на дуб,— це в них так великий човен називався,— і тихенько попливли в плавні. Стерновим був старий отаман і характерник Лебідь, а на веслах молоді відчаяки сиділи.
Добралися запорожці до нашого озера. Тут Лебідь наказав зупинити човна. А як причалили до берега, він і сказав:
— Далі не попливемо, хлопці. Сховаємо скарб у цьому озері... Прив’яжіть мене, дітки, міцно до дуба й одіпхніть од берега! Тільки рук не прив’язуйте... Той не козак, у кого руки зв’язані.
Молодики хутко зробили все так, як забажав старий отаман.
Як виплив човен на середину озера, тоді Лебідь перехрестився на схід сонця і звернувся до своїх побратимів, що лишилися в прибережних кущах, з такими словами:
— Хлопці, перекажіть кошовому, що я пильно стерегтиму наш скарб. Випливу з ним тільки тоді, коли в нашому краї всі пани й панські прихвосні пощезнуть! А до того часу ніхто мене не дістане і скарбу не візьме, бо я закляв його... Прощайте!..
Схитнувся дуб, хлюпнула вода через край — і пішов січовий скарб із своїм сторожем у чорну, холодну пучину... Відтоді буцімто й називають озеро Лебедевим, а оту протоку, якою пливли запорожці, Лебедівською Плетенихою.
Багато балчан, скелян і тарасівців утопилося в Лебедевому: хотіли золото козацьке дістати. Одного разу, ще до революції, пробували там поживитися, кажуть, два багатії з Балок. Запрягли добрячих рисаків у бричку, взяли канати, рачки, сітки і десь так опівночі, щоб ніхто не бачив, подалися до озера. Коли вже до Лебедевого залишилося їзди на заячий скік, тобто зовсім недалеко, дукам перегородила дорогу скотина. Де вона взялася і хто та куди її гнав, не відомо. Багатії думали, що переждуть, поки вона пройде, і поїдуть далі. Так куди там! Корови, бугаї, вівці, кози прямо валом валять — і все мовчки: не ревуть, не бекають, тільки сопуть якось страшно. А тоді ще де не візьмись — косяк коней! Рисаки їх як побачили — і за ними! Таскають бричку через бакаї, свинориї. Дуки ж сидять ні живі ні мертві. їхали-їхали, а дорозі кінця-краю не видно. Уже й світати почало. «Е-е,— думають багатії, — це нам тут погибель». Та мерщій позіскакували з воза і щодуху додому! Але диво-дивне: поки добігли до слободи, в обох замість ступнів коров’ячі ратиці поробилися!
Так ніхто й не дістав запорозького добра. А вже як прогнали люди панів, тоді випірнув старий Лебідь зі своїм човном, роздав бідним коштовності і знову пішов у безодню.
-------
1 Плетениха - дуже довга й покручена плавнева протока між Дніпром і Кінською.
Повернутися до змісту:
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.
[ нагору ]