Золотий глек
Це було дуже давно. Якось у наше глухе степове село забрів молодий хлопець. Чи то на заробітки, чи так чогось... Був він гарний з себе, чорнобривий, а тільки надто мовчазний. Звідки він і де блукав раніше, того ніхто не знав.
Прийняла парубка до себе бідна вдова. А в тієї вдови та була дочка,— красива, роботяща. Звали її Галею. Покохала вона бурлаку всім серцем, і він її — теж. От незабаром справили сяке-таке весілля, і зажили молодята душа в душу.
Так прожили вони кілька років. Іван (так звали хлопця) працював у пана поденщиком і якось уже там стягся з Галею на невеличку хатину. Обсадили ту хатину садком та й живуть собі. Молодиця, було, не нахвалиться людям своїм щастям:
— Не думала й не гадала, що так гарно житиму з Іваном.— Говорила так і не знала, яка біда підстерігає її коханого.
Якось уночі приснився Галиному чоловікові сон, що він нібито лежить на березі тутешнього ставка під вербами. А надворі ніч. Ясний місяць, і зорі світять, а навкруги тихо-тихо, аж моторошно. Раптом із води випірнули русалки, вибігли на берег, оточили Івана і закрутилися в швидкому, мов вітер, танку. Найкрасивіша з них мала блискучий зелений хвіст, як риба. Вона підскочила до Івана й почала його лоскотати. Чоловік несамовито закричав — і русалка відпустила його.
— Ну, що ж... Я тебе залишу зараз живим, — сказала вона. — Але буде тобі нещастя.— Потім нагнулася до води і дістала із дна золотий глек, наповнений коштовностями. Він так засяяв, що аж місяць і зорі примеркли.
Русалка поставила той глек на плече й пішла понад ставом. Золото манило Івана, і він, мов заворожений, устав і пішов слідком. Русалка зупинилася біля старої верби, махнула своїм хвостом — і земля розступилася. Стало видно коріння дерева. Враз глек із скарбом опинився між тим корінням. Іван кинувся, щоб дістати багатство, а земля миттю ізступилася — і золото пропало. Зникла враз і русалка, шубовснула в воду до своїх подруг.
Іван довго-довго стояв над ставком. Кликав русалку, а вона не виходила більше з води. Простояв отак він, аж поки сонце зійшло і засліпило йому очі...
Прокинувся бідолаха, увесь мокрий од поту, і розповів про дивний сон Галі. Вона його заспокоїла і сказала, що все те — дурниця. Мало що вночі не приверзеться... Але Іван з того часу став сам не свій. Ходив усе похмурий, замислений. І ось одного вечора, коли вже добре стемніло, взяв він заступ і подався крадькома до ставка. Дуже йому хотілося заволодіти тим глеком, що бачив уві сні.
Копав Іван під старою вербою цілу ніч, та так нічого й не викопав. Але він не втрачав надії. Ходив-ходив до ставка поночі, а то вже й удень став ходити. Та все копав і копав. Роботу покинув, про жінку і матір забув, на людей звіром дивився.
— Чи не здурів наш Іван?.. А може, в його душу чорт уселився?..— гомоніли односельці.
А тим часом неборака страшенно схуд, змарнів, став справжнісіньким вовкулакою. Ішли одного ранку люди на роботу повз ставок, коли дивляться — Іван лежить мертвий і міцно заступ у руках тримає. Ніхто достеменно не докаже, чому він загинув. Одні подейкували, що то його русалки залоскотали. Інші говорили, що він був нечистою силою убитий, бо заклятий скарб шукав, а не знав таких слів, щоб до тих грошей доступиться...
Повернутися до змісту:
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Заклятий скарб.
[ нагору ]