Чим дістають скарб із землі
Колись, у дуже давню давнину, був собі на Запорожжі безрідний, бідний козак — сірома, голяк. Тільки й багатства в нього, що кінь, кресало та люлька. І такий він був сміливий чоловік, що завжди, було, блукає то по степу, то по балках, то в лісі: день чи ніч, літо чи зима — йому все одно.
От одного разу, взимку, виїхав він уночі з Запорожжя в Гетьманщину на городи. Коли виїжджав, погода була гарна, а потім піднялася така хуртеча, що Боже мій! І світу божого не видно! Одно курить, одно курить та чим далі, то все дужче, то все дужче. А козак усе їде. їхав-їхав та й збився з дороги. Сюди-туди, сюди-туди — нема дороги! Прийшлося так, що хоч Богові душу віддавай...
— Ну, що ж тепер робити? Пущу коня, нехай він сам іде, куди знає.
Пустив коня і знову їде. їхав-їхав, аж раптом кінь тиць — і став. Що таке? Дивиться козак: огорожа, а за огорожею церква.
— А, слава богу! Мабуть, тут же десь і слобода.
Прив’язав козак коня до огорожі, а сам пішов шукати слободу. Шукав-шукав — нема слободи, та й годі! Хотів було повернутися до коня, але й тут біда: слід згубив.
— Ось коли вже моя смерть! Що ж його тепер робити?.. А дай покличу коня.
Покликав коня — кінь заіржав десь далеко. Козак і пішов на іржання та якось уже й добрався до коня.
— Ні, тепер я ось що зроблю: коня заведу під дзвіницю, сам сяду під церковними дверима, запалю люльку та й буду сидіти до ранку. Хоч гріх, хоч два палити під церквою, а все ж нехай Бог простить: не буду палити — засну, а засну — замерзну...
От завів він коня під дзвіницю, сам сів спиною до церковних дверей та й палить люлечку. Сидить собі і сидить, із люльки попихкує. Аж раптом чує: в церкві ніби щось упало із стіни і вдарилось об підлогу. Так по всій церкві й загуло...
Козак здригнувся і став прислухатися. Не чути нічого: все тихо.
— Це я, мабуть, задрімав, то в дрімоті й почувся якийсь стук...
Поправив козак на голові шапку, помацав чуприну, підіклав тютюну в люльку, придавив його пальцем, накрив кришечкою та й знову сидить і попихкує. Але раптом здається йому, що ніби хтось по церкві ходить... Так тихо іде, не поспішає: шам-шам-шам...
— Що ж це таке? Ні, це вже не уві сні...
Козак схопився з місця і став оглядати церковні двері. Бачить: у дверях стирчить ключ.
— Еге, тут щось не гаразд!
Зараз же дістав із чобота солом’яну устілку, викресав вогню, приклав трут до устілки, помахав нею, щоб запалити, кілька разів у руці, потім одчинив двері, ввійшов у церкву, намацав там свічку, засвітив її і став оглядати церкву. Бачить: посеред церкви стоїть домовина, а біля неї на підлозі лежить кришка. Козак підійшов до труни, заглянув у неї. В труні лежить мрець, лежить так, як і треба йому лежати.
— Так то, бач, не він стукав... Хто це воно такий?.. Пішов козак по церкві, заглянув у кутки — нема нікого. На
одному криласі — нікого немає, на другому — теж немає. Пішов у вівтар, заглянув під жертовник — нікого немає. Підняв одіяння на престолі, дивиться під престол — а там сидить якась жінка!
— Чого ти сюди залізла? А вилазь та скажи, хто ти така і чого ти зайшла вночі до церкви?
Вилізла та жінка з-під престолу і бух у ноги козакові:
— Голубчику, не губи мене! Я тобі все розкажу... Я прийшла сюди, щоб вирвати у мерця кутній зуб, бо таким зубом можна одмикать замки, діставать із землі скарби, привертати дівчат. То я вкрала в попа ключі, пробралася в церкву, де стояв покійник, і вже все було приготувала, щоб вирвати в нього зуб, як тут раптом почула, ніби хтось іде в церкву. Я побігла у вівтар і сховалася там під престолом. Тепер, якщо хочеш, я дістану для тебе зуб — і будеш ти багатирем на цілий світ: чого схочеш, того й попросиш...
— Бог з тобою і з твоїм зубом! Був я сіромахою та й умру таким, а ти виходь із церкви. Я тобі покажу, як займатись таким ремеслом!..
Тут козак витяг із церкви жінку, порубав її на дрібні шматки, кинув шматки в сніг, замкнув церкву, сам сів на коня і поїхав. Уже світало — він скоро й слободу знайшов. Розказав про свою пригоду людям, а ті люди своєму поколінню, а те покоління — нам...
От чим добувають скарби з землі! Не схотів козак покори-статися, а був би й багатим, і щасливим. А чому не покори-стався? Боявся, мабуть, закляття. Як закопували люди скарби, то клали на них вогонь, а на вогонь — баранчика, зв’язаного дротом. Жарили того баранчика і приказували:
— Отак, як цьому баранцю, зв’язаному дротом, тяжко та нудно лежати на вогні, — так нехай буде тяжко й нудно тому, хто насмілиться взяти з-під нього закопані гроші.
Повернутися до змісту:
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Заклятий скарб.
[ нагору ]