Сльози запорожців
У придніпровському селі Вознесенці Олександрівського повіту жив дід Стефан Власенко, який пам’ятав запорожців: Шевців, Скотівця, Кучугуру і Громуху - друзів його батька. Ось що дід про них розказував:
— Давно було діло, ще я був хлопцем, як село наше тільки почало населятись. Хати були де-не-де. Покійний мій батько жив тут-таки, де і я тепер живу, — біля скелі. Пам’ятаю добре, що до батька часто їздили каюками з того боку запорожці — старі та здорові діди. їх багато їздило, та не всі взамітку, а знаю добре лише п’ятьох: двох братів Шевців, що жили там, де тепер німота населила Бабурку; старого Скотівця, що жив тут, у Сагайдачнім, та Кучугуру і Громуху, котрих кишло 1 й досі осталося на острові Хортиці, — одне проти великих могил, біля старого Дніпра в балці, де жив Кучугура та де зосталося багато цегли; а друге — трохи вище німецького перевозу, в балці Громушина Яма, — то жив Громуха. Приїдуть було до батька та й загуляють так, що ну! Було п’ють-п’ють у нас, а далі батька візьмуть з собою та й там кружають. Оце як підіп’ють було, то почнуть розказувати про війну та де хто скільки світу сходив. І татарюг, і турків, і ляхів було позгадують, а далі — про життя в Січі. Говорять, говорять, а потім як утнуть пісень, так аж хата ходором ходить. Кого було тільки не згадають у пісні: і Нечая, і Лебеденка, і Калниша, і Перебийноса. Старий Кучугура було розказує, як Січ обступив військом якийсь чи то генерал, чи полковник (Кучугура тоді сам був у тім місці, де пани запорозьких старшин схопили й забрали). Багато розказував про те, як Січ брали, та діло було давно: я забув. Знаю тільки, що про те, як Січ розоряли, заводять було оцю пісню:
Ой, наш Харко, Харко-батько
Все п’є та гуляє,
А вже ж москаль Запорожжя
Кругом облягає.Ой поїхав Харко-батько
Попросить цариці,
Щоб віддала степи й луки
По прежні границі.— Не на те я, Харку-батьку,
Москаля збирала,
Щоб я тобі степи й луки
Назад віддавала.Та тече річка невеличка,
Заросла лозами.
Та заплакав Харко-батько
Дрібними сльозами.
Дід Громуха був дуже старий, то оце було не виведе голосом за іншими і давай плакати, кінець столу сидя, а за ним і Скотівець. Боже! Як подумаєш, чого то варта запорозька сльоза, сльоза того, котрий, може, зроду не плакав! Тож, видно, бідолахам так гірко прийшлося, що як згадають товариство, то аж не втерплять. Таких старих та здорових людей, як здумаєш, і нема тепер. Що ж то було з них, як вони були молоді?! Розказують (було, як то вже дуже сіромахам не хотілося покидати Січ...
-------
1 Кишло — подворище, садиба.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]