Останні дні Січі
Запорожці просили кошового Калниша:
— Поїдь, пане отамане, до цариці. Хай змилується. Бо чутка ходить, що згонять нас відсіль.
— Ні, — каже,— краще поїду в Київ та помолюсь Пречистій: вона скоріше змилується.
Поїхав, помолився і вернувся.
Ось незабаром і московське військо опинилось біля Січі. Кошовий пішов у церкву, а за ним ув’язалась собачка та й собі туди... Побачили козаки і кажуть:
— Е, братця, це не перед добром: зрада! Давайте уб’ємо кошового.
Почув джура — та до кошового:
— Так і так, пане кошовий. Тікай, бо буде біда.— Пов’язав він голову кошовому платком, веде в бокові двері й просить:
— Пропустіть, люди добрі: у чоловіка з носа кров пішла. Пропустили.
Джура одвів його геть-геть і каже:
— Іди, пане кошовий, у ту он хату, що біля Підпільної. Там сховають.
Кошовий — в хату та на горище. І прикрили його нехворощею.
Стали виходити з церкви, стали шукать. І сюди, і туди,— нема кошового. Бачить кошовий Калниш, що біда. Діждав ночі та й махнув у московський стан. Махнув, кажуть, та уже більше і не вертався: його закували в залізо.
Обступив москаль Січ і об’явив:
— Здавайтесь, хлопці, добром, бо буде біда!
Старі запорожці такі вже, що й здаться, так молоді не те...
Спалили міст на Підпільній, забрали гармати, рушниці в плавню і ждуть, поки москаль почне палить.
У Січі був протопоп Ладимир. Узнав він їхню думку і почав совітувать:
— Повиніться, — каже, — братця. Не гнівіть цариці! Сила,— каже, — не рівна: вас багато, а москаля ще більше. За це милості вам не буде. Лучче,— каже,— ідіть у церкву: помолимось. Що Бог дасть, те й буде.
Послухались деякі попа, та на свою біду: не встигли ввійти в церкву — тут їх і закували в залізо.
Як почули козаки, що кошовий і отамани в залізах,— давай переганяти дуби та байдаки з Підпільної в Павлюк, давай каптани драти та конопатить їх, давай складать гармати, рушниці. Управились, помолились, понасипали в чоботи землі і нум сідать. Козаків сила, а дубів мало: що сядуть, вони й тонуть. Що ж його робить? Давай тоді скидати зайвих людей, давай рушать...
Тоді Павлюком як подались, як подались! Виїхали в Дніпро. Як понапинали вітрила та вже аж у Туреччині зняли.
Багато козаків подалось водою, багато й пішки. Піші сіроми чвалали понад Дніпром, а де зобачать, було, каюк, то той і їхній. Тоді, кажуть, од Січі до Лиману у кого були каюки та байдаки, у кого були водяні млини, — і ті позаганяли в Туреччину.
Живуть, кажуть, і тепер козаки в Туреччині, живуть і хліб їдять не по-нашому: в приволлі.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]