Лихо прийшло на Зелені Свята
Саме на Зелені святки прийшов до нас великим військом генерал-поручик Текелій і, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не. починав стрілять, а січовики теж нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через суток двоє примчали гінці звістку, нам і Текелієву, що московське військо позахоплювало вже всі наші паланки і слободи по всіх вольностях запорозьких, а на третій день Текелій прислав до нас послання і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав:
— А що теперечки, панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?
Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на весь кіш гомін підняли.
— Нехай Текелій, — гримнули,— хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться!
Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина — отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:
— Хоч ми,— кажуть, — московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі і замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!
А тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих.
— Убойтеся,— каже,— Бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви — християни і піднімаєте руку на християн і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покоряйтесь же волі Господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од Бога достойная по наших ділах! От вам хрест і розп’ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно!
Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам’яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:
— Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!
Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотце-вого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:
— Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?
— Треба йти, пани-товариші,— одказав кошовий, — бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать. Господи, поможи! Дай, Боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так, як Бог дасть!
Та, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія. Текелій ласково їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий і старшина і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. «А се, — каже, показуючи на курінних отаманів,— теж військова старшина». От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості. Кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим Бог послав, по нашому звичаю: у дерев’яних тарілках і дерев’яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев’яної посудини. Далі й спитав:
— Хто це у вас так смачно готує?
— Є у нас,— одвітив кошовий, — такі скусні кухарі.
От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам’яні блюда, а старшині і отаманові — по одному. «Щоб,— каже,— такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд».
Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць, обізвався до Текелія:
— Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.
— По-яківському се він розмовляє? — спитав Текелій.— Нічогісінько я не розчовпу, що він розказує.
Так Строць і розтолкував цю приказку.
— Ви добродію, — каже, — їсте з блюда та худі, а ми їмо з корита досита — подивіться, які ми гладкі.
Після обіду Текелій довго ще вештався по кошу, оглядував курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там попрощався і пішов до себе і стояв ще біля коша обозом біля тижня. Поки стояли обозом, офіцери й москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-ко-зацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав їм ім’яний височайший указ, щоб вони їхали в Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, а суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину в Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце. Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру. От стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать, а самим десь дальш помандрувать. Зібрали чоловіка з п’ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю.
— А що ви мені скажете, запорожчики? — спитав Текелій.
— От що, добродію, — кажуть січовики,— ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі нікуди йти?
— Так, запорожчики, так,— одказує Текелій. — Нікуди не відлучайтесь без мого відома.
— Так оце ж, для відома, — загомоніли козаки,— і прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.
— Добре, запорожчики, добре,— каже Текелій. — Та який же перше був у вас звичай?
— Тау нас, добродію, — загомоніли козаки,— про ці білети ні за наших батьків, ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.
— Куди ж оце ви, — спитав Текелій,— наміряєтесь іти з цими білетами і за чим?
— До Тилігулу, добродію,— кажуть січовики. — До лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома. А ще ж, може, треба буде і подушне платить та й панам трохи уділить.
— Добре, запорожчики, добре,— одказує Текелій, зареготавшись.— Ідіть з Богом, заробляйте та і в казну збирайте.
— Чуємо, добродію, чуємо, — загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.
Призвав Текелій свого ад’ютанта і звелів йому написать один білет на п’ятдесят чоловік і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу. Зібрали увесь свій військовий риштунок, харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скільки їх улізло, може, чоловіка з тисячу, і гайда собі униз до Тилігулу. Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свинячий голос — нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!
— Куди ж вони позаходили? — питавсь Текелій.— Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилігулу на заробітки...
Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки — так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як
на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.
— Повели і нам, вельможний пане,— просять,— написать білети на заробітки.
— Та куди ж вам,— крикнув Текелій, — злющі запорожці, оці білети?
— На Тилігул, — одказують.— На Тилігул, до лями, на заробітки.
— Все в Тилігул та в Тилігул,— гримнув Текелій, затупотівши ногами, — такі-сякі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!..— Та й протурив їх від себе.
Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелію за хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дала драпака. Побачив Текелій, що якось приходиться не до шмиги: що тут на світі робить? От він і призвав до себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло — десятка не налічив би.
— Чом же ви не всі прийшли? — спитав Текелій.
— Як нам, добродію, усім прийти, — одказали отамани,— коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях?
— Куди ж вони позаходили, що їх нема? — знов спитав Текелій.
— Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовниках, — одказують,— а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки. Що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось? Старшину запроторили у столицю чи там куди, а війська козацького нема — порозходилось!..
— Куди ж вони порозходились? — гримнув Текелій, — Де ваші січовики?
— Як де? — обізвались отамани.— Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилігулу, чи що?
Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала його в шори. Дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після цього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]