Підступність цариці Катерини
Сподобалася цариці Катерині запорозька земля. От вона й задумала звести з неї запорожців. Задумала та й прибігла сюди аж із самісінького Петербурга, та й стала отут саме, де стоїть у Капулівці млин, — на горі. Стала й давай закликати до себе запорожців, начебто в гості.
От вони й зібрались. А між ними був один такий, що дещо знав собі: так знаюкою він і звався в них. Він і непоказний із себе був: такий невеличкий, кульгавий та ще й підсліпуватий. Шлявся десь по степах та лазив десь по плавнях, а далі й почув, що козаки збираються до цариці. Якось дошкандибав до Січі та зараз — на майдан. Дивиться — аж там рада. Він і собі до ради.
— А куди це ви, панове-молодці, зібрались?
— До цариці в гості!
— Ось послухайте мене, панове, та не ходіте ви до тих клятих москалів.
— А чому так?
— А тому, що превелике буде вам лихо від них.
— Що за лихо?! Та нема того на всім світі лиха, щоб ми його боялись!.. Підемо, братця! Що з ним базікати...
От і пішли. Приходять прямо до цариці, віддають їй чолом, чи як там треба, а вона зараз’і питає їх:
— А чи всі ви, дітки, прийшли?
— Усі, мамо!
— І нікого на Січі не лишили?
— І нікого, мамо, на Січі не лишили, окрім хіба тих, що криві, або сліпі, або вбогі.
— Ну, помоліться ж тепер Богу та попрощайтесь із своєю Січчю, бо більше вам її не бачити. Не з тим я прийшла до вас, щоб панькатись, а щоб руйнувати.
Як тільки вимовила цариця оці слова, зараз же кинулися до запорожців москалі, позаковували їх у кайдани, повідбирали в них худобу та й порозсилали кудись світ за очі.
Аж ось про все це почули ті, що полишалися в Січі. Давай вони мерщій збирати своє збіжжя та сідати на каюки і тікати під турка. Вискочили вже геть-геть за Січ та й схаменулись...
— Ех, панове-молодці, все ми гаразд зробили, все ми добре вдіяли, та тільки одне погано вчинили, що церкву свою покинули! Ну що ж тепер казати?.. Хай криє її божа мати!..
А тим часом москалі уже перев’язали запорожців, уже й кинулись до Січі, та тільки трохи запізнилися: до неї, а там нікогісінько нема, стоїть лиш одна церковця.
— Ну що ж, — кажуть, — нам і церква здасться! — Та до неї, а вона від них; вони до неї, а вона від них; вони до неї, а вона від них... Потім отак ходила-ходила та й пішла крізь землю перед самісінькими очима москалів. Уся як є — з дзвіницею і з хрестом. Так і пірнула. Одна яма від неї тільки й лишилась...
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]