Велике привілля
Запорожців було тисяч сорок. Привілля велике було, треба було й людей багацько... Привілля так уже привілля! Тепер такого нема. Бджоли тієї, так батечки мої! Тоді всякі квіти цвіли, трави великі були, бо цієї погані, — ховрашків та гусениці, що тепер плодиться, — тоді й не чути було. Такі дерева, трави! Звіра — і не пройдеш!
Мед і по пасіках, і по землянках так і стояв у липовниках. Скільки хочеш, стільки й бери. А звіра — ще більша сила: вовків, лисиць — так ціла біда! Дикі коні табунами ходили, мишасті та товсті такі, невеличкі. Косяків три-чотири так і ходять. Оце як їде запорожець кобилою, то вже бережись, а то відіб’ють. Вискочить дикий жеребець та й зажене геть, тоді вже й не найдеш, хоч увесь день шукай.
Було й птиці доволі: качок, лебедів, дрохв, хохітви — так хо-хо-хо!.. Стрепетів сільцями ловили, а лебеді, було, як заведуться биться та як піднімуть крик, так батько вискочать із землянки та давай стріляти їх із пістоля, щоб порозгонить.
Трава така, як ліс стоїть. Як запалиш, так вона горить неділь дві або три. Та все пирії, а не то що щириця або лобода. Тепер такої й близько нема, а тоді стільки її було; що боже мій.
Оце де тепер Чернишівка, ні однісінької хати не було, все батькове привілля. А тепер де той і народ набрався! Очам своїм не вірю...
Зате ж і коні водились тут, вівці — так на диво! Та все те по волі паслося, хіба тільки коло отар і були чабанці...
Зими тоді були теплішими, ніж тепер... То вся худоба так і ходить було собі по степу — зиму й літо. Сіна не запасали, хіба тільки для тих коней, що під верхом ходили... Батечки мої, де воно те й ділось?!.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]