Чорногори-запорожці
Запорожців спершу було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Спочатку жили вони десь вище порогів у лісі, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь цар, що по тім шляху великий розбій, і послав військо.
Через стільки там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу... Іде воно, іде та й іде — коли чує: як затріщить, як залущить!.. Глянуло воно, аж на дубах курені, а звідти виглядають чорногори. Генерал до них:
— Що ви за люди?
— Чорногори!
— Злазьте з дубів!
— А що ж вам від нас треба?
— Треба, щоб ви здались. От що!
— Знаєте що, люди добрі? — каже кошовий.— Ми такі хрещені, як і ви, одбиваться не будемо, а краще йдіть собі з богом, звідки прийшли!
Генерал той як крикне:
— Пали!..
Стало військо палить, та не по чорногорах, а по собі — і вилягло, як снопи.
Явився тоді сам цар і викликає трьох чоловік. Прийшли. Він — за пістоль та до них... Аж воно не те: руки і відібрало... Смикався він, смикався та тоді й просить:
— Ой братці, не пустуйте!
— Добре,— кажуть. — Дай же нам спочатку таку грамоту, щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу перескочить,— той і наш!
Цар пообіцяв — і йому відпустило руки. Видав їм грамоту і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів.
Як сіли вони кошем на порогах — народ так і сунув до них. Тоді вже земля назвалась козацькою, а люди — запорожцями.
От так розповідали старі люди... Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]