Походження й доля запорожців
Був колись якийсь руський цар, що стояв під страхом у чужоземця... Це давня давнина... Так ото наш цар тому неприятелеві і платив данину людьми. Було, займе, як отару овець, та й жене. Хто, було, піде до неприятеля, то вже не вернеться: поминай, як звали.
От раз наш цар послав тому супостатові людей найодбірніших. Вийшли вони в степ, порадились і кажуть:
— Чого ми підемо до проклятого мухамеда? На заріз? Є між нами ковалі, шевці, ткачі, гончарі, шаповали, є знахарі, характерники. Давайте тут жить.
Подались вони в ліс, у пущі, повикопували землянки і давай жити.
На другий рік знову найшло людей, на третій — знову. Стало ціле військо. От супостатський цар і пише нашому:
— Чом ти людей не даєш? Наш і відповідає:
— Посилаю тобі щороку...
Багато років минуло відтоді, поперемінялись і царі в землях, а люди все намножаються і намножаються в дикім степу. Став неприятель. докучать їм набігами, — і давай вони біля нього ворожить. Скільки не пошле війська, — вони все і перерубають... Характерники були великі! Стала ходить чутка, що живуть десь запорожці — таке військо, що й не приступиш. Орудував ними кошовий-характерник.
Земля тоді була дика. Кишів звір, гад та птиця.
Жили так запорожці, поки одвоювали в турка землю: од Орелі та до моря шириною, від Бугу-річки та аж до Горілого Пня довжиною. Горілий Пень був під Донщиною, за Савур-могилою. Там могила, а біля неї ріс дуб, і такий товстючий, що насилу, було, п’ять чоловік обхопить. Як усох той дуб, його обпалили; і довго чорнів він серед степу. Його видно було за сорок верст.
Як сплюндрували Запорожжя, то біля того горілого дуба жив якийсь гайдамацький ватажок, а на Савур-могилі другий — Сава. Ото перший як схоче до себе викликать Саву в гості, то почепить на дуба копицю сіна, діжде ночі й підпалить. Побачить Сава вогонь — на коня і скакає...
Тепер нема запорожців: під турка пішли...
Стали вороги докучать цариці, що буцім би то запорожці шкоду роблять. Вона зібрала військо і пішла на них. Зійшлись москалі, зійшлись і запорожці. Москалі стріляють, а запорожці поли підставляють... Понабирали повні заполи куль та й пішли до цариці.
— Великий світ, матусю! На тобі оці заряди, вони, може, згодяться.
Вона здивувалась, та й каже:
— Являйтесь ка мне, я вас угаїцу. Зібрались запорожці до неї, а вона й пита:
— Как ви живете, яловое Запорожское войско, без жен?
— Живемо,— кажуть, — так: сорочку поки впослідив, доти й обідрав, бо нікому прать...
Угостила вона запорожців і пішла в їхній стан. Дивиться: хто чоботи квацює дьогтем, хто матню латає, хто кашу варить, хто нужу б’є, а інший вуса крутить...
— Что же у вас такое нестройное войско? — пита цариця кошового.
— Та так,— каже, — матусю... Замирення — нема проти кого строїться...
Стали запорожців притіснять, став Потьомка 1 населять слободи, саджать німців... Взяли вони і подались: які на Кубань, які посунулись у Туреччину.
Прийшли, а паша й каже:
— Тоді я вас прийму, як заприсягнете вірно служити у моїй землі.
— Добре, — кажуть, — згодні.
Стали збирати їх під присягу, а в них у кожного в торбині була християнська земля. Вони понасипали в чоботи землі, підійшли під присягу й кажуть:
— На чиїй землі стоїмо, тому цареві будемо й служить! Так вони й робили: було, в Туреччині живуть, а поміч дають своїм, хрещеним.
-------
1 П о т ь о м к а — фаворит цариці Катерини II князь Григорій Потьомкін.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Ой, Січ - мати.
[ нагору ]