Як у старовину перетворювали старих людей на молодих
Жив колись поміж запорожцями один коваль, та не такий коваль, які тепер повелися - п’янюги та мошенники,- а коваль справжній, чесний, тверезий чоловік, ще старих звичаїв.
І кував він коней ледь чи не всій Січі. Лиш благословиться на світ, а він уже й у кузні, вже й гупає молотом. Але скільки він не працював, скільки не годив собі й козакам, а все бідняком був: ні на ньому, ні під ним.
Ось одного разу приходить коваль до своєї кузні вдосвіта. А надворі було ще так темно, що хоч в очі коли, то нічого не видно. Відімкнув він двері, зайшов усередину. А там у нього завжди висіло дві картини: на одній був намальований бог Ісус Христос, а на другій - чортяка з рогами. Перша картина була прибита на стіні, що прямо проти дверей, а друга - на стіні, що над дверима. Так ось як увійде було коваль у кузню, то зараз же стане обличчям до ікони й помолиться Богу, а потім обернеться назад і плюне чортові, та плюне якраз у самісіньку пику. От так він робив щодня: Богу помолиться, а чортові плюне. Так зробив він і цього разу, а потім узяв в руки молоток та й почав кувати. Вдарив там два чи три рази, коли гульк, а перед ним стоїть парубок - здоровий, красивий, з такими чорними вусами, що вони так і вилискують у нього, а на вид трохи смаглявий.
- Здоров, дядьку!
- Здоров, парубче!
- Час добрий тобі кувати й не перекувати, брати гроші й не перебрати!
- Добре кажеш, та негаразд виходить...
- А чому ж так?
- Та скільки не працюю, а немає ні на мені, ні підо мною.
- Жаль мені тебе, дядьку, але що ж робити, коли в тебе така скверна наука? От коли б ти знав ту науку, яку я знаю, то ти б тоді й лихом об землю вдарив.
- А яка ж твоя наука?
- Моя така наука, що за нею я можу старих людей перетворювати на молодих.
- Та невже можеш?!
- Можу!
- Навчи ж і мене, спасибі тобі!
- Е, не хотілося б, та жаль тебе мені дуже. Так ось же що: підемо разом по світу, побачиш, як я діло роблю, то й собі навчишся.
- Ходімо.
От і пішли вони. Ідуть-ідуть, приходять в одну слободу та й питають:
- А що, це панська слобода?
- Панська.
- А чи є тут пан?
- Є!
- А старий він чи молодий?
- Та літ з дев’яносто буде.
- Ну, то це й наш... Ходімо до нього.
Прийшли, заявили про себе. От і вилазить пан, - старий-престарий, зморщений, ледь ноги волочить.
- А що ви скажете, мужички?
- Та ми прийшли, пане, до вас про роботу спитати.
- А що ж ви вмієте робити?
- Ми можемо, пане, старих людей перетворювати на молодих.
- Та невже можете?!
- Можемо.
- Зробіть ласку, перетворіть мене!
- А що дасте?
- А що візьмете?
- Та з вас тисячу карбованців треба, бо ви вже дуже-таки старі.
- А чи не можна взяти вісімсот?
- Ні, пане. Струмент дорого коштує.
Сюди-туди - сторгувалися за тисячу. Тоді той молодий парубок узяв довбню та й ошелешив пана по лобі, порізав його на шмаття, повкидав ті шматки в діжку, налив туди води, насипав попелу, взяв мішалку та й давай усе те мішати. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім плюнув-дмухнув та як крикне:
- Стань переді мною, як лист перед травою!
Тут тобі й вискочив із діжки такий молодець, що аж любо на нього глянути: молоденький-молоденький, мовби йому літ сімнадцять.
Взяв тоді той парубок гроші, частину віддав ковалеві, а решту чомусь закопав на могилі. Пішли далі. Ідуть-ідуть, приходять в іншу слободу та й питають одразу:
- А що, це панська слобода?
- Панська.
- А хто тут живе - пан чи пані?
- Пані.
- А стара вона?
- Та літ сто, а то й більше.
- Оце й наша! Ходімо.
Приходять, заявляють про себе. От і виносять їм пані на подушках. Така страшна, така страшна, що дивитися навіть страшно!
- Що ви скажете, мужички?
- Та ми шукаємо роботи...
- А що ви можете робити?
- Можемо старих людей перетворювати на молодих.
- Можете?!
- Можемо!
- Зробіть божу ласку, перетворіть мене!
- Та це можна... Тільки чи дасте ви нам дві тисячі карбованців?
- А чи можна півтори?
- Ні! Струмент дорогий.
Ну, так-сяк - домовилися за дві тисячі.
От той парубок знову взяв свою довбню, вдарив нею пані по голові, порізав тіло на шматки, вкинув їх у діжку, налив води, насипав попелу, взяв мішалку і почав мішати. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім плюнув-дмухнув та як крикне:
- Стань переді мною, як лист перед травою!
А з діжки й вийшла така красуня, така красуня, що аж сяє: мов їй років шістнадцять.
Взяли гроші, поділили, знову частину їх парубок зарив у могилі, і пішли вони в третю слободу. Тут вони також знайшли якогось пана і перетворили його із старого на молодого. А коваль бачить, що наука того парубка не дуже мудра, та й каже сам собі: "Е, кат його бери! Я й сам тепер можу те ж саме зробити!"
Полягали спати. От тільки наш парубок заснув, а коваль підвівся та й пішов. Приходить у слободу і зараз же питає:
- А чи є тут пан?
- Є,- йому відповідають.
- А чи старий він?
- Та років сімдесят буде.
- Оце й мій!
Приходить, заявляє про себе. Виходить пан - худий-худий та ще й згорблений.
- А що скажеш, мужичок?
- Та прийшов роботи питати...
- А що ж ти можеш робити?
- Можу старих людей перетворювати на молодих.
- Можеш?!
- Можу!
- А що ж ти візьмеш, коли мене перетвориш?
- Тисячу карбованців!
- Ого! Це дорого... Візьми вісімсот.
- Та не можна ніяк, бо струмент дорого коштує. Так-сяк домовилися за тисячу.
От той коваль узяв довбню, вбив нею пана, порізав його на шматочки, покидав ті шматочки в діжку, налив туди води, насипав попелу, взяв мішалку і давай мішати. Мішав-мішав, мішав-мішав, а потім як свисне, як крикне:
- Стань переді мною, як лист перед травою!
Аж воно нічого не виходить! Він - знову мішать! Мішав-мішав, мішав-мішав (піт бідолаху облив) та знову як крикне:
- Стань переді мною, як лист перед травою!
Аж воно знову нічого не виходить! Він - втретє! І втретє нічого не вийшло. Що тут робити? А діти вбитого пана пристають, щоб коваль повернув їм батька, бо як не поверне, то в Сибір запроторять.
- Зачекайте,- каже коваль.- Старий він дуже: не вкипів. - Та знову давай мішати.
Ось уже й ніч настала, утомився бідний коваль, сів і замислився. Коли хтось торк його за руку! Оглянувся коваль - коли це ж той парубок з блискучими очима і чорними вусиками.
- Чому це ти, дядьку, так зажурився?
- Ой голубчику мій сивенький, виручи з біди! Покарала мене нечиста година: я думав, що вже навчився твоєї науки, утік від тебе та й давай перетворювати старих людей на молодих. А воно вийшло так, що я нічого не вмію. Вбив чоловіка, а тепер і не можу воскресити... Будь ласкав, допоможи в біді! Довіку не забуду!.. Задумався парубок, а коваль усе просить.
- Ну, ось що, - каже парубок, - я тобі допоможу, тільки дай мені один зарік.
- Який твоя душа забажає, такий і дам!.. Що ж тобі треба?
- Та що... Не будеш ти плювати на ту картину, що висить над дверима в твоїй кузні?
- Та це ота, що чорт на ній намальований?
- Ота сама!..
Зрозумів тоді коваль, що в нього за товариш і яка його наука. Та що було робити?
- Не буду, довіку не буду!
З тих пір перестав коваль плювати чортові в пику, з тих же пір люди й приказку склали: "Бога не забувай та й чорта не зобижай".
Це трапилося між запорожцями, а від них уже й до нас перейшло.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Із прадавніх криниць.
[ нагору ]