Дівка й песиголовці
Ішла одна дівка в Київ Богу молитися. От довелося їй іти через дуже густий та темний байрак. Іде та й іде. Коли дивиться: їдуть два чоловіки верхи на конях. Під’їхали ближче, дівка глянула - аж то не люди, а песиголовці, бо в них було по одному оку якраз посеред лоба, вище носа. Вона й злякалась. Песиголовці й питають:
- Куди йдеш?
- Йду,- каже,- Богу молиться.
- Наймись,- кажуть,- краще до нас служити.
Дівка не схотіла, так вони взяли її силою і повели в ліс до землянки. Ведуть під землю та й ведуть. Коли там скрізь кров на долівці та кістки, а посеред землянки лев на ланцюгу так і клацає зубами.
Привели дівку в кімнату - коли в однім кутку пороблені клітки з кілків, а люди так і товпляться та заглядають крізь кілки. В іншому кутку піч. Біля печі сидить дід, песиголовець, та все гріє окропи. Біля кліток із людьми скрізь валяються папірці з цукерок та лушпиння з горіхів, бо песиголовці цукерками та горіхами загодовували людей на сало.
От ті два песиголовці залишили дівку дідові, а самі знову поїхали. Як виїжджали, то приказували дідові, щоб дівку залив окропом. А вона й почула.
Поставив дід дівці холодцю, і давай вона його уплітати. Виїла до дна. Коли гляне - аж на дні лежить рука з чоловіка. Вона й ложку покинула. Бачить вона, що киплять окропи та й каже дідові:
- Давайте я вийму казани з печі, бо ви старі й, може, нездужаєте...
Довго дід не давав виймати, а далі й каже:
- Виймай.
Дівка вийняла один казан та як лине на діда, а далі мерщій і другий - так він тут і скипівсь. Тоді ті люди, що сиділи мовчки в клітках, пораділи й кажуть:
- Ну, випускай же нас із неволі та будемо втікати.
Повипускала дівка людей, і стали вони виходити з землянки. Лев було кинувся на них, так вони дали йому по шматку м’яса; він за м’ясо, а люди й вийшли. Давай тоді втікати!
На дорозі попався їм пеньок. Жінки та дівки взяли поскидали з себе хто спідницю, хто керсет, хто разок намиста, хто хустку й одягли його, мов дівку, а самі мерщій звідти. Вибігли з лісу і подалися в Київ на богомілля.
От песиголовці наловили людей та й їдуть. Дивляться - аж стоїть наряджена дівка. Вони до неї - коли воно пеньок. Песиголовці тоді позабирали одежу, погнали людей до землянки й кажуть:
- Треба ще раз вернутися та пошукати, чи нема кого в лісі з тих, що одежу лишили... Тут хтось був.
Приїхали, ввійшли в землянку - аж лежить дід ошпарений окропом і людей нема нікогісінько. Вони тоді в погоню! Шукали-шукали і не знайшли нікого.
Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Із прадавніх криниць.
[ нагору ]