Книга без назви 1

Повний текст книги Олега Петренка можна скачати за посиланням - Книга без назви 1 (PDF)

ЗМІСТ

Передмова
Глава 1. Усе починається вранці
Глава 2. Гідропарк
Глава 3. Хто він Родіон
Глава 4. Зустріч із Бродягою
Глава 5. Бездомний
Глава 6. Так було задумано
Глава 7. Невідома земля
Глава 8. Ніч самотності
Глава 9. Змова
Глава 10. Дзвінок
Глава 11. Сон, і так може бути
Глава 12. Шлях через двері

Книга без назви 1

ПЕРЕДМОВА

Чому "Книга без назви"? А хіба у сновидіння є назва? Як можна назвати сон? Дивний і незрозумілий, довгий і часом болісний, що складається з якихось клаптиків-спогадів - то гірких, то радісних, то тривожних і хвилюючих. У цьому сні химерно переплелися реальність, схожа на казку, і події, які не підлягають жодному здоровому поясненню і насправді відбуваються в житті. У книзі все найважливіше відбувається уві сні. І уві сні ж сняться сни. Трохи складно для розуміння, але, думаємо, читач розбереться в загадках, які сняться головному герою. Може, це книжка ще й про те, як Олександр Миколайович потрапляє в психіатричну клініку і живе там одним сном. Він стає Алексом, і в нього з глибини свідомості виникають образи Чарівника, Бездомного і Карлика. Вони заволодівають його увагою, створюють у ньому зовсім інше ставлення до життя. У кожному їхньому злому жарті важливий і повчальний урок. Ночами вони не дають йому спокійно спати, вторгаються в його сон і створюють у ньому свої сни. Хто ж насправді ця трійця? Лише плід хворобливої фантазії?

Алекс думає, що це і є його життя. Уві сні він починає писати роман. Алекс пише і не помічає, як створює зовсім інший світ і починає в ньому жити. Він думає, що сон - це і є реальність. А ще уві сні він шукає свою другу частину, Родіона, створеного в його внутрішньому світі. Лабіринт снів веде героя і читачів усе далі й далі. Як у калейдоскопі змінюються сцени смутку й радості, казкові істоти й таємничі землі. Алекс не помітив, як втратив те, що виявилося найважливішим у його житті. Він втратив кохання. Життя перетворилося на колючий кактус, стало порожнім і нестерпним. Родіон проходить шлях страждання. Він опиняється на безлюдному острові, сповненому таких самих чудес, як і життя Алекса під час зустрічі з Чарівником, Карликом і Бездомним. Він проходить цей довгий всередині Алекса шлях, щоб знайти себе і стати тим, ким він був. Та чи є вихід із цього лабіринту снів? Чи існує насправді острів, до якого хвилями прибило стомленого подорожнього, чи все це лише сон? А ви ніколи не замислювалися про те, що ваше життя може бути просто сном, а не справжньою реальністю? Спочатку ми створюємо себе і обираємо свій шлях. Але часом так і не дізнаємося, куди приведе дорога і хто пройшов за мить попереду нас.

Глава 1

Усе починається вранці

Біле ранкове світло засяяло на краю горизонту. Воно немов атом блакитної матерії, що вибухнула на краю нескінченної блакитної матерії, накрило теплим простирадлом місто. Починаючи від краєчків житлових маленьких будинків, що сплять на пальцях столиці повільно продовжило пролітати над Києвом, посміхаючись сонною усмішкою, розбризкуючи білими крилами жовті промені сонця на холодні дахи будинків. Розбудив, і підняв із теплого ліжка киян - наче до них прилетів ранковий жар птах "Нового Дня". Вона, махаючи прохолодними крилами ночі, спустилася ближче до землі й посипала еліксиром бадьорості вікна багатоповерхових будинків, які стоять під синім небом, ніжно полоскотала заспані обличчя людей. Біле ранкове світло взяло за руку ніч, що чинила опір, але, не бажаючи йти, наполегливо, разом із нею, полетіла на інший край землі, забравши з собою прохолодну літню темряву світанку, а замість неї розклалася галявина літнього дня. Київ почав прокидатися, і оживати. З приходом світанку непомітно минула година. Столичні багатоповерхові будинки випросталися до сонця, і прокинулися під звук миготливих на дорогах зі скрипучими колесами стареньких тужливих автомобілів, які сонно літали по всьому місту цілу ніч у гонитві за швидким заробітком, що тікав від них до таких самих конкурентів. Прокинувшись під мелодію міського літа, Алекс прийняв прохолодний душ, і прокинувся від солодкого сну в більш прохолодну реальність нового дня. Він, ліниво ступаючи старим потертим паркетом, зупинився, злегка сперся на стіну, подивився на всі боки, і повільно попрямував на кухню випити чашку міцної кави. Це були перші кроки самотнього хлопця. Він жив не далеко від казково блакитного озера в не великому триповерховому будинку, збудованому з червоної декоративної цегли. Викладене рукою майстра-садівника квадратне подвір’я з живою травою, і померлим басейном, що стояв уже тривалий час без нагляду господаря, в якому ні хто не плавав. Може вже кілька років. Навколо будиночка стояли житлові будинки, що вдивлялися на його зелений дах, збудовані аж до самого неба. Не далеко від житла лежало наскрізне з блакитною водою озеро. Гори квартир, збудовані до неба, закривали щоранку своєю величезною тінню великі прозорі вікна цегляного будинку. У такій місцевості мешкає славний хлопець Алекс, який жив сам у великому будинку і в міській місцевості. Це було чудове для його життя місце. Він що світанку виходив на балкон у синьому махровому халаті й відчував на собі вологе свіже повітря, що злегка торкається теплої шкіри і летить із берегів озера. Воно підбадьорювало господаря будинку. Сам вид з балкона нагадував чимось хатину на березі моря, де жив самотній моряк.

На зеленій смузі, викладеній із трави, стелилися біля берегів озера старенькі верби із зеленим розпущеним до низу довгим волоссям, які щоранку оплакували свою сумну драму. З їхніх кінчиків листя кожного світанку спускалися солоні краплі ранкової роси. Хлопцеві подобалося жити в будинку, що оточував хмарочоси, йому імпонувала така незвична місцевість. Він прокидався щоранку і завжди почувався на відпочинку. Золотий теплий пісок, прохолодна вода, і всі курортні зручності надихали його вдень і вночі. Ранкові хвилі, що з’являлися від вітру, що розгулявся, співали славних пісень, розбиваючись об річкове каміння, що лежало на березі. Слухаючи їхнє постукування об берег, він тріпотів зубами під їхню мелодію різні слова. Птахи, що літали над водою, кожен світанок з виходом сонця славно пірнали в прохолодне озеро, і, вихоплюючи з нього риб, що плавали на поверхні, поверталися знову в небо, і зникали в просторах синього неба.

Алекс міг годинами спостерігати за їхнім легким, театральним виступом, що зображував раптові, мисливські стрибки у воду. Справжнє ім’я Алекса було Олександр Миколайович, без по батькові, він ніколи його не називав. Алекс був двадцяти трирічним хлопцем із креативним розумінням світу і славною спортивною статурою. Його характер був наполегливий і впертий. У деяких ситуаціях, він йому допомагав, але не завжди, іноді він йому заважав, і досить сильно. Хлопець завжди був добрим, і він обрав по життю шлях білого лицаря. Балакучий, просто базіка. З ним можна було поговорити на різні теми коли завгодно і де завгодно і навіть обговорити не просту тему про рожевих телепузиків із блакитними пухирцями в літаючому трамваї, які подорожують у нічний час містом. Увесь свій вільний час присвячував своєму першому оповіданню, працюючи над ним вдень і вночі. Йому доводилося жити подвійним життям. Вдень він працював юристом, а вночі ховався від усіх людей і ставав майстром своїх рукописів, пізнаючи художню літературу як мистецтво, дізнаючись дедалі більше про її обрії та відкриваючи в ній для себе зовсім новий світ. Працював над не великим оповіданням увесь свій вільний час сподівався написати новий шедевр світової класики. Непомітно від нього відходили дні й ночі, а за ними й роки друкарського життя. Алекс, сідаючи за письмовий стіл, перетворювався на самотнього мандрівника, який відкривав для себе ще незвідані горизонти творчості. Він писав і писав, не зупиняючи ні на хвилину.

Створював для себе зовсім інший світ, проживав у ньому своє життя. Найчастіше у вихідні, сидячи у себе в кімнаті, коли йому ставало самотньо, він починав тихим голосом із кимось розмовляти. Розмова тривала до самого ранку. З приходом світанку, він солодко засинав, і прокидався тільки з настанням ночі. Чим більше він приділяв час своїй розповіді, тим біднішим він ставав, пропускаючи важливі робочі моменти і віддаючи прибуткові справи своїм колегам по роботі. Молодий хлопець міг залишитися без шматка хліба і п’яти копійок у кишені. Всупереч усьому, він ніяк не міг згорнути з обраного ним шляху, і що більше він писав, то тим важче йому було зупинитися і залишити все незакінченим. Так починала і закінчувала більшість відважних письменників-початківців. Вони, вирішивши покласти свою долю на терези дуже великого ризику, відмовившись від усього заради одного - книги. Їхні імена для нас невідомі, вони залишилися в тіні їхнього мандрівного життя, яке так і не дійшло свій шлях до кінця.

Їхня цифра невідома, і ні коли не буде відомою. Ніхто не знає, скільки тих самих бідолах, які почали, і не закінчили свої "тихі" творіння. Доля Алекса склалася зовсім іншим і не легким чином. Не так як у багатьох письменників, які хотіли осягнути славу і гроші.

Ні, в ньому такого не було, йому хотілося всього лише створити свій шедевр для себе, який буде по-справжньому живим. Оживити те, що давно померло. У його розумінні створити "Шедевр" це написати правдиву розповідь про свої переживання, почуття, і в чистій формі без обману. Одного разу, він втратив кохання, а разом з ним і своє життя. Любов була, але вона померла. Вона не покинула його. У ньому залишилося мертве кохання. Він почав осягати її сенс. Адже вона ще в ньому була, але тільки вже мертва. Поети всіх часів намагалися розкрити різними способами, і розповісти про неї всьому світу, надаючи різну, особливу форму. Про неї багато пишуть, говорять, але чомусь одразу забувають. То це кохання, коли про нього не пам’ятають. Напевно ні. Його справжнє - неможливо забути. Як тільки вона з’являється, то її не можливо забути. Вона або живе, або вмирає.

Одного разу Алекс зустрів кохання, і воно до невпізнання змінило все його спокійне життя. Змінила долю, та й не тільки її.

Він зробив всього лише одну, не значну помилку у своєму житті і втратив багато.

Він сам собі ставив запитання:

- Чому так сталося? Можливо, лише тому, що він міг кохати, і кохати по-справжньому, а в наш час це дуже велика рідкість - "Кохати". Після зустрічі з нею в ньому спалахнули справжні почуття, підтвердженням яким ставали щоночі на білому аркуші паперу написані гусячим пером рядки тексту.

Для Алекса двадцять чотири години перетворювалися на хвилину задоволення. Йому стало не вистачати земного часу. На папері час інший, не такий як у житті. Він став все більше часу проводити за письмовим столом, малюючи різні сцени з життя, а потім описуючи їх. Таким життям, він жив кілька років. Час летів швидше, ніж він міг собі уявити, але це був час. Він був витрачений саме так, як він хотів, а це найприємніше. Знати те, що прожив життя в ногу з часом, не проґавив жодної хвилини зі свого життя було великою насолодою.

На столі стояв чорний зі сріблястими смугами електричний чайник. Він натиснув кнопку ввімкнути. З третьої полиці шафи незграбно махаючи на всі боки руками дістав коричневі зерна з гірким запахом кави. Після кількох ковтків ранкової кави він прийшов до тями. З обличчя струсив краплі сну. Минуло кілька хвилин. Підбадьорившись одразу ж Алекс зайшов у свою кімнату, де на підлозі лежала зібрана сумка. У ній завжди була складена чиста футболка, шорти і стареньке спортивне взуття, кеди. Він повернув голову на стіну і подивився на годинник, хрипким голосом сказав:

- Хто постійно краде мій вільний час? Не встиг прокинутися, я вже запізнююся у свій вихідний день на відпочинок. Алекс побачив на письмовому столі бездротовий телефон і набрав номер свого друга, він почув нудні гудки очікування:

- Так, - гучний радісний голос пролунав у телефоні.

- Я вже зібраний і приготувався до зльоту, - бадьорим голосом сказав Алекс.

- Який тебе хом’як-бегемот сьогодні вкусив за п’яту? Тобі, що не спиться в такий теплий літній ранок?

- Кумедне запитання. А ти як думаєш, коли я вже з тобою розмовляю.

- Ну, так. Хороша відповідь.

- Піднімайся з ліжка. Сьогодні ми поїдемо в країну відпочинку. Зробимо для себе не великий спортивний день.

- Заманлива пропозиція.

- Приваблива і гарна. Я чекав на твій дзвінок одразу після того, як прокинувся, але вирішив сам тобі зателефонувати, і зробити наш сьогоднішній день набагато цікавішим за звичайний, додавши в нього кілька змін. Ти як? Готовий? Бадьоро запитав Алекс, упершись у холодну стіну.

- Так, і уяви собі, я спав, і чекав твого дзвінка цілу ніч, ти мій найкращий друг, - з посмішкою та бадьоро відповів друг Алекса.

- Я знав, що ти будеш радий мене чути. Добре, тоді давай за двадцять хвилин на зупинці біля блакитного озера?

- Добре, - він кинув слухавку телефону через коридор в іншу кімнату.

Розмова між двома друзями закінчилася. Алекс застрибнув у свої пляжні шорти з великими жовтими ромашками на зеленому тлі бавовняної тканини, і накинув на себе чорну майку. Різким рухом перекинув шлейку сумки через голову на плече, пригнув з другого поверху сходів на перший. Підбіг до дверей, відчинив їх і зачинив на верхній замок. З шумом реактивного літака, що мчить по небу, він полетів на зупинку. Уже за п’ять хвилин стояв на місці. На хвилину задумавшись, його реальний світ потонув у густому тумані. Алекс втратив те саме відчуття реальності, але ненадовго. З-за повороту прилетіло до нього з дивним галасом із білим вітрилом на даху велике жовте таксі з довгими смугами червоного кольору з боків. Скриплячий залізними ногами по сірій воді, воно зупинилося біля нього. Відчинилися двері і з правого борту визирнула голова друга, що відбивала на сонці яскраву нічну зірку. Друга звали з яким, він уже встиг поговорити телефоном, Сергій. Розвіявся туман сумнівів, і тільки за кілька хвилин Алекс зміг зрозуміти, що до нього наблизилося маршрутне таксі з облізлою жовтою фарбою і смугами з іржі, розташованими по бортах від початку кабіни водія до задньої фари транспортного засобу. Алекс усміхнувся, і різко забіг всередину жовтого прямокутника. За водійським сидінням він побачив великі товсті руки і подряпане чорне кермо. Оглянувши старенький салон і сидячих пасажирів у ньому, він спершу заплатив за проїзд, і повільно пройшов у кінець до задніх сидінь, де вже сидів Сергій у новому для нього образі. Він був одягнений у картаті в сірий колір літні штани з футболкою, що обвивала плечі і розгойдувалася на всі боки, і з великим вирізом на грудях. Насунутими на очі лондонськими окулярами з округлою золотою оправою. Алекс міцним обіймами руки привітав Сергія і сів навпроти. Водій натиснув на педаль газу. Маршрутне таксі з неприємним писком коліс зрушило з місця і покотилося вперед уздовж дороги.

Упродовж недовгої поїздки вони розповідали одне одному про те, що бачили, і де були за той час, коли кожен жив своїм життям. У ті моменти, коли Алекс уважно слухав Сергія, то він робив бадьорий вигляд зовні, приховуючи всередині свою втому під райдужною маскою інтересу, що викликало в ньому легке збентеження, не бажаючи засмучувати свого друга. Їхні історії були цікавими, і вони із задоволенням ними ділилися.

Розповів кілька історій, як минуло сорок п’ять хвилин, їхнє жовте маршрутне таксі під’їжджало до кінцевої зупинки. Вони ще розповідали один одному свої пригоди, і ось одна з них, яку Сергій зміг розповісти ще до виходу з транспорту, Сергій почав свою розповідь:

- Це сталося кілька днів тому, а якщо я не помиляюся, то в середу.

- Робочий день закінчувався і як завжди я нічого не встиг зробити. Часу не вистачає, і справ залишилося більше, ніж я міг собі припустити, але мені це не зіпсувало настрою. Слухай мене уважно. Коли я повертався з роботи, а на вулиці танцювали промені сонця, то я зміг собі дозволити затриматися в дорозі в момент міських колотнеч на трасах у годину пік, стоячи на одній нозі в забитому нашими громадянами автобусі. Всередині не було місця, навіть для глибокого вдиху. Дихати було нічим. Я не міг ногою поворухнути.

- Чому? Що з тобою сталося? Хвилюючим голосом запитав Алекс.

- На неї старенька кинула свою велику сумку з усередині ніби будівельною цеглою, і в цей час мій погляд притягнула карколомна білявка, але з ніг вона мене не звалила, вона мені просто сподобалася і я вирішив підтримати свою сумку на нозі. У неї до низу на талії вилося довге густе сонячного світла волосся, а під густими бровами плавало блакитне око, яке нагадувало два дзеркальних озера, а її колір шкіри був стиглого апельсина. Симпатична і красива, так і так вона була приваблива. Ну, а про решту я тихо промовчу, але скажу те, що дозволяється говорити, дотримуючись простої поваги до жіночої статі. Їй природа подарувала крихітне, чудове, привабливе для чоловічого погляду тіло з витягнутою талією. Мій план був таким, приїхати сьогодні додому, прийняти душ і завалитися в ліжко. Як буває в житті, те, що раптово доводиться все змінювати. Після побаченого мої думки відразу змінилися, і виникла стратегія завоювання її маленької чарівної фортеці. Не дивлячись на розлючений натовп громадян, які їхали додому після божевільного робочого дня, вона подивилася на мене, "а між нами була вельми пристойна відстань, стояла наприкінці автобуса, перебирала кінчиками пальців золоте волосся, а я з задуманим виглядом, з великою сумкою, яка стоїть на нозі, знаходився біля кабіни водія," виникла симпатія. Волосся відбивало яскраве світло стиглої пшениці, що падало через товсте скло. За хвилину я зробив ковток сміливості, висмикнув ногу з під сумки, старенька зі здивуванням на мене подивилася, так ніби я був її онуком, і мав їй допомагати тримати на своїй нозі її сумку до кінця маршруту, але вона теж жінка, і всередині неї кипить ще дівоча душа, яка бажає простої уваги. Я ніжно посміхнувся старенькій і вона відповіла тим самим. Щойно я зробив перший крок, то потрапив у незвичайний раптовий капкан.

- В автобусі опинилася зграя кондукторів, а ти не заплатив за проїзд? Пожартувавши, промовив тихим голосом Алекс.

- Не перебивай мене. Я завжди плачу за проїзд. Дай мені розповісти до кінця, а потім уже перейдемо до жартів.

- Добре, - він із палаючими очима закивав головою.

- На мене чекав капкан у вигляді мами, що стояла біля неї.

Вона була захищена материнською критичною оцінкою. І як я вже зрозумів на той момент, що за своєю природою мати і дочка є найкращими подругами і радницями. Вихованням доньки завжди опікується більше мати, ніж батько, і найчастіше для неї авторитетом у сім’ї є вона, - на обличчі Сергія з’явилася легка усмішка, - вирішив сподобатися спочатку матері, а потім уже через неї дійти до серця дівчини, взяв її номер телефону. Наблизився до них і раптово накрила хвиля легкого страху, застукали коліна, почастішало дихання, і перші слова пролунали вельми впевнено:

- Доброго дня шановні пані. Ви не повірите, - сумно сказав, - але коли я побачив вас серед сірого натовпу, що стоїть, буденного дня, і поруч біля вас віддзеркалення вашої маленької копії з блискучими на світлі очима і загадкою на обличчі, то одразу примчав до вас, щоб зробити нестримний на моїй мові комплімент, і щось усередині мене наказало взяти номер телефону у вашої доньки, але спершу запитати вашого дозволу, - Сергій поклав обидві руки собі на серце, - від такого несподіваного повороту подій, мати доньки почала запинатися, оцінивши мене як потенційного партнера для коханої доньки, вона з посмішкою на обличчі відповіла:

- Я не проти вашої зустрічі. Головне, щоб мою доньку не ображали.

- З її слів, я припустив, що в неї був гіркий досвід, - Сергій опустив очі донизу, подивився вдалину будинків, що миготіли у вікні, і продовжив розповідь, - даю слово, що все буде гаразд. Я турбуватимуся про вашу доньку весь час, коли вона буде зі мною, - серйозним і впевненим тоном відповів він, - мої слова звучали легко і впевнено, і тон заслужив довіру. Кожна дівчина незалежно від віку і становища в суспільстві хоче перебувати в безпеці, і бути щасливою, і з цієї причини шукає собі сильного хлопця, який зможе дати їй як здорове потомство, так і сталевий захист, і навіть на словах. І я спитав:

- Як же звуть ваше створіння?

Вона мені відповіла:

- Анастасія, - тоді вона сором’язливо відповіла.

А я їй сказав:

- Приємно познайомитися з вами Анастасія, а мене звуть Сергій.

- І мені приємно, - вона свій погляд збентеження сховала за плечем.

- Як ти дивишся на романтичну зустріч увечері під місяцем, що гуляє, - запитав я тоді у неї паралельно посміхнувшись матері, яка все ще вивчала пильним поглядом. І у відповідь я почув такі слова:

- Можна, - прохальними очима вона подивилася на мене.

Я це пам’ятаю начебто це було п’ять хвилин потому, і я їй відповів:

- Гаразд. Кажи номер, чудове створіння природи.

- Настя дуже швидко, тоненьким хвилюючим голосом продиктувала свій номер, а я словами надрукував у її пам’яті свій.

Автобус підплив по розпеченому асфальту до зупинки і підвів їхню розмову до завершення на щасливій ноті нового знайомства.

Сергій:

- Тоді я не розгубившись, і як джентльмен, поціновувач жіночих почуттів спершу скріпив знайомство з матір’ю потиснув їй руку, та одразу ж повторив такий дубль з донькою. Ось так легко пройшло наше незвичайне знайомство, і рівно за годину вона сама мені зателефонувала, - з посмішкою сказав Сергій, - я сам того не очікував, і розмова в нас була короткою, але приємною, вона мені сказала по телефону:

- Привіт таємничий незнайомець. Ти пам’ятаєш мене?

Я їй тоді відразу відповів:

- Пам’ятаю. Ще не встиг тебе забути, - з усмішкою сказав він.

- Давай зараз зустрінемося, я дуже сильно хочу тебе побачити, і почути твій живий голос, - наполегливим тоном сказала вона.

- Вибач. Я зараз дуже зайнятий. У мене багато роботи, і її потрібно закінчити до вечора, а вже ввечері, коли я звільнюся і в мене з’явитися вільна хвилина, то я відразу тобі зателефоную.

- Добре, тільки не затримуйся, і закінчи її якомога швидше. Мені б хотілося тебе побачити ще разок, - вона сказала тихо, і з нотою смутку.

- Гаразд. До вечора.

Сергій подивився на Алекса і далі продовжив діалог:

- Ось така коротка розмова між нами відбулася по телефону, за такий короткий проміжок часу наше знайомство запалало маленьким вогником.

- І що було далі, - з цікавістю запитав Алекс.

- З приходом вечора ми зустрілися під оркестр зірок, що тихо співають, ну, а ще далі це вже зовсім інша історія, і вона вже стала нашою спільною з Анастасією, і без її дозволу, я ніяк не можу її розказати, це повага, пробач друже.

- Не потрібно вибачень, мені приємно було почути від тебе такі слова, - з повагою сказав Алекс.

Ранкова поїздка наших друзів закінчилася під не приємний писк гальм жовтого прямокутника. Маршрутне таксі зупинилося на зупинці біля станції метро Лівобережна. Вони з гарним настроєм вийшли з нього і за кілька хвилин потонули в підземеллі метрополітену. Синій поїзд блискавкою довіз їх на станцію метро Гідропарк.

Глава 2

Гідропарк

Вийшовши з вагона метро, Сергій і Алекс не поспішаючи пройшлися по прохолодній платформи і повільно попрямували до спортмайданчика. Під час руху Алекс поставив своєму другові запитання:

- Ти не боїшся під час знайомства отримати поразку?

- У мене такого немає, я не знаю, що таке поразка, навіть якщо вона є, - з посмішкою сказав він, - то вся моя поразка - це перемога, навіть програючи я перемагаю. Іноді до мене заглядає тривога, але не більше, немає сенсу хвилюватися, мені краще від цього не стане, і воно нічого не змінить, стане тільки гірше мені, і більше нікому. Напевно, найскладніше - це повірити самому собі, і ніяк не боротися із самим собою, витрачаючи багато часу і сил на це дурне суперництво із самим собою. Так час і сили йдуть в нікуди, а результату ніякого.

- Боротьба? Перепитав задумливо Алекс.

- Так, та сама. Буду я нервувати, стрибати по дому, кричати як слон, який прийняв дозу морфію, то я витрачу свій час і сили, а результату ніякого, ось я і кажу про те, що ми робимо багато чого зайвого, і самі про те не замислюємося, і не бачимо.

- А не простіше зробити вибір?

- Як це? Зі здивуванням запитав Алекс.

- Ти розумієш, що чим більше ми боремося із самим собою, то тим більше ми витрачаємо енергії в нікуди, і дуже сильно втомлюємося. Як нам здається, від самого життя, не відаючи на те самої причини, зустрічаючи багато невдач, і супутня втому, яка не йде від нас ні на хвилину.

- Та й сам щасливим особливо від цього не будеш, - сказав Алекс.

- Можливо, ти маєш рацію. Треба спробувати, - Алекс відповів і задумався над сказаними словами.

Їхня розмова непомітно вивела їх із тунелю метро на дорогу, що веде в бік райського місця, через міст, що лежить над Дніпром, який веде до золотої землі відпочинку і спорту. Цю місцевість наші друзі прозвали островом "Перепочинку". Це був справжнісінький острівець у місті, шлях до якого лежав тільки через міст, що виднівся з далека іншого берега Києва. Багато киян там відпочивало на вихідних, і стільки ж там хотіло відпочити, але не мало на це змоги через велику кількість роботи, яку доводилося виконувати у вихідні, сидячи в докучливих кольорових стінах, які не пахли природою, і від них несло тінню одноманітності. Кожна людина, що живе в місті і за його межами в передмісті, хотіла перетнути довгий міст і опинитися вже на безтурботному острові. Відпочити, відчути смак природи, свободи, а найголовніше дочекатися заходу сонця на піщаному березі, сподіваючись побачити там теплий танець ночі з настанням молочної темряви.

Сам острів був незвичайний, по всьому Києву, і за ним в інших містах не було такого острова, як цей, а можливо, і в усьому світі не було такого славного і чарівного острова, як тут, у Києві.

Сонце втомлювалося, і сонливо йшло на спочинок, спускаючись вдалині за висотою, що діставала до краєчків хмар, полохаючи на прощання перед відходом теплою жовтою річкою київську місцевість, загороджуючи блакить неба, що відкривало дорогу місяцю, який раптово з’являвся, розквітав нічним сяйвом і пильно роздивлявся киян, які йшли додому на спочинок. Так тут проходив захід сонця. На території острова бувають різні ночі в різні пори року, що малюються на різнокольорових небесних полотнах, дедалі більше дивуючи людських очей і сам острів. Невідомо чому, але острів незвичайний. Буває дуже рідко, небо так близько спускається до теплої поверхні землі острова, роблячи подарунок людині, даючи їй змогу рукою дотягнутися до нічної зірки, зняти її й покласти собі в кишеню. З тими зірками, які вдалося зняти з густоти полотна, місяць дозволяє з ними грати в різні ігри. Кидатися нею як волейбольним м’ячом, стрибати і загадувати з ними бажання, бігати лісом з яскравим світлом, освітлюючи темряву, а за бажанням бігати в гущавині лісу і лякати чудових звіряток, що заховалися від людей, жонглювати ними, дарувати на деякий час дорогій людині. З ними можна грати в усі ігри, які спадають на думку їхньому володареві зірки або зірок, але найголовніше - потрібно не забути їх повернути на місце, ось чому їх можна брати і дарувати на деякий час. Місяць не дозволяє забирати їх собі, а гратися з ними можна. Все з приходом сонця має повернутися на свої місця. Забув або загубив щось вночі, наступна ніч може бути не такою прекрасною, як ця, і може бути дуже сумною.

Сумна ніч мало кому сподобається, а ще гірше без жодної зірки, вона може назавжди втратити свою чарівність, і перетворитися на просту темряву. Вона без своєї чарівності неба не сяятиме, і образиться, згасне назавжди. З настанням ночі зірки в повній тиші шикуються по всьому небу лініями у вигляді білих лампочок, що світяться, в різні знаки зодіаку (овен, телець, скорпіон, лев, діва), а деколи вони малюють собою на темному полотні живих риб, оленів, які біжать, оленів, що летять, драконів, і різних тварин, яких вони потім, лежачи вночі на березі Дніпра, розгадують. Якщо придивитися, то можна побачити, як зірки весь час, і потайки, дивляться на нас з посмішкою на іронічних жителів кольорової планети. Зірки часто допомагають у передбаченні, але бувають моменти, коли ми не розуміємо їхнього важливого послання, чогось значущого для нас, і приймаємо їхні слова за радісний, вечірній танець. Без них наше життя було б нудним і одноманітним на цьому острові. Потрібно дякувати, і цінувати їх за незвичну появу, і поведінку в небі.

А що ж відбувається на маленькому острівці з Дніпром, що тече поруч вночі? Найчастіше цього ніхто не знає і тільки одиницям пощастило побачити на власні очі в поточному Дніпрі живучих диких риб, що світяться в нічний час зеленим, яскравим вогнем. З настанням темряви вони дають собі волю, випливають на поверхню річки в ту саму мить, коли усі сплять в теплих ліжках, обіймаючи м’яку подушку, і, можливо, бачимо сон. Риби надзвичайно турбуються за свою безпеку і бережуть себе. У Дніпрі риб такого виду залишилося дуже мало, їм доводиться ховатися від людських очей, перетворюючись вдень на звичайну рибу, яка часто пропливає біля занурених у воду ніг, наслідуючи звичайнісіньку тюльку з дурними сонними очима, і так на них ніхто не звертає уваги. Іноді над ними просто сміються діти, а дорослі не звертають жодної уваги, проходять біля. Ніч для них як день, а день як ніч. Гуляють, свистять, стрибають і не знають горя, вони просто живуть. Життя для них одне веселощі. Вночі, коли їх ніхто не бачить, вони вистрибують на берег острова, витягують свої лускаті тіла й лягають на ще теплий пісок, приймаючи легку засмагу черева, перевертаючись зі спини на живіт, а коли їм набридає приймати місячну засмагу, вони підстрибують догори, стають на хвіст і доволі віртуозно пірнають назад у прохолодну воду. Буває між ними виникає кумедне змагання - суперництво за лідерство в зграї. Вони грають у гру під назвою:

- Хто далі вистрибне на берег той і стане переможцем і на якийсь час займе місце лідера цілого косяка аж до ранку.

За день вони дуже багато забувають, це ж риби, вони живуть так дуже багато століть, і їм так подобається, а з настанням нової ночі вони повторюють все заново, але вже в них з’являється новий переможець, а старий іде в кінець косяка, проводячи там ніч до ранку. Про них ходять чутки, і мало кому вдавалося з ними побачитися, і побачити на власні очі риб, що веселяться всю ніч. Одиницям вдавалося мигцем подивитися на них. Щасливчиків обирали тільки самі риби, і перед ними розважалися цілу ніч, влаштовуючи не великий річковий концерт. Були такі, які після зустрічі з ними божеволіли й перетворювалися на божевільних людей. Чомусь вони заперечували побачене і не вірили своїм очам. Виступи вражали кольоровими фарбами. Риби володіли неймовірною красою, що піддавала психіку розладу, а люди хотіли ще, але у відповідь нічого не отримували, і зустріч із ними могла відбутися тільки один раз. На другу ніч нічних танцюристів більше не запрошували. Вони могли одній людині приділити тільки одну ніч. Були такі глядачі: - від побаченої оголеної ночі на острові, їх була чимала кількість, щасливчики, познайомившись із нею, "втрачали голову", а потім вони відносили її на стіл психіатру, який напоумив. На острів чудес була тільки одна дорога - через "Венеціанський міст", під яким завжди тече лютий Дніпро. Механічний годинник Алекса тицьнув початок дванадцятої. Настав час білого сонцестояння, пік найспекотного періоду сьогоднішнього дня. Велика розпечена куля неприступно стояла в небі, поливаючи жовтими променями острів. Вони повільно дійшли до тренувального майданчика. Під жовтою кулею прогнулися тренажери. Алекс і Сергій одразу без слів зрозуміли, що вони довго не протримаються під застиглим над ними спекотним небом, але це їх не зупинило, і вони відшукали тренажери під високими густими деревами. Заняття на балонах, це були зношені шини, складені по п’ять сім штук в один стовпчик, зв’язані сталевим тросом і прив’язані до вкопаних у землю балок, відпрацьовували різні удари.

Стоячи біля коліс в Алекса виникло запитання:

- Чому, коли нам добре, всі дівчата звертають на нас увагу, телефонують нам і наполегливо пишуть?

- Може, це їм шосте чуття підказує те, що в нас усе добре, і нас потрібно вкусити гострими зубами за гарний настрій, - з усмішкою відповів Сергій.

- А якщо без жартів! Як таке може бути?

- Розумієш наш весь світ цілісний. Усе, що відбувається з тобою, відбивається на інших людях, а особливо на такому чутливому жіночому полі.

- Як це? Як це відбувається?

- Не перебивай мене. Ти зможеш зрозуміти, коли я тобі розповім усе до кінця.

- Я уважно тебе слухаю, - із серйозним виразом обличчя сказав Алекс.

- Стосунки між чоловіком і жінкою створюються на почуттях, і це дуже складний кропіткий процес, який вивчити або зрозуміти просто неможливо. У період нашого зближення все, що було по обидва боки двох різних душ, з часом зливається в одну єдину душу. Ритм дихання, поведінка, рухи, манера триматися і розмовляти змінюються, а найцікавіше вони стають однаковими.

Чім довше пара разом, то вони стають синхронічними. Один партнер стає схожим на іншого. Дві половинки зливаються в одне ціле. Між ними утворюється рівновага і гармонія. Але коли відбувається зрада або брехня, цілісність душі розривається і порушується баланс, що призводить до збою і неприємних почуттів. Друга половина чітко відчуває на собі все це у вигляді гострого душевного болю. Я гадаю, так відбувалося практично з кожним із нас, де були в стосунках почуття й гармонія.

- Не може бути.

- Може. Наведу тобі приклад. Ти зустрічаєшся з дівчиною, проводиш з нею багато часу і ви стаєте одним цілим, і коли хтось із вас перебуває в товаристві у віддаленому одне від одного місці, і з іншим партнером, то тут усе починається. Цикл стосунків порушується і одразу всередині виникає дискомфорт душі. Такий процес відбувається на не усвідомленому рівні. Після чого на мобільному телефоні з’являється десяток пропущених викликів. Цікаво те, що кожна історія закінчується по-різному. Коли ти відповідаєш на дзвінок, то цим відновлює баланс, перекидаючи свою енергію для відновлення рівноваги іншому партнеру. Скажи, що в тебе такого не було? Не повірю.

Алекс розгублено подивився на Сергія, слухаючи та не розголошуючи правду стосунків.

- Таких прикладів дуже багато, це тільки один із небагатьох випадків.

- Було і не раз, навіть із точністю навпаки, - упевнено відповів Алекс.

- Трошки поговорив, а тепер потрібно зайнятися спортом.

- Давай займімося спортом.

Почалося легке тренування під пір’ям пекучого проміння сонця у небі. Промені немов списи просочуючись крізь тремтяче від вітру листя спокійно лягали на плечі хлопців під легкий шепіт про літаючого прохолодного вітерця. Минула година, приємний голос зозулі зупинив їхнє спортивне заняття і супроводжував після приємного тренування і втоми до берегів золотистого пляжу. Алекс і Сергій пішли до пляжу.

Повний текст книги Олега Петренка можна скачати за посиланням - Книга без назви 1 (PDF)

[ нагору ]