Бідний боксер. Відродження.

Автор: Олег Петренко

Повний текст книги Олега Петренка можна скачати за посиланням - Бідний боксер 1 (DOCX)

ЗМІСТ

• Передмова
• Глава 1. Гідропарк
• Глава 2. День
• Глава 3. Вихідний день
• Глава 4. Петро
• Глава 5. Зарплата
• Глава 6. Боксерський зал
• Глава 7. Дух
• Глава 8. Тренування на балонах

ПЕРЕДМОВА

Іван від отриманих травм перестає тренуватися і розлучається на невизначений час із боксом, і тривалий час працює на різних роботах, забуваючи про спорт. Одного разу за збігом незрозумілих обставин, він приїжджає в Гідропарк. І тренажерний зал, що знаходиться там, стає його домівкою. У залі відновлює сили, долає свої внутрішні темні простори самотності, темряви, спротивів і відсутність бажання жити далі. Б’ючись із самим собою, і внутрішніми демонами, Іван стає сильнішим. Сам себе створює та починає самостійно боксувати з різними боксерами в саморобному рингу.

Глава 1

Гідропарк

Гідропарк це зовсім інший світ спорту, відпочинку, і для всіх охочих тут щодня відчинені двері. Багато хто приходить подивитися на це місце, комусь місцина лісу і спорту подобається, чіпляє, надихає, а комусь ні, тим байдуже, що попереду них, які там бувають чудеса. Хтось приходить один раз та залишається на все життя, для багатьох воно стає другою домівкою, а хтось один раз прийшов та назавжди пішов, або тимчасово тренується, придивляючись до місцевості, тільки потім назавжди йде. Кожен, хто сюди приходить, одразу розуміє, що тут є багато можливостей для того, щоб прокачати м’язи або відпочити від усіх побутових проблем, роботи, сім’ї. У кожного своє бачення світу тренажерного залу в Гідропарку, для одних це місце змін і початок нового, іншого, насиченого життя, а для інших тимчасовий сонячний відпочинок на пляжі й легкою розминкою на тренажерах. Різні спортсмени приїжджають у різну пору дня і року, найчастіше один одного не зустрічають, так, не знаючи, хто ще тут тренується. В одних мета покращити свою фізичну форму або ж підготуватися до якогось чемпіонату зі свого виду спорту, а в інших відпочити та насолодитися вихідним днем, або ж годиною відпочинку після роботи. Гідропарк це місце, де кожен може відвідувати зал і пляж, коли захоче і скільки захоче, а велика кількість тренажерів дає можливість виконувати різні вправи на всілякі групи м’язів. Зал розташований на свіжому повітрі, де завжди є прохолодний вітер, що охолоджує в спекотний сонячний день, і нескінченно блакитне небо з хмарами, що пливуть над головою. Всі хто хоче, тренується стільки, скільки може, і немає жодних обмежень тренування за часом і заборон за віком. Для відвідування залу не потрібно великої кількості грошей, і про плати на перед за тренування, і все, що потрібно, що б опинитися в цьому незвичайному залі, приїхати у вільний час на міському транспорті.

Розвиток і підтримка залу походить від самих людей, і ним опікується Петро, він сам ходить залом і збирає добровільну пожертву на будівництво залу, і всі охочі, й ті, хто має можливість, самостійно жертвують різні за сумою кошти для створення нових тренажерів. Петро відповідає за все, що відбувається в тренажерному залі, несе відповідальність за всі тренажери та їхню цілісність. Якщо щось відбувається в залі, а це може бути поломка якогось невеличкого тренажера, гантелі або штанги, то він одразу їх лагодить, відновлює робочий режим. Петро та сама людина, яка віддала своє життя тренажерному залу, і для нього став другою домівкою, і більше часу проводить тут, ніж удома.

Сюди приїжджає велика кількість людей з різних районів Києва, є ті, хто приїжджає з інших міст, буває країн, щоб подивитися на місце, яке приносить багатьом людям нову радість життя та допомагає почати інше життя, відмовившись від небажаного минулого. Всі тренажери зроблені руками Петра, кожен тренажер займав чимало часу над його створенням. Він дбає про кожен тренажер уже понад десять років, відповідально виконуючи свою роботу, Петро щодня приходить у зал, заходить у свій вагончик, перевдягається, йде оглядати місцевість, а якщо десь щось зламано, то він одразу лагодить, і від ранку до пізнього вечора перебуває там. Уважно дивиться за всім, щоб ніхто нічого не зламав, ніхто не зробив під час тренування травму від недосвідченості, або іноді поспішності.

Цілий рік приїжджають різні люди тренуватися в зал, і хоч би як холодно чи спекотно не було, і як би не сяяло над головою сонце, чи туманний сніг, він завжди тут, на місці, виконуючи свою роботу. Коли настає час, а на вулиці стає темно, люди починають розходитися по домівках, не бажаючи запізнитися на метро. Петро, як завжди, а так щовечора останнім іде із залу, залишаючи його на ніч без нагляду. Вранці з першими променями сонця, першим метро він знову їде назад, і продовжує працювати. Незвичайна робота у Петра яка усіх дивує, тим, що приходить щодня, всі завжди бачать його на своєму робочому місці. Зумів побудувати своїми руками не один тренажер, допомігши багатьом людям тренуватися, відновлюючи здоров’я або ж просто поліпшити фізичну форму. Петро зумів недалеко від усіх у кутку залу створити невеликий боксерський куточок, побудував у кутку серед високих дерев з автомобільних шин боксерські груші і невеликий ринг обтягнутий мотузками, а кожен кут рингу це поставлені в один ряд автомобільні покришки. Ринг був зроблений для всіх охочих боксувати, і провести легке тренування боксу. Спереду не далеко від рингу, за ним в один ряд стоять колони з автомобільних шин для відпрацювання різних ударів. Для багатьох місце стало спогадом про своє боксерське минуле. Сюди приходять різні люди, кожен, хто бачить цей невеликий спортивний куточок боксу, з радістю йде до нього і тренується без обмежень за часом. Боксери, які приходять, тренуються в інших залах або ті, хто вже давно розлучився з боксом, бачить перед собою місце, де можна відпочити, розім’ятися, привести себе до тями і згадати своє минуле. Тренажерний зал Гідропарку багатьом допомагає подолати велику кількість своїх проблем, що ховаються всередині кожного. Роблячи на свіжому повітрі фізичні навантаження дають можливість привести себе в потрібний стан, покращуючи здоров’я та отримуючи від тренування те саме задоволення, яке багато хто ніде не може його знайти, а тут все, і відразу забувають про всі проблеми.

З усіх боків тече Дніпро, і повітря особливої свіжості, бадьорості з оздоровлювальним ефектом, а взимку також приходять різні спортсмени і прості люди, щоб потренуватися під сніговим дощем. Ті, хто протягом року ходить до тренажерного залу, так само як влітку, так і взимку тренуються, і бачать світ із зовсім іншого боку, і в них змінюється сприйняття реальності. Вечірньої пори, коли ліхтарі, що стоять в ряд, висвітлюють холодний писк і залізні тренажери тренажерного залу, перетворюються на дрімучий потік задоволення, розкриваючи сонливість свідомості і відкриваючи інші відтінки теперішнього часу. У літню пору більшість відпочивальників приходять на пляж, що неподалік, бачать, як у залі тренуються люди, стукіт заліза доноситься до берега Дніпра. Є ті, хто приїжджає в зал перед самою роботою, і після довгого, годинного тренування одразу їдуть на роботу, і вже з іншим виразом обличчя і душевним спокоєм. Гідропарк - це місце відпочинку для кожного, хто хоче перепочити тілом і душею, кожен займається так, як він хоче, роблячи такі навантаження, які його влаштовують, більшого не потребує. Немає тренера, який постійно каже, що потрібно робити, а кожен вільно робити всі вправи, які він хоче зробити, а якщо в когось є наміри стати набагато сильнішим і поліпшити свою фізичну форму, то він займається так, як хоче, щодня за певною програмою. Кожен сам для себе пише свою програму тренувань.

Хтось згадує свого тренера, вправи з тренування, як він колись у минулому тренувався і додає свої вправи, тренується в Гідропарку. Ті, хто в минулому займався боксом, так само приходять сюди, тренуються, бо нічого не змінив, тренування проходить за програмою тренера. У багатьох відвідувачів, а в минулому, професійних спортсменів, досить багато вільного часу, і вони проводять свій час, перебуваючи з ранку до вечора в залі. Є ті, у кого не так багато вільного часу, шукають можливість приїхати і зробити пару вправ, раніше йдучи з роботи. Ніхто нікого ні в чому не засуджує, в залі тренуються як новачки, так і ті, хто тренується вже довгий час протягом десятиліть. Усі охочі приходять у це чарівне місце, що приносить задоволення, кожен, хто займається багато років, розуміє цінність місця, знає наскільки воно безцінне, приходять тоді, коли можуть прийти. На вигляд не вражає, оскільки в залі все зроблено своїми руками, зовнішній вигляд зовсім інший, і не такий, як в інших залах. Все ж ефект присутності незабутній, що приносить задоволення, і про це знає кожен, хто тут уже тренується довгий час. Неважливо йде на вулиці сніг чи дощ, холодно чи тепло, кожен, хто хоче, приходить у будь-яку пору року. Для багатьох людей найкращий сенс життя приїхати і зробити кілька вправ на різні групи м’язів, далі поїхати у своїх справах або ж повернутися додому. Відчуття лісового залу і почуття свободи в Гідропарку створюють саму людину, і кожен під час тренування усамітнюється із самим собою настільки, що він всередині себе стає набагато сильнішим. Неблагополучні моменти життя самі по собі зникають, багато хто не помічає змін, і далі йдуть своєю стежкою, а все відбувається після тренування.

Петро, перебуваючи в залі, придивляється до кожної людини, яка прийшла, щоб ніхто нічого собі не нашкодив і не зробив поганого. Це місце для багатьох має свою велику цінність, як для Петра, так і для тих, хто протягом уже десятиліть тренується в цьому тренажерному залі. Усі одне одного знають, під час розмови в кожного виникає своя думка, ніхто нікого ні в чому не засуджує, і всі кажуть, те, що вони думають, і ніхто нікого не соромиться. Ні хто, ні кому, нічого примусово не говорить, хтось мовчить і вислухає когось, без відповідей, а хтось зовсім погоджується, все, що він робить, так це киває головою. Кожен знаходить собі співрозмовника на різні теми, після тренувань у багатьох проводяться довгі бесіди на розмови, які їх хвилюють, а вони можуть бути про що завгодно, ніхто не відвертає увагу від співрозмовника, завжди до кінця дослуховує того, хто говорить, ставлячись до всього сказаного з повагою. Усі охочі, хто хоче з кимось поговорити підходить і розмовляє, далі йдуть тренуватися. Місце, де кожен говорить, те про що він хоче, і ніхто нікому ні в чому не дорікає. Те саме місце, де багато хто відшукує нових друзів і зустрічає тих самих людей, які супроводжують їх упродовж багатьох років, а й, можливо, усього життя. Місце, що об’єднує людей з різним віком, статусом і поглядами на життя. Кожен отримує в цьому місці багато цікавої інформації для себе і життя. Сюди приїжджають різні люди з різними бажаннями і потребами в розмові та спілкуванні. Хтось приходить із розбитою душею, побитим серцем, похмурими почуттями і повним розчаруванням у житті, приходячи до цього місця, людина починає набувати зовсім іншого сенсу життя, зароджуючи нові почуття радості із супутніми змінами. Гідропарк дає зовсім нове життя, новий дух відроджує силу волі, натхнення, наново створюючи людину, і таке місце одне в усьому світі, де є душа, серце справжніх спортсменів.

Іван ще жодного разу не був у тренажерному залі Гідропарку, і тільки іноді про нього чув від знайомих або ж перехожих людей, які обговорюють такий зал. Він двадцяти двох річний хлопчик, який раніше займався боксом, а несприятливі зміни, що відбулися в житті, змусили поміняти все, змінили його долю в боксі, не тільки. Життя стало темним, похмурим і нікому не зрозумілим. У боксі Іван показував хороші результати, завжди посідав перші місця на різних чемпіонатах, а у зв’язку з тим, що у нього після останнього бою виникли серйозні травми лівого плеча, які забороняють продовжувати тренуватися, а це переломи кістки і утворення кісти, він залишив бокс. Сам з бідної сім’ї, і йому не на кого було покластися, і крім тренера нікого не було, і він завжди грошово допомагав за кожну перемогу, і всіх зароблених на рингу коштів вистачало на життя, він не працював. А коли сталася травма, залишився сам, а бідні батьки ніяк не могли допомогти синові, то йому одразу довелося піти працювати на важку роботу. Він довгий час працював, щоб заробити на невеличкий шматочок хліба та оплату комунальних послуг. Жив сам, окремо від батьків. Перестав займатися боксом, минув час, понад рік, щодня, щовечора, його дедалі більше й більше тягнуло назад до боксерської зали, не міг повернутися, а вечори перетворювалися на болісну темну хвилину безсилля з вогненним бажанням почати тренуватися й виходити на ринг.

Для звичайного життя не було достатньо грошей, іноді не вистачало, щоб оплатити комунальні послуги. Все, що він міг у своєму житті, так це боксувати, єдина робота яку він міг виконувати, працювати фізично на складах. Він був уже повністю розчарований у житті, залишив усе минуле позаду, а всередині не було надії, не було сил іти далі, перестав сподіватися на краще життя. У його квартирі не було ремонту, а на стінах висіли шпалери двадцятирічної давності. Під стінкою стояла шафа з нахиленими на бік дверцятами, посередині кімнати стояло стареньке, скрипуче ліжко. Вечорами, лежачи на ліжку, згадував свої виходи на ринг і заслужені нелегкою працею перемоги, ті моменти, коли з легкістю перемагав своїх суперників. Вдивляючись у стелю, бачив перед собою картину минулого, тоді він розумів, що більше не може повернутися в боксерський зал, знову почати тренуватися. У нього не було коштів для продовження тренувань і підтримки форми. Кожна робота, що зустрічалася на шляху, не давала належного заробітку, щодня економив на харчуванні та інших потрібних речах, одягаючись у старий одяг і не купуючи новий. Одні штани носив протягом двох років, і так все, що в нього було в шафі, носилося протягом багатьох років. У нього вистачало грошей для оновлення гардероба, ледве заробітної плати вистачало на проживання. І розумів, що без боксу немає ніякого сенсу жити, а без грошей не буде боксу, травма забороняла знову виходити на ринг. Потрібно було працювати, щоб себе прогодувати, і хоча б удома ввечері після роботи міг поїсти, і не лягати голодним спати, а вранці прокидатися, так само голодним їхати на роботу. Розумів, що тренування боксу вимагає великих витрат, а їх не було, а для безкоштовних тренувань і допомоги тренера потрібно було виходити на ринг і перемагати, а через травму не міг, а потрібно було стати найкращим у своїй ваговій категорії в країні.

Одного літнього туманного дня нічого, не бачачи перед собою і нікого не помічаючи, після роботи, а то був вечір, Іван повертаюсь додому, стоячи у вагоні метро, а йому не хотілось додому, і за якимось нез’ясовним відчуттям вирішив вийти на іншій станції метро та прогулятись. Поїзд метро під’їжджав до станції Гідропарк, як Іван вирішив вийти саме на цій станції. Він один єдиний чоловік вийшов з усього поїзда метро на платформу. Усі люди їхали по домівках, і далі поїхали. Іван, стоячи на платформі, подивився вперед і побачив Венеціанський міст, що веде ще невідомо куди. Подивився на всі боки, і крім нього нікого не було. Сам стояв на платформі метро. Простояв десять хвилин, застигло дивився вперед на Гідропарк, а поїзди метро приїжджали й їхали, ніхто з пасажирів не виходив на станції. Уже був вечір, і всі поспішали додому, якнайшвидше лягти спати, а завтра вранці прокинутися, знову поїхати на роботу. Іван нікуди не поспішай і знав, що приїде додому, а вдома ніхто не чекає. Батьки жили окремо і далеко. У нього не було домашнього улюбленця собаки чи кота, не було дівчини, довгий час жив сам. Розумів, що для якихось стосунків потрібен невеликий ресурс, а інколи не було грошей на шматочок хліба. Опустив голову вниз, пішов уперед до виходу з метро. Підходячи до великих залізних дверей, що ведуть униз до сходинок, подивився на великий годинник, який висів з правого боку, а такий електронний годинник висів на кожній станції метро, а на годиннику була вже двадцять перша година. Знав, що метро ходить допізна, ще встигне повернутися на станцію метро, вчасно приїхати додому. Сьогодні не так було, як це було завжди. Зараз уже пізній вечір, і в такий час завжди вже підходить до дому, завжди так відбувалося. Приходив додому, роздягався, підходив до холодильника, і якщо там лежав шматочок, м’ясо, то їв і лягав спати, а інколи, та й так найчастіше, в холодильнику нічого не лежало, голодним засинав, а вранці, попиваючи без бутерброда чай, їхав на роботу.

Цього вечора не було голоду, поспіху їхати додому, і йому нічого не хотілося, а всередині хвилями плавала порожнеча, в темній ночі створюючи бурю невідомості й невизначеності. Один перебуває серед океану, плаваючи там без течії і не розуміючи, в якому напрямку. Розумів і передбачав, що життя самотужки дійшло до такого сенсу як зараз, що з ним відбувається? Не знав. У нього з’явився най нелегший і не потрібний йому шлях, потрібні були зміни. Він не знав, де шукати свої зміни. Виникали різні думки, але був один, йому в житті ніхто не допомагав. У нього не було друзів, знав, що нікому не потрібен, і не потрібен був своїм друзям, бо в нього не було великої зарплати. Усі хотіли, те робили, як відпочивали в дорогих закладах. А Іван не нічого такого не міг собі дозволити, нікуди, ні з ким не ходив гуляти, і крім роботи нічого не бачив, працюючи і заробляючи не багато грошей на їжу, оплату необхідних послуг. А в цей час Івану вже було двадцять два роки, а працював на складі в морозильній камері, де йому доводилося вночі, коли всі люди спали і бачили теплі сни, перекидати великі коробки різної продукції з одного місця на інше, формуючи ранкові замовлення для вивозу зі складу і розвезення по магазинах. Розумів, що це нелегка робота, йому було холодно працювати в морозильній камері з температурою мінус двадцять градусів. Працюючи на такій роботі, а його більше нікуди не запрошували працювати, терпів, було важко, руки, ноги замерзали до заціпеніння, все розумів, що це не найкраща робота, але дає йому невеликий заробіток для свого існування. У своєму житті бачив тільки бідність і злидні, і не хотів так жити, ніхто не хотів би працювати на такій роботі без необхідності, а в нього вона була, щоб купити шматочок хліба, і бачив, що далі так не можна. Іванові було двадцять два роки, і він не бачив себе і свого майбутнього.

Зараз Іван опинився на станції метро Гідропарк, і розумів, що втомлений, і нічого не хочеться, та все ж пішов до виходу з метро. Спустився сходами, що ведуть до турнікетів, які стоять попереду, йшов і дивився тільки вниз. Вийшов зі станції метро на правий бік, проходячи тунельний попереду вихід, побачив, що стоять на всі боки різні ресторани та кафе. Ні на кого, не звертаючи уваги, пішов уперед до побаченого з платформи мосту. Йшов уперед і на лавках сиділи люди, допивали пиво, і пройшовши сто метрів, знову побачив, як з боків ресторанів і кафе, що розстелилися різного контингенту, усередині їх грала музика, було чути різні голоси. Не звертаючи ні на що увагу, пішов у бік мосту, щоб побачити, що знаходиться на іншій стороні за цим переходом. Не знав, що цей міст може привести в зовсім інше місце, де все станеться зовсім інакшим. Іван просто йшов уперед і ні про що не думав, не розуміючи, чому саме в його житті так склалося, живе, проживає молодість та найкращі роки на самоті, працюючи на нелегкій роботі. Завжди був чесною людиною, приносив користь людям, завжди був і залишався людиною з білою душею. Усередині нього посміхався та радів морок, створюючи моторошний душевний біль, розгортаючи життя в зовсім іншому напрямку, вона залишила його на битви, виживання в темному просторі. Далі йшов своїм шляхом, в своєму напрямку. Ці питання не давали спокійно спати. Не міг зрозуміти, чому саме став в’язнем життя, і чому в його житті так склалося. Переймався питанням, чому в житті інших людей все складається, оскільки не міг собі уявити такого життя, а в нього нічого не виходило і не складалося. Маса людей Києва працюють на легкій роботі і заробляють чималу кількість грошей, вони проживають щасливе життя, а він, як би, що не робив, як би не старався, де б не працював, ніяк не міг заробити грошей, завжди в кишені всього лише лежали монети на проїзд, не більше. У кишені завжди був дріб’язок, щоб доїхати до дому, і голодним лягти спати.

Іван працював на складі молочної продукції і з дозволу начальника складу відкладав про термінований товар убік для того, щоб ввечері після роботи забрати додому, вдома було, що поїсти, а це були невеликі пакетики йогурту та молока з давньою датою придатності, не завжди воно було свіжим, але його можна було пити. Іван це робив через голод. Завдяки про термінованій продукції, яку привозили з різних магазинів, Іван ще міг собі дозволити щось поїсти, а так у нього не вистачало грошей, щоб оплатити комунальні послуги. Івану доводилося голодувати, тому що іноді затримували зарплату, зараз він іде мостом, поглядаючи на всі боки і бачачи вдалині неймовірної висоти багатоповерхові будинки, які стоять за тихою водою на іншому березі, як Іван подумав:

- Там найкраще життя. Люди не думають про те, як заробити грошей, люди живуть і не думають, що коли вони приїдуть додому, а в холодильнику нічого немає. Завтра буде найкращий день, і не потрібно турбуватися, чи вистачить сьогодні на проїзд, чи ні, чи зможу я сходити в магазин купити хліба, або вже доведеться завтра сходити і взяти хліб, щоб ще вистачило на кілька днів, і було, що поїсти.

Іван подивився на всі боки, зрозумів, що там зовсім інше життя. Далеке життя багатих людей, які живуть у достатку, у нових будинках і ні про що не думають, про те, про що він думає щодня. Опустив голову і далі пішов через міст. Вже було чути як десь вдалині лунають дзенькання заліза, і одразу звернув увагу, подивившись убік, а там були дерева, і нічого не зрозумів, і ніби той такий звук заліза лунав дуже далеко та виразно. Ще йдучи мостом, подивився вниз, убік, побачив через дерева, як люди сидять на синіх лавках, а поруч на саморобних тренажерах так само синього кольору спортсмени виконують різні вправи. Нічого не зрозумів із того, що відбувалося внизу. Склалося враження, ніби це все сниться, а внизу, насправді в реальному світі, немає жодного саморобного тренажерного залу. Втома нав’язувала різні думки і перетворювала реальний світ на туманний нерозбірливий сон.

З мосту було дві дороги, одна вела прямо, далі до високих зелених дерев, де з ліва виднілася блискуча від світла вдалині вода, а друга дорога вела вниз, в правий бік до спортивного майданчика, що знаходився за високими деревами. З мосту була видна частина тренажерів, які стоять на піску, і лебедів, що тренуються там. Лунали звуки заліза, вирішив зрозуміти, що ж там внизу знаходиться, що там насправді відбувається. Виникали думки, що це все ніби сон, а насправді там нічого цього немає. Спускаючись донизу асфальтною дорогою, почав виднітися якийсь невеличкий саморобний куточок залу, де зараз у такий час, коли всі їдуть з роботи, а тут тренуються люди. Спустившись ще нижче і ставши біля високих дерев, побачив, що там насправді є тренажерна зала, вона була скута із заліза. Придивившись, Іван побачив, що це саморобний тренажерний зал, який зараз знаходиться перед очима, був здивований. Багато разів чув про нього, але ніколи не звертав уваги, а зараз опинився на тому місці, де насправді люди в такий час тренуються на свіжому повітрі, і їм ніхто нічого не говорить. Атмосфера навколо, упереміш із густим туманом, заморожувала час і надавала рухливого живого вигляду всьому, що знаходилося з різними кольорами ночі.

У небі плавала велика кількість концентрації вологи і спокою. У всьому тренажерному залі стояла вечірня тиша, звук дотику заліза ще більше заспокоював Івана. Усі, хто тренувався в залі, а це більшість спортсменів, були без футболок, у вечірній час зі світлом ліхтарів було чітко видно м’язи прокачаних чоловіків. У залі тренувалися не тільки чоловіки, а й дівчата. Іван, спостерігаючи за всією картиною, побачив, як усі невимушено тренуються і розмовляють одне з одним. Усі робили різні вправи, тренувалися за власним бажанням. Став спочатку і посередині залу, подивився на годинник і сам не помітив, як минула година, і це той самий час, коли йому вже потрібно поспішати додому і лягати спати, але не хотів їхати. З першого погляду сподобалося місце, і воно почало, притягуючи душу, не відпускати додому, вирішив ще трохи затримається, подивитися на тих, хто тут тренується, і за можливості самому зробити кілька вправ, приєднатися до тих, хто зараз тренується в тренажерному залі. Відчути те, що відчувають усі, хто зараз тут перебуває. Стало цікаво, що ж тут такого особливого, що всі так старанно тренуються, і на їхніх обличчях помітив задоволення. Подивився на всі боки і відчув вологе прохолодне повітря по всьому Гідропарку, що ллється хвилями від тихого Дніпра, що шепоче і тече не далеко за деревами, що кожному, щось шепочучи на вухо. Вдалині чув звук води і легкий прохолодний вітерець, що поглинає весь тренажерний зал тишею і легкою вологою сьогоднішнього вечора.

Повільно повертаючи на всі боки голову, подивився і побачив, як з лівого боку стоїть високого зросту чоловік із вираженою статурою, і він робить жим лежачи, а біля нього стоїть дівчина й уважно на нього дивиться. Подивився в інший бік і побачив як ще незнайомий для нього чоловік, а його звали Петро, ходить тренажерним залом і каже:

- Добровільна пожертва на розвиток залу.

Іван усміхнувся і подивився вперед, а попереду кілька чоловіків голосно розмовляли про щось своє. До нього долинали тільки незрозумілі слова. На відстані він не міг почути, про що розмовляють чоловіки. Вони були спортивної статури, по всьому тілу було видно чітко виражені м’язи, а в одного з них були дуже великі ноги, був тим самим любителем вправ для ніг, і щоразу, приїжджаючи до зали, починав тренування з вправи для ніг. В іншого чоловіка, що стояв поруч, була виражена трикутна спина, і придивившись, спостерігалася симетрія тіла. Інші спортсмени качали верхню частину тіла і на потім залишали інші вправи, більше приділяли часу тренування вправам для рук. Хтось хотів собі великі накачані руки, той найбільше робив вправ на руки, а хтось хотів собі велику накачану спину, так само виконував вправи тільки для спини. У кожного були свої вподобання, і кожен знав, чого хотів, і займався вільно. Ніхто нічого не казав, як і які робити вправи, у кожного вже був свій досвід у спорті. Були ті, хто вибирав легкі вправи, і для їх виконання не потрібно було особливих знань. Для того, щоб виконувати вправу на тренажер, потрібно всього на всього було подивитись на нього, і так все, і одразу було зрозуміло, як і що робити. Кожен тренажер, гиря, штанга, і все інше, були прикуті ланцюгами, а це про всяк випадок, що б у нічний час ні хто не забрав і не здав на металобрухт тренажери. Тут уже все було складено за вагою. На кожному тренажері вже висіла своя вага, і все було спаяно ланцюгами.

Іван почав придивлятися, на якому тренажері зробити вправу. Після роботи втомився, а йому нічого не хотілося, розглядаючи все. Перестав перебирати вагами, підійшов до найменшої штанги, а вона була найлегшою. Стоячи біля неї, взяв її в руки та почав робити вправу на біцепс. Спочатку він узяв штангу хватом знизу, зробив десять повторень, а потім хватом зверху, і так само зробив десять повторень. Одразу відчув легкість по тілу і прилив бадьорості разом з енергією. Стало легко і йому одразу сподобалося перебувати в цьому невеликому тренажерному залі, став більш жвавим. Після довгої перерви відсутності тренувань, не роблячи жодних спортивних навантажень, ранкових вправ перед виходом на роботу, як це колись робив, коли займався боксом, відчув втому в руках. Зараз якось стало приємно згадувати ті самі часи тренування, коли залишався після боксу в залі й робив різні силові вправи.

Відпочив п’ять хвилин, і цього було достатньо, щоб відновиться та відпочити після такого довгого проміжку часу без тренувань, знову підійшов до штанги, спочатку взяв її хватом знизу, так само зробив десять разів. Поклав штангу на місце, подивився по сторонах та сказав:

- Ні, я ще хочу зробити один підхід, але тільки іншим хватом, а так працюватимуть зовсім інші м’язи, і мені подобаються, коли вони напружуються під час виконання вправи, це приносить задоволення.

Знову взяв штангу іншим хватом та зробив десять повторень. Цього разу руки втомилися, не зміг легко покласти штангу на місце, і з дзвоном ланцюгів поклав штангу. Присутні в залі люди обернулися, подивилися на нього, але ніхто нічого не сказав, і одразу зрозумів, що так поводитися з інвентарем залу не можна. Який би він не мав вигляд та яким старим не було обладнання, його потрібно цінувати, берегти та розуміти, те, що це все дається безплатно, було зроблено для людей. Усе бережеться для людей, щоб люди приходили сюди тренуватися, відпочивати й отримували масу задоволення. У Києві більше немає такого місця, де люди можуть спокійно приїхати без будь-яких думок і почати займатися в тренажерному залі. Вони можуть приїхати в будь-який, тоді коли їм захочеться. Навіть у ту саму холодну пору зими, коли всі люди ховаються від холоду в домашніх умовах, ті, хто хоче, приїжджають до Гідропарку і тренуються під морозним небом, коли сніг ллється на землю. Для багатьох спортсменів це одне задоволення тренуватися в холодну, зимову і засніжену погоду. Тут дається кожному можливість змінити своє життя, почати свої зміни, ставати зовсім іншим, змінюючи своє ставлення до світу і життя. Сюди приїжджають люди не з найкращим минулим, іноді приїжджають ті хлопчики, у яких було нелегке минуле, вони вживали наркотики, алкоголь, а цей тренажерний зал їх змінював, і вони починали нове життя. Докладаючи всіх зусиль і працюючи над собою, у багатьох, а це було зроблено самостійно, виходило змінити себе, і завжди.

Починаючи тренуватися з найлегшої ваги, закінчуючи, тоді не маючи уявлення, яка це вага, важкими вагами, самі себе створювали. Що спочатку було неймовірно і лякало, навіюючи страх, і від однієї думки, що колись можна буде тренуватися найостаннішими в залі штангами, що перевищують сто кілограмів, а зараз це звична справа. Багато хто приходить до тренажерного залу і починає робити прості вправи з найменшими вагами, і так щодня у вечірній час після роботи впродовж багатьох років, і тоді кожен бачить свій неймовірний результат, всі стають зовсім іншими й невпізнанними людьми. Місце дає ту саму надію, віру і всі, хто бажає змінити себе, згодом досягає своєї мети з переходом у зовсім інший світ, іншого сприйняття. У кожного, хто сюди приходить, навіть уперше, то в нього одразу змінюється ставлення до всього, це відбувається в той момент, коли він у руки бере гриф і робить вправу. Тут під час між перервами можна поспілкуватися з різними людьми на різні теми або самому просто побути на свіжому повітрі і з легкістю позайматися, і цього достатньо, щоб змінитися, багато чого не потрібно для створення перших змін. Багато хто думає, що для того, щоб змінити своє життя, потрібно дуже багато і наполегливо працювати, а найчастіше їхати кудись в іншу країну або місто, а насправді ні куди не потрібно їхати, все завжди знаходиться поруч. Всього лише на всього потрібно приїхати в тренажерний зал і взяти в руки штангу та почати робити різні вправи, і так протягом декількох років, а тоді людина сама зрозуміє, що багато не потрібно для кращого і якісного життя, почуваючись здоровою і незалежною.

Гідропарк має свою силу змін, ця сила криється в тренажерному залі. Іван подивився на годинник, і в нього залишилося не так багато часу для ще якихось не обраних ним вправ, але все ж таки, він вирішив затриматися на невеликий проміжок часу, а це десь ще на п’ятнадцять хвилин. Не хотів після роботи й залу йти пішки до дому, а завтра вранці треба вставати на роботу, втомленим, не відпочивши їхати в інший кінець Києва, не було бажання. Щоранку вставав раніше за всіх, і менше за інших спав, бо до роботи треба було їхати понад дві години, а після сьогоднішнього робочого дня не так уже й багато лишилося сил, та ще й хотілося трохи відпочити. Та все ж подумавши хвилину, він вирішив зробити два підходи по десять разів знову на біцепс. Іван зробив вправу, стало легко, добре, а в очах з’явилася сяюча посмішка кайфу. А це було, ні так просто, відчути в очах радість після довгих років самотності й похмурих ночей, вранці встаючи з ліжка зі сльозами мороку на очах. Іван уже був задоволений тим, що він сьогодні приїхав до тренажерного залу, йому ще захотілося зробити кілька вправ. Подивився в інший бік і побачив накриття, а під ним були різної ваги для жиму лежачи від грудей штанги, а під ними були дерев’яні лавки. Усі охочі, хто хотів поштовхати від себе штангу, лягали на лавку, брали штангу в обидві руки, дотримуючись відстані між руками, знімали її, не опускаючи до грудей гриф, і з видихом піднімали. І так кожен робив стільки, скільки хотів зробити разів, і так само підходів, а між підходами в кожного був свій час відпочинку, ніхто не дотримувався ніяких програм написаних іншими спортсменами. Кожен відчував по собі, скільки він може зробити і яку вагу буде краще потиснути від грудей.

Івану відразу захотілося зробити вправу, він її робив тоді, коли займався боксом, але не так часто, як би йому хотілося. Тренер не завжди давав фізичні навантаження, розуміючи, що це занижує швидкість удару, і тут він зрозумів, що зараз немає ніякого тренера, зараз перебуває в тренажерному залі та давно не займається боксом. Хотів та часто думав, повернуться в боксерський зал та продовжити тренуватися, але не міг дозволити тренування боксу через відсутність коштів. Не було достатньо часу для відвідування боксерського залу, йому потрібно багато працювати, а у нього зараз не найкраща робота, яка забирає весь вільний час.

Ліг на лавку та подивився на штангу з лівого боку і з правого. Зробив глибокий вдих і повільно підняв руки. Двома руками міцно взяв гриф штанги, знову подивився на всі боки, щоб правильно й рівномірно взяти штангу та під час жиму її не нахилило вбік, вона була рівною. Зрушив штангу з місця, підняв її над собою лежачи на дерев’яній лавці, зараз розумів, що втомився, і немає сил, штовхати штангу. Подивився в зоряне небо, зібрався силами та повільно опустив її, не торкаючись грудей, і швидко відштовхнув від себе. Знову подивився в небо, вже більш серйозно зосередився та знову повільно опустив штангу до грудей. Одразу відчув, як м’язи почали розігріватися від не великої ваги, і йому сподобалося таке відчуття, відчувати в руках силу. Захотів ще зробити один раз, опустити та підняти штангу. Підняв штангу догори, подивився на всі боки, щоб гриф був рівним, а це була невеличка вага в сімдесят кілограмів. Після довгої перерви ця вага дорівнювала ста кілограмам, це було за відчуттям так, як він колись тиснув від грудей сто кілограмів. Давно не було такого натхнення, як воно з’явилося після перших разів зробленого жиму лежачи. Знову повільно опустив штангу на груди і швидко відштовхнув її від себе. У нього залишалися сили, розумів, що ще може зробити кілька разів. Коли тренувався боксом, робив чотири підходи по десять разів. Знову опустив штангу до грудей, і так він вичавив четвертий раз, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, і на дев’ятий раз руки вже почали труситися, і ліва рука нахилялася в лівий бік та була нижчою за праву.

Почав подумувати над тим, що б краще зупинитися і штангу покласти на місце, ніж ще продовжувати робити інші рази. Припускав, що на останньому разі опустить штангу, її не зможе підняти, поставив на місце. Ланцюг, що тягне з боків, ускладнював підйом штанги, повільно хитаючись на всі боки, створював стукіт заліза. Не зумів підняти штангу і притиснув її, він би не зміг її спустити на бік через ланцюги та вони не дали змоги нахилити штангу на бік і скинути її з грудей, звільнивши себе від неї. А він не хотів під час сьогоднішнього тренування отримати якусь, навіть незначну травму та знав, що завтра потрібно буде працювати. Якщо зараз отримає невеличку травму, то завтра вже не зможе працювати фізично, а на роботі йому потрібно було перекладати коробки вагою в двадцять і двадцять п’ять кілограмів, збираючи їх на одну палету. Всередині не було бажання класти на місце штангу, і закінчувати підхід, не зробив потрібної кількості, стиснув зуби, подивився в небо, зібравшись силами, ще раз захотів підняти штангу.

Повільно опустив руки та почав дуже сильно, поглядаючи на всі боки, щоб біля нього про всяк випадок хтось стояв, коли самостійно не зможе підняти штангу, йому допомогли та вона не придавила його, не завдала травми, почав тиснути. Відштовхуючи від себе штангу, починає кричати і з руками, що трусяться, піднімає її до кінця та далі продовжує тримати над собою. Очі почервоніли разом із кольором обличчя, а воно стало червоного кольору. Вирішив, утримуючи над собою сімдесят кілограм, зробити останній поштовх, вже потім поставити штангу на місце. Знову повільно опустив і вже набагато довше утримував біля грудей і почав думати над тим, що уже ніяк не підніме востаннє, і штанга впаде на груди, а руки відмовляли в роботі, і їх ніяк не міг розігнути, відштовхнути від себе сімдесят кілограм. Знову подивився в небо, а на очах були сльози, зосередив усі сили, що залишилися, в руках, почав спиною впиратися в дерев’яну лавку і відштовхувати від себе гриф. Ліва рука почала відставати від правої, штанга стала перекошеною на один бік. Сімдесят кілограм давно забута вага. У той час, коли тренувався боксом, це була розминочна вага, не відчував такої слабкості, як зараз. М’язи вже відвикли від такого навантаження і зараз для їхнього відновлення потрібні місяці, а буде цей час чи ні, він цього не знав. Стиснув зуби і затримав дихання, і з усіх сил намагався витиснути цю штангу, а вона тиснула його з усіх боків. Обличчя його змінилося і стало червоним.

Почав упиратися ногами об бетон, залитий біля лавки. Незручно й повільними ривками відштовхнув від себе десятий раз. Швидко і з дзвоном, а вона сама зіскочила з рук, поклав штангу на місце. Усі поруч присутні люди знову подивилися на нього, побачили, як незнайомому хлопцеві було нелегко витиснути від грудей не велику для багатьох вагу штанги. Ні хто йому нічого не сказав, всі далі продовжували тренуватися. Було небезпечно одному знімати штангу, і будучи не підготовленим, він міг не витиснути останні рази та впустити її на себе й завдати собі травму. У залі нікого не знав, не хотів нікого просити про страховку під час жиму, щоб хтось із присутніх став за ним і на випадок відмови роботи рук міг підхопити штангу і допомогти покласти на місце. Сам вирішив зробити вправу, і без чиєїсь допомоги. Встав з лавки, а в очах почало змінюватися зображення світу, запаморочилося в голові, відчув прилив радості, задоволення і сильної приємної втоми з кольками в грудях, що супроводжувалася болем і швидким диханням. М’язи настільки сильно затиснулися в грудях і в руках, що йому зараз було нелегко дихати, за такого раптового навантаження тіло почало труситися, м’язи не були готові до виконання вправи без розминки й розігріву. Почав піднімати руки вгору і розсовувати їх на всі боки, і м’язи трохи розтиснулися, заспокоїлися і розслабилися. Подумав, що йому насамперед потрібно було зробити розминку перед виконанням вправи, а такий жим без розігріву був небезпечним.

Стало незвично після довгого часу відсутності силових вправ. Почав сумувати за своїм минулим і тим часом, коли він тренувався, не відчував втоми, і міг без труднощів робити одну вправу багато повторень і підходів з різними вагами, а зараз це все вже в минулому. Усе прекрасно розумів, і те, що життя може перевернутися, як завгодно, і все зміниться, як у добрий бік, так і в поганий. З ним усе сталося в іншому напрямку і не в бажаному, а він сподівався на кращі зміни, але їх не сталося, і все стало темним і похмурим. Залишився сам, йому нікуди було йти, крім роботи в нього більше нічого не було, проживаючи життя в маленькій однокімнатній квартирі. Відмовлявся вірити у важкі зміни і своє життя без майбутнього, а раніше в нього було зовсім інше життя і своє вже розплановане майбутнє, і не міг ніколи подумати про розставання з боксом, одним єдиним у житті сенсом, який веде тільки вперед. Мріяв і все робив для здійснення мрії стати найкращим боксером у своїй ваговій категорії. Ніколи не міг уявити, що в нього не буде коштів для відвідування боксерського залу та смачної їжі. Нині в нього не було ні першого, ні другого, ні ходити до боксерської зали, ввечері їсти якісну їжу, він не міг. Тоді вірив, що в нього буде зовсім інше життя, і таке, яке він мав на думці, стане чемпіоном, буде кращим на ринзі та завжди буде гідний заробіток.

Завжди буде, що поїсти, а тоді йому було вісімнадцять років. Непередбачувані ситуації прийшли в його дім без запрошення, зробили так, як йому не хотілося, нічого з цим не зміг вдіяти, змирившись, пішов далі, хай би там як, не бачачи більше нічого в житті, він йшов з порожнечею в серці далі містом, шукаючи свій шлях, і не бачачи кінця дороги всім стражданням, а вони були присутні з ним кожного дня, кожної ночі, перетворюючи нічні сни на жахіття. У житті не склалося так, як хотів, робив усе можливе, не відходячи від своєї мети ні на один крок, бачачи тільки світлі дні та майбутнє, як воно раптово стало темним простирадлом часу, світлими спогадами висвітлюючи попереду лише темряву, без надії та просвітку у світло. Склалося саме так, що влетів у ту саму, неповторних і непередбачуваних подій, що поміняли світло на темряву, і без можливості повернення та іншого шансу. Що йому доведеться зробити з собою, через які пройти випробування, щоб самостійно все змінити у своєму житті. Зробити його кращим, ніж воно було зі сльозами на очах і криками болю, проходячи крізь усі труднощі до своєї мети. Часом він хотів все залишити і більше нічого не робити, а іноді покинути життя, залишивши все так, як є, не бачачи вдалині виходу з темного тунелю, де немає повітря, почуттів, є тільки морок, самотність і безліч зусиль, які не дають жодного результату, весь час залишаючись на одному місці, не просуваючись уперед. Різні думки були вранці та ввечері, а з приходом вечора і ночі він прощався з життям, залишаючи все і наважуючись самому піти в темні двері та більше не битися за своє давно забуте майбутнє, яке ніколи не настане. Все залишалося в минулому, нічого не бачив у своєму житті, знаючи і розуміючи безпорадність перед світом. Не було надії, не було майбутнього, нічого не було в його житті, а надія вже давним давно згоріла на ранковому багатті далеко від усіх людей без свідків у густому лісі.

Якісь думки, натхнення ще тримали на плаву, і без човна та чиєїсь допомоги сам плив міським океаном, не бачачи острова, берега, завжди залишаючись на цілковитій самоті, інколи просто пливучи хвилями в невідомо куди. Іван не здавався, постійно боровся за своє вижити у великому місті Київ. У той час, як всі інші люди живуть і насолоджуються життям, він днями і ночами заробляє на хліб, і проїзд на дорогу, щоб приїхати на роботу, після завершення зміни поїхати додому, а ввечері зайти до крамниці й купити хліб, чай, і не піти голодним додому, так щодня. Коли він приходив через Венеціанський міст та бачив, як безліч людей живе в дуже гарних будинках, нових будинках, де квартира коштує чималих грошей, а для нього це ціле багатство, а він не мав у кишені на вечірній чай зі шматком масла, то всередині тихо плакав, розумів свою безпомічність, бідність із тихими й нікому не почутими криками в душі. Не здавався і не хотів програвати обставинам життя, і щодня бився із самим собою, їдучи на роботу по шматок хліба і склянку теплого вечірнього молока. Головним суперником у житті стало саме життя, і зараз він бореться не зі спортсменом, а з самим життям, на рингу життя, за право вижити.

Іван вечорами лягаючи спати сам собі говорив:

- Не здаватися, битися з усіма неприємними ситуаціями і виходити з них переможцем. Не зупинятися, а весь час іти далі, і хоч би як важко не було, завжди йти далі своїм шляхом, хоч би як хотілося впасти, стояти на ногах, терпіти кожен удар життя, і далі продовжувати йти вперед, з ударами чи без, завжди йти вперед, надією на краще життя, хоч би як було темно, завжди йти вперед. Роблячи щодня кроки вперед, і навіть якщо попереду ще велика темрява, потрібно завжди йти вперед.

Він не знав, що за суперник це життя, не знав, як з ним боксувати, які удари воно буде наносити, все ж таки ішов уперед. Лягаючи спати, заплющуючи очі, знав, що буде завтра, а що буде за тиждень, він про це ні коли не думав, і його відвідували думки, що наступного тижня вже ні коли не буде.

Усе залишалося непередбачуваною загадкою, і нічого не знав про своє життя. Для нього життя стало справжнім випробуванням, нескінченним рингом, де щодня зустрічаються все нові й нові суперники. Встаючи з ліжка щоранку йому потрібно було піднімати перед собою руки і йти далі. Битися, щоб перемагати і залишитися на роботі, ще пропрацювавши і якийсь місяць. Розумів, що якщо втратить роботу, то йому нікуди буде йти, і що буде далі, цього не знав, а від ударів не хотів падати, і хоч би як йому було боляче, темно в очах, далі йшов і терпів увесь біль зі сльозами на очах. Ніколи не знав, коли життя перестане наносити удари, весь час від нього захищався, закриваючи обличчя двома руками, завжди мовчав, знаючи, що кожне слово не дасть жодного результату, і може повернутися йому ще одним ударом. У всіх розмовах мовчати і не відповідати на запитання розумними словами, а кивати головою як догори донизу, так і на всі боки, знаючи, що це найкраща відповідь на всі запитання людей. Згадував своє минуле, коли виходив з маршрутного таксі і сідав у метро, згадував своє життя, коли їхав додому, і давно перестав планувати своє майбутнє, якого може ні коли не бути. У житті треба терпіти, можливо, а в нього не було таких сподівань, що колись і щось зміниться, це були далекі думки неможливих змін, і знав, що йому треба йти далі, і не зупинятися ні за яких обставин. Усе, що трапляється, може трапитися з кожним, багато хто не здавався, але він обрав ще складніший шлях, зараз він стоїть біля штанги і розуміє, що ще раз хоче сюди прийти, і можливо знову почати тренуватися, відновлюючи сили. Відтворюючи заново самого себе і повертаючись до життя. Зараз відчути себе зовсім новою людиною, почав розуміти, що минуле, яке в нього було, і в ці самі хвилини, коли хотів покінчити життя самогубством, стали всього лише на всього зараз посмішкою.

Протягом тижня Івана відвідували думки про те, щоб закінчити своє життя самогубством і більше ніколи не повертатися на роботу, перестати жити й існувати, а найголовніше боротися за своє право бути в цьому світі. Зараз у нього всі ці всі думки стали посмішкою на обличчі, розумів, що те все хороше було якимось туманним у незрозумілих подіях, які не дають жодних відповідей. І цим моментом катував слабкість до спокуси і найлегшого виходу з ситуації, що склалася, і так просто закінчити своє життя, програти на рингу перед самим життям, а в цьому ж був його сенс, перемогти. Цього не знав, якщо закінчив би життя як хотів, то зараз би не тренувався, і так нічого не зрозумів про саме життя та його сильний удар. Іван зараз зрозумів заради чого, весь цей час терпів. Сам був здивований, що, наскільки сильно може принести радість і задоволення, від жиму лежачи, і зараз він просто бігати в багатьох сенсах свого життя і бачить зовсім іншу картину світу. Завжди і в усьому був сенс, а його не бачив. Не очікував, що сьогодні прийде і почне займатися і зможе зробити кілька давно забитих вправ, вони його змінять, та й сам того не зрозумів, що зараз сталося. Всередині почав відчувати силу і свободу з краплями сліз натхнення.

Іван зробив крок назад, подивився на штангу, і тихо сказав:

- Можливо, у цьому є свій сенс.

Іван подивився на годинник:

- Ні, я ще зроблю один підхід, в мене ще є п’ять хвилин. Цього буде достатньо, щоб зробити ще десять разів, але не на цій штанзі. Я краще візьму вагу набагато меншу, а це шістдесят кілограм, і я з легкістю зможу підняти цю вагу, і тоді я поїду додому.

Іван відійшов убік і побачив штангу, яка була набагато меншою, ніж попередня. Швидко ліг на дерев’яну лавку, зняв її зі стійки, опустив на груди, а вона була набагато легше, ніж штанга сімдесят кілограм, і з легкістю зробив десять разів. Встав і вже цього разу його м’язи не боліли, так як це було з попередньою штангою, відчув по всьому тілу теплоту, а вона просто підбадьорювала, надихала. І йому ще захотілося зробити цю вправу. Посміхнувся втомленою посмішкою і сумним стисненням на обличчі всіх м’язів, подивився на годинник, а в нього ще залишилося дві хвилини, і він сказав:

- Хвилина на відпочинок, і хвилина на вправу. Я сьогодні зроблю чотири підходи на штангу. Я думаю, у мене вистачить сил, я не запізнюся на метро, і для першого разу мені буде цього достатньо.

Іван відпочив хвилину і знову ліг під штангу. Зробив десять разів, встав, подивився на людей, на годинник і сказав:

- Ще залишився один підхід, і тоді я полечу додому, як птах, у нічному небі пролитий і обминаючи зірки, що важать у нього над головою.

Іван швидко ліг під гриф, зняв двома руками штангу, і так само швидко опустив і підняв її десять разів, поставив зі стуком заліза на місце, підвівся, подивився на неї й сказав:

- А ось тепер я точно вже бігтиму до метро, а то я, захопившись, ще спізнився б, тоді пішки піду додому, а мені б цього найбільше не хотілося, у нічний час, коли завтра рано-вранці вставати, ще кілька годин йти до хати.

Іван подивився на зал:

- Сьогодні, напевно, особливий день, це добрий шлях, який сьогодні мене сюди привів, я розумію, що краще за все ніколи не здаватися, можливо, колись у моєму житті буде просвіт, так як це сталося сьогодні. Мені потрібно вже бігти на метро.

Широкими кроками по теплому піску нагрітий сьогоднішніми сонячними променями ступаючи вперед вийшов із тренажерного залу, де навколо росли високі дерева. Він подивився на них і почав підніматися на міст, уже почав іти вперед зовсім іншою людиною. Усередині змінилося сприйняття світу, і в ньому загорівся невеликий вогонь надії. Не подивившись на всі боки, перейшов через міст і зайшов на станцію метро Гідропарк. Зайшов з посмішкою в синій вагон і почав дивитися на міст, що промайнув у вікні, через який кілька хвилин тому переходив.

Пізно ввечері Іван зайшов до квартири, а вдома була одна самотність, і нікого, окрім темряви, він уже довгий час у себе в кімнаті не бачив. Жив сам і в нього не було домашніх тварин, у нього не було дівчини. Приходив додому, роздягався та йшов у душ, а коли в холодильнику щось було, він їв і лягав спати, а найчастіше він лягав спати голодним. Сьогодні він знову ліг спати голодним, завів будильник на шосту годину ранку, і це було пізніше на півгодини, ніж зазвичай, знав, що після залу йому потрібно більше поспати та трохи відновити сили. Поставив будильник на стареньку, темного, дерев’яного кольору тумбочку, що стояла поруч, одразу заснув. У голові були різні спогади, різні думки, але втома була настільки сильною, що він не звертав ні на що уваги. Усе, що відбувалося в голові чи в душі, стало байдужим, і на внутрішній біль він не звертав увагу, одразу заснув. Всередині був морок, самотність і темрява, що не давала побачити просвіт. Будильник задзвенів рівно о шостій годині ранку, а ночі, як і не було, вона була настільки швидкою, що він навіть не помітив, що це був сон. Коли Іван спав, йому нічого не снилося, можливо, були якісь далекі, туманні сни, але про них не пам’ятав. Швидко прокинувся, розуміючи, що вже потрібно вставати і збиратися на роботу. Якнайшвидше одягнувся, а вночі якомога довше намагався поспати, відпочити, фізична робота давала дуже велике навантаження, і такого сну не вистачало для відпочинку. Знав, що якщо він поспить, то повільніше збиратиметься на роботу, через відсутність можливості відпочити знижувалася увага та непомітно рухливість.

Іван швидко одягнувся, сьогодні вранці не поставив чайник і не пив чай, а одразу вийшов із квартири. Одягнув на себе старий одяг, а на новий у нього не було грошей, і в цьому одязі він уже ходив понад рік. Десь на штанах було видно невеликі точки зносу, футболка так само була зношена, в ній не було ніякого кольору, залишився тільки відтінок того хорошого, раніше яскравого кольору, коли зміг дозволити собі купити футболку. За довгий час одяг зношувався та придивившись це був незрозумілий колір, а насправді футболка була зеленого кольору. На ногах у нього було старе взуття, і на ньому з усіх боків були отвори, підошва насилу трималася, він, щоб під час ходьби не відірвалася підошва, клеїв на дешевий клей. На роботу завжди потрібно було поспішати, а якщо він трохи затримався під час виходу з квартири, то на зупинці вже утворилася досить невелика черга, він пізніше приїхав на зміну, ніж зазвичай, і за запізнення міг отримати від керівництва штраф, або попередження про звільнення. На роботу завжди виходив якомога раніше, і в його житті не було певного ритму, він жив як міг та брав якомога більше додаткових змін. Іван часто виходив на роботу замість своїх співробітників, які відмовлялися працювати, і після нелегкої ночі багато хто з друзями йшов гуляти з великою кількістю випивки, і наступного дня не кожен міг вийти на роботу. Заробляв більше, ніж інші, але це так само не була велика зарплата, як би йому хотілося, її вистачало на найнеобхідніше. Начальником складу ставився певний графік, і він, відповідно до графіку, виходив на роботу.

Зранку сидячи в маршрутному таксі, згадував вчорашній вечір та розумів, що в нього з’явилося ще більше бажання сьогодні приїхати до тренажерного залу, зробити кілька вправ. Після вчорашнього тренування руки боліли, а від жиму лежачи в грудях з’являлися кольки. Потрібно тренуватися постійно, і не один раз приїхати в Гідропарк для отримання результату. Одне тренування не дасть жодного результату, йому стало сумно, що інколи в нього немає часу відвідувати тренажерний зал. До зали приїжджав у своєму власному одязі, не потрібно було переодягатися, витрачати на це час, і після тренування йти в душ, що так само забирало час. Тренуючись на вулиці, не так сильно пітнів, як би це було в приміщенні, і міг дозволити відмовитися від холодного бадьорого душу.

Іван швидко доїхав до свого робочого місця, коли прийшов на роботу, побачив, що сьогодні приїхала велика кількість автомобілів, і всі коробки, що доставлені водіями цією компанією, потрібно було завести в морозильну камеру, а це були повернення від клієнтів. Усе потрібно було зробити якнайшвидше, щоб уся продукція не розтанула, а якщо вона розтане, то тоді Івану доведеться заплатити за шкоду і невчасно виконану роботу, а він цього дуже не хотів, швидко почав складати всі коробки на палету. За годину все завіз у морозильну камеру, і так працював до самого вечора.

Подивився на годинник і почав згадувати, що в нього ще достатньо часу, щоб сьогодні приїхати в Гідропарк і почати тренуватися. Швидко переодягнувся, попрощався з усіма співробітниками і вийшов зі свого робочого місця, попрямувавши на зупинку трамвая. Не було досить багато грошей, хотілося дуже сильно пити, а він намагався заощаджувати, навіть у такі нелегкі моменти після роботи, коли йому хотілося зробити ковток води під час дороги, заощаджував гроші, не купував холодний, газований напій. Терпів до останнього, розуміючи, що в нього не так уже й багато грошей на проїзд, на харчування, потрібно якомога більше економити.

Доїхав до станції метро, швидко спустився в підземелля метрополітену. Сів на метро та за годину вже був на станції, сьогодні знову зупинився посередині платформи і подивився на той самий вчорашній міст, а вчора він із загадкою на нього дивився, а сьогодні був зовсім іншим, насиченим кольорами і почуттями. В нього залишилося таке враження, що сьогодні міст сам його запрошує перейти дорогу та піти далі до спортивного майданчика. Був здивований такому запрошенню, все було, ніби, наче все відбувалося в якомусь новому казковому сновидінні, але все було по-справжньому, не було ніякого сну, жив справжнім життям.

Йому нічого не снилося, не хотів це бачити щовечора, і чи буде завтра або післязавтра все те саме та найбільше не хотів нових змін. Не хотів тренуватися уві сні, а що все було по-справжньому, і за десять хвилин не прокинувся в себе вдома та не розплющив очі, бачачи свою стареньку жовту стелю, тоді цей сон був би справжнісіньким жахіттям, і в нього одразу б на очах з’явилися сльози. Невідомо, як би він вчинив, і що почав би робити, заспокоюючи свій душевний біль від відсутності в житті справедливості.

Іван подумав:

- Міст це до змін, і можливо, там моє місце, і я його нарешті знайшов.

Іван повільними кроками спустився донизу і пішов прямо по дорозі. Пройшов невелику відстань біля тих вчорашніх кафе, що стояли з боків, одразу вийшов на міст. Міст сьогодні був особливо тихим, спокійним і не віщував жодних нових обставин. Усе було, так ніби це насправді був сон. Він легко, просто без цієї думок, що раніше не давала спокійно жити й насолоджуватися життям, забираючи справжнісінький кайф від усього, що відбувається, а такого в нього вже давно не було, а думка була про кінець життя. Зараз стало легко, наповнив легені свіжим повітрям, і з новим настроєм пішов далі. Усе ніби повертається на свої місця, стає зовсім іншою людиною, повертається до свого минулого життя, стає тим, ким він колись був, тим хлопчиськом, що займався боксом, людиною для самого себе. Його нічого не турбувало, в нього не було жодних думок про погане, він тільки бачив усе найкраще. Сьогодні момент, коли в ньому змінилися всі внутрішні переживання, вони змінили свою світлову сторону, стали світлими, білими, сприятливими та бажаними. Раніше хотів відмовитися від самого себе, і ті моменти, коли в нього всередині був морок, жах, самотність, як він хотів закінчити життя самогубством. Зараз розуміє, що це були якісь безглузді думки, які не давали спокійно жити, а ті моменти приходили через не бачення кращого боку світу, а він завжди був, і тільки зараз побачив його.

Побачив той самий результат, заради чого терпів такий довгий проміжок часу, страждав, не спав ночами, коли його відвідували неприємні сновидіння, яких не хотів бачити, якнайдовше не спав та засинав під ранок, щоб не бачити темне простирадло перед очима, ті жахливі сновидіння з минулого, що не давали спокійно заснути. А коли вранці прокидався, то не мав достатньо тієї години сну, щоб зранку встати і піти на роботу. Все ж боровся із самим собою, вставав із заплющеними очима, йшов на кухню та робив собі чашку кави, із заплющеними очима випивав цю каву, а потім одягався. Виходив із квартири та не бачив перед собою нічого, окрім темряви. Бокс виховав у ньому певні риси характеру, які не давали йому стати на коліна перед самим життям, і він якщо зупинявся, то зупинявся ненадовго, і крок за кроком йшов уперед, не знав, що буде далі. Коли ці сили закінчувалися, він не падав, а стояв і дивився на всі боки, б’ючись зі своїми внутрішніми демонами, які не дають спокійно переживати кожен день, які не дають йому спокійно робити ковток повітря і заважають ясно дивитися на світ. Зі страхом і жахом свіже повітря перетворювалося на якусь незрозумілу отруту, яка не давала йому спокійно пройти сьогоднішній день і доїхати до роботи, виконати робочу норму, а ввечері знову повернутися назад додому. Іноді бували такі моменти, коли він не хотів повертатися додому, і якомога довше затримувався на роботі, щоб не бачити цього моторошного сну самотності, і того, що вдома, а в квартирі нікого не було, і ні хто його не чекав.

Зустрівся сам із самим собою і тими почуттями, що ніколи в житті не бачив, і це трапилось уперше, коли йому було так тяжко, і в ті моменти, коли він боксував на ринзі, програвав, і не було так тяжко, боляче всередині, а душевний біль був настільки сильним, що інколи, коли Іван їхав, додому знаходячись серед великої кількості людей, біль був настільки жахливим, що він не міг стримувати плачу на людях, ніхто нічого не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Листки сліз на очах були довгий час, і очі вкривалися дощем, люди, що стояли поруч, звертали увагу, але знову ж таки ніхто нічого не розумів, що з ним відбувається, а він у душі відчував жахливий біль, його неможливо було стримати. Він настільки був сильним, що він не знав, що з ним робити, і хотів зникнути зі світу людей, але не знав, як це зробити.

Іван добре боксував із сильними боксерами, і навіть після поразок і нанесення ними великої кількості ударів на його очах не було ніяких сліз, а зараз йому було важко, і він плакав днями й ночами, і на обличчі був один смуток. Минали тижні й місяці, а в житті нічого не змінювалося, коли всередині замість ранкового світанку з’являлася темрява й жах, він відмовлявся бачити сьогоднішній день, і з заплющеними очима йшов на вулицю, на роботу, і з роботи їхав додому, весь час ховав своє обличчя, приховуючи від людей біль та сльози. Виходив не на своїй зупинці, і з опущеною головою, ховаючи від усіх перехожих обличчя, йшов додому. А іноді виходив на іншій зупинці, і раніше, ніж потрібно було, і додому йшов пішки, уникаючи поглядом людей. Сльози самі лилися рікою, його око червоніло, було настільки сильно боляче, що він із цим нічого не міг вдіяти, і шукав місце, де сісти, сідав на довгий час, годинами сидів на лавці, думаючи про своє життя, розумів, що це його доля, можливо, нелегкий шлях, чи то було випробуванням. Задавався різними виду питаннями, але ніколи не знав відповіді, і як міг, так себе заспокоював, і так ще більше засмучувався, ніс собі більше сліз на очах.

Перейшов через міст, знову підійшов до того самого місця, де вчора зупинився. Став на те саме місце, на якому стояв учора, і зрозумів, що в цьому щось є, відчуваючи в просторі відображення своєї душі. Незважаючи на всі саморобні тренажери, а вони були зроблені руками Петра, а він робив упродовж багатьох років, якщо щось ламалося, то одразу їх ремонтував. Люди далі приходили та тренувалися. Від побаченого Іванові ставало легше. У душі тихо, пошепки співала радість, а сам нічого не розумів, і ніколи не відчував таких почуттів, які були притаманні в цей момент. У ньому йшли свій перші зміни, і куди вони вели, не знав. Хотів сам собі поставити запитання, але не зміг сам собі на нього відповісти та знати те, що буде попереду. Хотілося просто з вогнем, що спалахує, почати тренуватися, і обов’язково прийти сьогодні до тренажерного залу Гідропарку, почати тренуватися, настільки, наскільки вистачить сил. Сьогодні вже зовсім новий день, виконав роботу набагато швидше, у нього з’явилося набагато більше часу для тренування. Приїхав не так як учора в пізній час, коли йому залишалося не так багато годин до від’їзду останнього метро. Цього вечора було більше вільного часу, спокійно встигав без поспіху потренуватися. Зробити різні види вправ на різні групи м’язів, і спокійно поїхати додому, без поспіху, того, що був присутній учора.

Іван подивився на тренажери, і в нього виникло бажання зробити все й одразу, та як було зрозуміло вже на самому початку, часу було стільки, скільки він має, і жодної хвилини більше. Розумів, що всі вправи за сьогодні не зможе зробити. Якби виконав сьогодні всі вправи, то в нього не було сил поїхати додому, і йому довелося б залишитися ночувати в Гідропарку, а цього не хотів. У нього було бажання придбати нічний квиток в інший світ казкового Гідропарку, побачити весь чудовий нічний краєвид цього чарівного для нього місця, але не сьогодні. Іван підійшов до тренажерів і був налаштований на краще тренування, вчасно приїхати додому, бо завтра потрібно було йти на роботу, а нічну прогулянку вирішив відкласти на потім. Подивився на різних спортсменів і всі тренувалися та виконували свої вправи. Намагався не звертати на себе уваги, ввів себе спокійно, дуже тихо. Кожен крок робив так повільно, щоб на нього ніхто не дивився. Йому тут було незручно, тільки вдруге приїхав до цієї зали, і тут нікого не знав, боявся, що хтось зробить зауваження, можливо, а таке могло трапитись, хтось із місцевих йому зробить коментар, скаже, що б він більше сюди не приїжджав. Він себе почував зламаною життям людиною з відсутністю удачі, і хотів самотужки відновити душевні сили, та й у той самий період у нього було багато слабостей, а надмірна увага, невідомо як могла на нього вплинути. Міг на чиїсь слова, що не несли нічого поганого, образитися і більше ніколи сюди не приїжджати, не знав, чого від себе очікувати та від оточуючих. Потрібно було залишатися одному, прийняти весь тренажерний зал, створити інший ритм життя, почати по-новому жити, а це було нелегким завданням, випробуванням. Всередині були різні почуття, а він їх ще не впізнав настільки сильно, щоб можна було з упевненістю приходити сюди й тренуватися, хоча для більшої впевненості потрібно ще не один раз сюди прийти й позайматися.

Попереду стояли дві дівчини, і вони між собою про щось говорили й уважно одна на одну дивилися, одна іншій щось розповідала, а інша, не відводячи очей, слухала й кивала головою, а за ними стояв чоловік і підслуховував розмову, а за цим чоловіком біля тренажера, ні на кого не звертаючи увагу, на вигляд складеної спортивної статури, стояв хлопець і виконував вправу, і йому було байдуже, хто й що говорить за його спиною, він сюди приїхав тренуватися. Це був великий тренажер, зроблений Петром, був схожий на той самий тренажер, що стоїть у кожному тренажерному залі, де була дерев’яна лава, а спортсмен ставав біля неї, і до рук брав маленький гриф, і до цього грифу було прив’язано мотузку, а з іншого боку знаходився штифт з мінливою вагою, і вгорі до основи споруди стояло колесо, яке давало змогу тягти вагу заліза на себе і робити вправу, все трималося на двох залізних стовпах, що стояли по боках, вкопаних у в пісок, залізних стовпах. Хтось робив вправи з легкою вагою, а хтось одягав усе можливе на залізні кільця, які лежали поруч, і з усіх сил качав руки. Хтось привіз ці залізні кільця і подарував залу, щоб люди могли тренуватися з різною вагою. Петро, коли з’являлася нагода, він сам привозив різні шматочки заліза, одягав їх на певні тренажери, а люди приходили і з задоволенням тренувалися. Залізо було міцним, не зношувалося, і вже впродовж багатьох десятиліть воно служить для людей, і одна залізна каблучка зробила чимало роботи і допомогла багатьом людям відновити форму. Тренажери стоять, і з ними нічого не відбувається. Якою б не була тут погода, зима чи літо, дощ чи сніг, усе завжди залишається в найкращому вигляді, і в цілості на своєму місці. Коли приходить час, Петро бере фарбу і все перефарбовує в певний колір для збереження всіх тренажерів від псування погодних умов.

Подивився в інший бік, а там уже стояла компанія підлітків із чотирьох людей, вони між собою розмовляли, як під час їхньої розмови один підліток відійшов убік, і почав робити вправи на трицепс. Це була залізна основа, де з одного боку була рукоятка, а на кінці висіла певна вага, збоку обладнання виглядало, як дитяча гойдалка, і під час виконання вправи за бажанням і зниження опору для виконання останніх разів, впирався об неї, закінчував вправу. Підліток зробив десять разів і на останніх разах скривив обличчя, терплячи біль у руках закінчив підхід. Це була легка вага, не зробив вигляду, що втомився. З посмішкою на обличчі повернувся в компанію і почав уважно слухати, те, що говорять його друзі. Люди сюди приходять самі або з друзями. Ті, хто сам приходить у зал, коли починає з кимось спілкуватися під час тренування, то люди стають друзями. Це місце об’єднує людей за ідеєю, і за думкою, і навіть якщо в когось розходяться якісь думки, то тут усі знаходять спільну мову, і якимось чином усі лишаються задоволеними у спілкуванні. Тут ніхто не заморочується, ніхто нікого не тримає за свої сказані слова. Кожен шукає середину в розмові, всі погоджуються з тим, що було корисним і вимовлено під час бесіди користь і нову інформацію.

Подивився вдалину залу, і в проміжках між тренажерами з’явився невеликий, легкий, приємний за запахом освіжаючий туман. Він з’явився від того, що недалеко була вода, а сьогоднішній день був теплим, а вечір прохолодним. Туманність ще більше надавала казкового вигляду прекрасному місцю Гідропарк. Цей вигляд і ще більше надихав для початку тренування.

Час минав, потрібно було починати тренуватися, не стояти на місці, починати робити якісь вправи, в чарах залу можна було простояти всю ніч і не помітити, як минула не одна година, а у Івана були обмеження за часом, не хотів затриматися довше запланованого. Стояв і милувався чудовим краєвидом, забувши про все і сам полетів думками за вітром у політ кайфу від побаченого краєвиду. Багато місяців крім роботи і міського транспорту він нічого не бачив, зараз для нього Гідропарк став раєм і блаженним місцем для душі. Тривалий час не тренував ноги, а зараз розумів, що ноги завжди мають свою силу, не тільки в м’язах, а й у душі, ноги завжди були опорою у важкі моменти життя. В ногах є те, чого немає в усьому іншому, після виконання цієї вправи змінюється самопочуття по всьому тілу, приходить спокій. Збільшується кровообіг по всьому організму і ця вправа дає можливість людині краще думати, і за багатьох стресів життя заспокоює.

Подивився в кінець тренажерного залу і побачив спеціально обладнання для виконання вправи на ноги, які стоять по ваговій драбині, а це починаючи від малої ваги і закінчуючи найбільшою. Зумів нарахувати більше десяти таких тренажерів, і на кожному тренажері була своя певна вага, і ніхто туди нічого не доважував. Якщо хтось хотів зробити більше навантаження на ноги, то він ішов до іншої стійки з іншою вагою і продовжував тренуватися. Підійшов до найменшої ваги, а це була вага двадцять кілограмів, і там приблизно було написано двадцять кілограмів, а далі все йшло ваговими сходами, наступна стійка була тридцять п’ять кілограмів. Івану сьогодні не хотілося тиснути штангу з великою вагою, розумів, що якщо він почне роботу з більшої ваги, то йому відразу стане погано. Усі штанги для виконання вправи на ноги стояли на певній висоті залізної стійки, де вже можна було просто підходити, класти штангу на плечі, і разом із нею присідати. Не потрібно було одягати додаткові млинці чи їх знімати, одразу можна було робити задуману вправу, це берегло час та сили. Під час присідання природне навантаження підвищувалося і було більшим за вагу штанги за рахунок прикріплених ланцюгів по обидва боки. Під час присідання зі штангою два ланцюги витягувалися, вага збільшувалася, давала ще своє певне, плавне навантаження. Підійшов до штанги і подивився в лівий бік, у правий, зробив крок уперед і прогнувся під цю штангу, трохи підвівся, щоб відчути на плечах вагу штанги та на всі боки взяв двома руками широким хватом. Підняв гриф, а це невелика вага, відчув, що це та сама вага, яку сьогодні можна робити, можливо, сьогодні не так сильно втомиться, а вранці, коли прокинеться, ноги не болітимуть від кріпостей у м’язах, і він вільно зможе зібратися і поїхати на роботу. Не буде довгий час намагатися піднятися з ліжка, а потім піти на кухню, зробити собі годину, всім могло обійтися. Але в будь-якому разі, щоб не трапилося, які б не були труднощі, йому все одно доведеться піднятися з ліжка, і хоч як би важко не було, завжди вранці потрібно йти на роботу.

Зробив крок назад, поставив ноги на зручне положення, і так, щоб міг спокійно присісти, не так широко, не так вузько, так як йому було б зручно та повільно почав сідає зі штангою на плечах. Коли Іван займався боксом, ніколи не сідав зі штангою, а завжди присідав зі своєю вагою, а тут він спробував, щось нове, а зараз зрозумів, що раніше потрібно було тренувати ноги, і він набагато швидше б рухався на рингу. Сподобалася ця думка, що потрібно більше приділяти увагу вправам для ніг, щоб ноги були як пружини, він міг легко рухатися на рингу. Думки були з минулого, що зараз не займатиметься боксом, приїхав сюди потренуватися, привести себе до тями та відновити свою душу. Присів другий раз, третій, четвертий і десятий і так виконав перший підхід на вправу для ніг. Зробив крок уперед, подивився по сторонах і обережно поклав штангу на місце. Опустивши голову донизу, зробив крок назад, вийшовши з під грифа. З легким виразом обличчя і задоволенням подивився на всі боки, а люди, як і раніше, тренувалися, і ніхто на нього не дивився, не звертав уваги на те, як він робить, задумався над тим, що, можливо, неправильно виконує вправу.

Подивився на годинник, відпочивши дві хвилини знову підійшов до штанги, повторив у цьому підході десять присідань, і так само після другого підходу поклав на місце гриф. Хотів додати ваги, але тут ніяк не можна було додати вагу. Подивився в лівий бік, а там стояла стійка з іншим грифом, і з більшою вагою та одразу підійшов до другої штанги. Не роблячи різких рухів і уникаючи травм, обережно так само, як із першою штангою, присів десять разів, гриф поставив на місце. У ногах не відчув втоми, не захотів одразу робити ще один підхід, бо запланував відпочити дві хвилини. Рівно за часом підійшов до штанги і прогнувся під неї, обережно тримаючи на плечах гриф, підняв її, штанга опинилася повністю на його плечах. Зробив крок назад, а ланцюги застукали, подивившись на всі боки, почав дуже повільно, обережно присідати, щоб ланцюги були на відстані, яка давала змогу впевнено, та рівно, без зайвих рухів і підтягування, назад до самого місця тренажера й підставки, на якій лежав гриф, виконати вправу. Для правильного виконання вправи потрібно було зробити невеличкий крок назад, щоб рівно сідати і підніматися без затримки ланцюгів. Присівши десять разів, Іван зупинився, почав розуміти, що в нього вже недостатньо сил зробити все так само плавно, як він робив до цього. Стоячи зі штангою на плечах відпочив десять секунд і поклав її на місце. Зробив глибокий вдих і сказав:

- Не так усе це легко зробити, як мені здалося.

Іван уже не хотів робити це востаннє, розумію, що втома була достатньою, що міг ще не зробити десять разів. Наважився зробити останній підхід і після двох хвилин відпочинку знову взяв штангу і почав присідати. Сильно впираючись ногами в залитий по колу бетон, і щоразу між присіданням минало по п’ять-сім секунд, і було не так, як у попередніх підходах, плавно присідаючи та встаючи зі штангою на плечах, робив присідання. Присідав штангою повністю до самого низу. Закінчив вправу повільно, спочатку поклав один бік грифа, а потім інший, відійшов на кілька кроків, нахилився, зробив глибокий вдих, випрямився, а в голові з’явилися мережива. Іван усміхнувся і зрозумів, що зробив чотири підходи по десять разів на ноги, а цю вправу в минулому ніколи не робив, і вона йому сподобалася. У ногах був прилив сил і тепла.

Іван:

- Мені ця вправа дуже сподобалася. Чому я ніколи раніше не робив цю вправу коли займався боксом, а я просто присідав зі своєю вагою, а не зі штангою. Цікаво, чому це так все крізь мене пройшло, я навіть не міг подумати, що від штанги можна отримати такий результат. Я раніше, коли сідав по двісті разів за один підхід не відчував, таку силу в ногах, як це відбувається зараз. Напевно, я щось у минулому упустив. Треба було раніше робити цю вправу, в мене був би зовсім інший результат, не такий, який був під час звичайного присідання без штанги.

Зараз потрібно було ще прокачати іншу групу м’язів, почав наважуватися на те, що б зробити іншу вправу для ніг. Іван відійшов убік, згадав одну гарну вправу на ікри, побачив височину, став на неї, і почав підніматися на носочках, а так зробив п’ятдесят разів. На останніх разах ноги почали горіти, скривив обличчя. Вправу раніше робив у боксерському залі, а тут можна її було виконувати з додатковою вагою, що давало ще більше навантаження. Світили ліхтарі й освітлювали тренажерний зал білим світлом, а місцями все було в тіні, Іван зробив крок назад:

- Сьогодні я вже зробив ноги. Це гарний початок. Учора я прокачав грудні м’язи, і сьогодні вже зумів виконати вправу для ніг. Я почав себе почувати набагато краще, ніж до цього. Потрібно було продовжувати тренуватися, не зупинятися. Я боксер, але коли я був боксером, у моєму житті були зовсім інші шляхи. Можливо, всі неприємності переживав зовсім по-іншому, якби не кинув бокс, але все ж так склалося, що я залишив бокс, і залишився сам. Моє життя просто пішло невідомо куди, в те найтемніше місце, де тривалий час шукав можливість, я зараз знайшов, те саме місце, де я її і знайшов.

Іван подивився на годинник, а в нього залишалося близько двадцяти хвилин, але він не хотів їхати. Цих вправ для нього замало, ще більше хотів залишитися потренуватися, але, знаючи, що запізнився на останній потяг метро, йому доведеться самостійно йти до свого будинку, а після прокачування в нього не було такого бажання. Сам для себе склав певну програму тренувань, робив те, що йому хотілося зробити, розумів, якщо він зараз почне себе завантажувати непотрібними думками і не буде тренуватися за програмою, то не зможе відпочити і відновитися. Такі вправи, виконуючи спонтанно, давали йому змогу відпочити й робити те, що хотілося робити, та прокачати ті групи м’язів, що найбільше турбували, робота над ними відновлювала самопочуття. Після кожної виконаної вправи почувався набагато краще. Зробив вправу на ноги, у нього вже виникли думки, що потрібно не зупинятися, а далі продовжувати тренуватися.

Наступне, що хотів зробити Іван це вправа для рук. Вчорашнього тренування було замало, руки трохи боліли, але на сьогодні лишалися сили для продовження роботи над руками, а раніше коли Іван займався боксом, то в певні дні, він не тренував руки, і давав їм змогу відпочити, бо розумів, що завантажені руки не дадуть потрібного результату. Зараз у нього є бажання зробити більше навантаження на біцепс, ніж це було зазвичай. Подивився навколо, все залишалося, як і раніше, всі тренувалися і розмовляли між собою. Іван підійшов до іншого тренажера, подивився вперед, а там попереду була велика кількість таких самих тренажерів, і на мить серед темного вечора здалося, що вони всі однакові, а придивившись, побачив, що це не так. Стояли дерев’яні лавки, біля них стійки і на них лежав вигнутий гриф невеликого розміру, призначений для виконання м’язів рук, і з боків також висіли ланцюги. На кожній стійці було написано свою вагу, таких стійок було більше десяти, що стояли від найменшої до найбільшої ваги. Найбільша вага, як Іван подумав, була кілограм сімдесят, але насправді вага була трохи меншою, а про це він уже дізнався трошки пізніше, коли виконав вправу на біцепс. Міг почати робити вправи з простої ваги, де з боків висіли два маленьких млинці по п’ять кілограмів, бачив, що це буде не його вага. Спочатку вирішив почати з малої ваги і розігріти руки перед великою вагою. Підійшов до однієї стійки, подивився на гриф, а потім підійшов до іншої, і з боків уже весели млинці набагато більші, ніж попередній, подумав:

- Ні, мені цей весь не підходить. Я думаю, що я не настільки слабкий, навіть після довгого періоду відсутності тренувань для мене цей гриф буде маленьким, мені потрібно щось більше.

Зробив два кроки вбік і побачив гриф, а на ньому вже були млинці трохи ширші, радіусі більші, ніж на попередній стійці, і на залізній стійці було написано вагу двадцять кілограмів.

Іван:

- Це найпотрібніша і найнеобхідніша для виконання моєї вправи і першого підходу вага.

Іван подивився на всі боки й побачив, що на нього ніхто не дивиться, й одразу сів на лавку. Ноги виставив уперед під основу самого тренажера, а навколо нікого не було, і сам каркас тренажера був закопаний у пісок. Трошки відхилився назад, узяв двома руками w-подібний гриф, вузьким хватом, а ліктями вперся в зношені невеликі дві подушечки, зроблені з поролону та обшиті шкірою. Обережно опустив руки до самого низу і повільно, назад підняв гриф. Вага була легкою, не такою важкою, як було в уявленні Івана. Зробив один раз, зробив п’ятий раз, і, загалом зробивши десять разів, встав з лавки:

- Це легка вага. Мені потрібна трохи більша вага, щоб я міг відчути біцепси. Після цієї вправи я тільки розім’яв м’язи, але я не відчув, як вони працюють. Коли я опускаю гриф, я нічого не відчуваю, і це не моя вага.

Іван подивився трошки далі й побачив два млинці, що висять по боках, і трохи більше. Підійшов до наступної лавки, а в темряві та в тульському освітленні ліхтарів побачив напис двадцять п’ять кілограм. Іван подивився на напис і подумав:

- Я думаю, що це відповідна вага. І на цій вазі я зупинюся. Більше сьогодні я не буду змінювати вагу, з мене цього вистачить. А то невідомо, як я почуватимуся, а завтра вранці не встану з ліжка, а мені б не хотілося прокинутися і розтиснути руки, а не з криками підстрибувати з ліжка, розуміючи, що я вже запізнився на роботу. Я довгий час не тренувався, і знаю, що завтра зі мною буде, не хочеться відчувати по всьому тілу жахливого болю.

Підійшов до тренажера, до лавки, для виконання вправи, обережно сів на неї, і знову взяв двома руками вузьким хватом залізний гриф і почав його повільно опускати. Почав відчувати, як його м’язи напружуються, отримувати задоволення, так він зробив ще кілька разів, зрозумів, що це та найнеобхідніша вага на сьогоднішній день, більше не потрібно.

Іван поставив гриф на своє місце, встав, подивився на годинник і подумав:

- Я думаю, мені буде достатньо двох хвилин, щоб відпочити та зробити третій підхід цієї вправи.

Час минув дуже швидко, і Іван стояв на місці й нікуди не дивився, а його погляд упирався вниз. Дивився вниз та намагався відновити своє дихання. Навколо він бачив темний пісок, який освітлював жовтий ліхтар, а в цей момент, ні про що не думав, був повністю розслаблений. Усі негативні неприємні думки кудись зникли, а в руках він відчув силу, всередині себе сприятливе відчуття, біля серця. Почав розслаблятися й отримувати задоволення від сьогоднішнього тренування. Знову минуло дві хвилини, побачив на годиннику пройдений час, швидко сів на місце, і так само повільно, правильно дихаючи, роблячи вдих та видих, опускав та піднімав, ту саму вагу. Опускав, піднімав гриф до самого кінця, розгинаючи та згинаючи руки. Зробив десять разів, встав, і вже тільки з іншого боку. Подивився швидким поглядом уперед, а попереду хлопці вже виконали потрібну вправу, почали повільно виходити з тренажерного залу, зникаючи в тіні ночі й плавно піднімаючись угору дорогою. Поглядом повернувся назад у зал і, подивившись на годинник, одразу сказав:

- Мені залишилося ще трохи, і я теж поїду додому.

Іван швидко сів на лавку і знову, як і попередній раз, у третьому підході повільно й до самого кінця розгинаючи й загинаючи руки, правильно дихаючи, зробив десять разів та одразу встав із такими тихими словами:

- Ось у цьому є якась сила.

Іван уже тривалий час говорив, так тихо, щоб його ніхто не почув, і після всіх подій, що трапилися, ні з ким не хотів розмовляти, найчастіше розмовляв сам із собою. У нього не було бажання з кимось ділитися своїми почуттями і переживаннями або розповідати про свої проблеми, шукати поради в чужому житті. Розумів, що порада, це завжди чужа порада, і в ній немає правильної відповіді, і та людина ніяк не може знати про життя Івана, порада ніколи не буде правильною. У кожного своє життя і свої обставини життя, які ніколи не збігаються з іншими, а також у кожного своє розуміння світу. Прийнявши в себе чужу пораду, міг би піддатися прийняти зовсім не своє рішення, можливо, почати жити зовсім по-іншому, не так, як би цього насправді хотів, а жити так, як це потрібно було комусь.

Іван подивився на годинник і подумав:

- Час минає дуже швидко, і в мене ще є не більші плани на тренування, а от чи зможу я встигнути, це вже інше питання, і потрібно даремно не витрачати даремно час, більше тренуватися.

Після виконання вправи на руки почав відволікатися і зосереджуватися на собі, і всі неприємні думки, те, що його турбували з минулого, стали начебто в тумані, й Івану стало набагато легше, простіше, почав краще себе почувати, та й свіже повітря підбадьорювало. Два дні тому він правильно вчинив, коли вийшов із метро, зовсім, випадково, опинився в цьому місці. Ніколи тут не тренувався, це вперше, коли він зрозумів, що ця зала має лікувальні властивості, в ній люди стають духовно сильними, не тільки духовно, а й фізично. Змінюють своє життя, нехай тут нема всього того благоустрою, великої кількості обладнання, яке є в більшість тренажерних залів, але тут є те, чого ніде немає, це атмосфера свіжого повітря, справжнє небо над головою. Такого немає в жодному тренажерному залі. Тут усе по-справжньому, недалеко, за пару метрів ростуть високі дерева, вони впродовж багатьох років осипають зеленим листям пісок і надають собою свіжості повітрю, а за кілька сотень метрів від тренажерного залу тече Дніпро, а від нього вже долинає легкий, свіжий просвітний запах води, який має найсприятливіший вплив на організм. Більшість людей приходить у вечірній час, коли сонце сідає на обрій, довкола починає темніти, день стає вечором, це той самий момент, коли люди тренуються, качають м’язи, відновлюючи своє здоров’я. Усе відбувається після робочого дня. Хтось працює фізично, а хтось сидить на кріслі, і всі за можливості після роботи приїжджають сюди побачити новий світ Гідропарку, і тут кожен вечір не схожий на попередній, в кожному дні є свій сенс. Тут розслабляються і залишаються наодинці з самим собою, бажаючи відчути своє серцебиття, дихання, дозволяючи собі змінити свої думки, перетворюючи їх з темних, неприємних, не дуже бажаних, туманних, а інколи незрозумілих думок на світлі, що вже розгортаються, ідеї, які рухають кожного вперед. Всі, хто приходить ввечері в тренажерний зал, коли спортсмени повертаються додому, лягають спати, а вранці прокидаються, починає зовсім новий день, нове життя. Гідропарк кожному дає можливість розслабитися, приносячи задоволення.

Іван, який зробив уже невеликий комплекс вправ, зараз замислюється над тим, щоб зробити м’язи живота, а це прес. Давно вже не робив прес, а зараз захотілося зробити цю вправу. Подивився навкруги, а в темряві тонули безліч тренажерів, тільки їхні краї висвітлювало жовте світло ліхтарів, що світиться, і приємна тепла атмосфера, яка літала серед тренажерів, нікого не змушувала нікуди поспішати, а навпаки, ніжно, тихо перемовляла з усіма, аби вони лишилися якомога на довший час. Місце давало зовсім нові відчуття, в ньому було щось особливе, але що, Іван зараз не міг цього зрозуміти. Воно начебто саме запитувало прийти сюди і залишитися на якомога довше часу, щоб забути про все, що відбувалося в житті.

Іван подумав:

- У Києві не так уже й багато таких місць, де виникають такі відчуття бадьорості, припливу сил, забуті всього світу. Тут все ніби інше, відрізняється від усього світу. Я тут залишаюся сам на сам, в світі крім Гідропарку більше нічого не існує. Гра сенсу створила свою пісню, ніколи не знайомими нотами слів. Прекрасне відчуття, сам потік думок ніколи раніше мені не зустрічався. Райське місце, а на вигляд так не скажеш, цього ніхто не скаже, швидше за все саме місце кличе до себе тих, кого воно хоче побачити і ділиться своєю душею. Хвилями темне минуле непомітно зникає, просвітлює в самому житті, показуючи, що потрібно бачити, куди йти, відкриваючи новий світ. Все змиває хвилею і наповнює новим сенсом життя, а в кожного він свій, а оскільки в цьому місці є сенсів життя, я навіть не можу собі уявити. Тут люди займаються протягом багатьох років, навіть десятиліть, вони роблять те, що хочуть робити, отримуючи потрібний для них результат. Іван подивився вбік та побачив, як тренуються люди, йде час, а в них на обличчі горить бажання з мотивацією, все це видно через жовтий ліхтар, що світить, як їхні обличчя зосереджені на виконанні вправ. Івану сподобалося, бачить те, що побачив. Тут усе за власним бажанням, кожна людина, що прийшла сюди, прийшла сюди за власним бажанням, ніхто, ніколи нікого не змушував їздити сюди і тягати залізо. Вечірньої пори, коли вже на всі боки нічого не видно і тільки тінь зростаючих дерев приховує вдалині пояснюване через тьмяні штори жовте палаюче вдалині будинків світло, як у небі нема жодної хмаринки, миготять холодним відблиском далекі сині зорі, ще більше захоплює у своє хмарні руки сам Гідропарк не бажаючи когось відпускати додому.

Іван зараз відчував прилив сил, бадьорість, ту передбачувану, невеличку втому, вже давно забуту, коли вона була присутня тільки під час тренувань боксом. Іван подивився на годинник і розумів, що потрібно вже якнайшвидше зробити вправу і бігти додому, а Гідропарк усім своїм виглядом не бажав відпускати Івана додому і ще більше відкривав свою душу присутності, охолоджуючи його спітніле обличчя прісною вологою, яка летіла від Дніпра. Подивився вбік і побачив спеціальний тренажери для м’язів живота, а їх було кілька, і вони стояли один за одним. Одразу пішов у бік, налаштовуючи себе на виконання вправи для преса. Підійшов до тренажера, подивився на нього, а він був саморобним, і був так зроблений, що тут можна було виконувати бокові м’язи преса на лівий і правий бік, так само за бажання можна було зробити вправу на прес, спину.

Іван подивився вперед, задумався, тихо сказав:

- Тут я зроблю вправу для бічних м’язів преса.

Цей тренажер був нахилений убік, мав свої певні градуси нахилу для правильної роботи м’язів, і під час виконання вправи працювали потрібні бокові м’язи та був обшитий картатою ганчіркою, а під нею був товстий шар поролону для тривалої життєдіяльності тренажера. Все було зроблено для того, що під час нахилів у бік стегна упиралися об м’яку подушку, не так було боляче. Підійшов до нього, спочатку поставив одну ногу, а за нею другу, нахилився, почав виконувати вправи. Зробив двадцять нахилів в один бік, і зробив у другий бік. Закінчив робити вправу і повільно поставив ліву ногу на пісок, а праву ногу витягнув з-під тримача, став, розвернувся, і сказав:

- Це мені підходить, а тепер мені потрібно зробити вправу на весь прес.

Подивився вперед та побачив під накриттям більшість різних тренажер для роботи різних груп м’язів, як до залізного стовпа і під накриттям прикріплено бруси, і горизонтальну дерев’яну лавку для упору спини. Іван підійшов до брусів, а біля них були залізні підстави, уперся лівою ногою, розвернувся, і біля спинки знаходилися з боків дві подушки для того, щоб об них упиратися ліктями та лікті не впиралися об дерево. Це допомагало знизити больовий поріг під час виконання вправи на прес. Притулився спиною до дерева, а руками взявся за залізні труби, і ліктями вперся в подушки, а вони були такими самими як на попередньому тренажері, саморобними, знизу всередині них був поролон. Підняв голову, опустив ноги донизу та почав їх піднімати, так зробив, упираючись ліктями об подушки, двадцять п’ять разів. Це була нелегка вправа. Опустив ноги на останні двадцять п’ятий раз, подивився на всі боки і зробив глибокий вдих, видих. Знову правою ногою уперся в залізні підстави, що допомагають кожному залізти на брусі й прийняти правильне положення для роботи преса. Лівою ногою став на пісок, зараз йому було нелегко дихати, дав сильне навантаження на весь організм, і в нього з’явилося легке задихання. Почав піднімати руки догори та робити глибокі вдихи, намагаючись дуже швидко відновитися, не задихатися від вправи. Відвик від того, що зараз він відчув, а раніше в нього такого не було, коли тренувався в залі, завжди робив таку вправу по кілька разів, і набагато більше ніж зараз. Від нього отримував бажаний результат, а це були перші кроки до відновлення. Починаю розуміти, що час не йде даремно, набував нового сенсу свого життя, і чим він закінчиться, також цього не знав.

Іван подумав:

- Потрібно себе спантеличувати наївними думками. Я сподіваюся, можливо, я не граю сам із собою і не підіграю самому собі та самому життю, і надалі я бачитиму перші кроки, і, можливо, вони мене до чогось приведуть, до нового та інших можливостей.

Іван подивився на всі боки, усміхнувся:

- Я наївно дивлюся на цей світ, і наївність мене, можливо, погубить. Ну, все ж таки це приємна думка, але треба їх позбуватися. Світ зовсім інший, і постійно змінюється, в нього відбуваються такі зміни, що для мене вони невідомі, так само вони не торкаються мене, але я цього не помічаю, краще жити теперішнім моментом, проживати цей день, як він є, а завтра вже буде завтра. Як воно складеться, я цього не знаю, мені потрібно навчитися тримати себе в руках. Не думати, так багато, як зараз я думаю. Це може мені завадити, я так можу щось пропустити. Потрібно просто позбутися наївних думок, - Іван сам собі відповів, - я згоден з тим, що вони будуть присутні в моєму житті протягом довгого часу так, як я був парашутом, що змінив мене, і сам себе змінив. Можливо такі думки залишили мене самому собі, я зміг подолати перешкод, що давала мені неймовірні труднощі, наївно провела мене через темний, дрімучий ліс затемнення, мороку, жаху, нерозуміння життя. Відсутність мене в ньому і моя присутність, багато що змінюють. Такий хід подій, що дав мені можливість подолати темряву, не бачачи світла, і прийти саме в це місце.

Іван подивився на годинник:

- Ось уже настав мій час. Мені потрібно не поспішаючи, а сьогодні я вже не хочу поспішати, так як учора. Я вже досить чимало зробив вправ, а тепер отримуючи задоволення від проведеного тренування, я хочу поїхати додому з новими почуттями.

Іван повільними кроками поглядаючи на всі боки, а на нього так само звертали увагу, тому що раніше тут його ніхто не бачив, а всі присутні займаються кожен день, через день, він пішов уперед, і за хвилину вийшов через невеличку вже прокладену стежку та вийшовши на асфальтну дорогу. Повільно з опущеною головою почав підніматися вгору на міст.

---

Повний текст книги Олега Петренка можна скачати за посиланням - Бідний боксер 1 (DOCX)

---

[ нагору ]