Вихід запорожців на Дунай
* * * * * * *
Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \
* * * * * * *
Коли Петро Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувалися гармати, порох, кулі й інша зброя, натовпи запорожців відбили двері й стали витягати на стіни гармати; тоді на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, тримаючи в руці хрест, став умовляти запорожців, щоб не проливали братньої крові, а скорилися божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою божою на тім світі, й ця промова на побожних запорожців справила вплив: запорожці вгамувались і залишили думку про змагання, а замість того над майданом почулися вигуки: «На Дунай! До турка!»
Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка й навіть раніше. В перші роки Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких володінь, прихильна туркам партія знову набула сили й хотіла навіть убити Калнишевського й перейти в турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Запорожжя, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцніла січовою голотою, що приєдналася до неї, й стала лагодитись до втечі в турецький край.
Тим часом Калнишевський одягнувся у найкраще вбрання, почепив на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руку хліб із сіллю разом із суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою та всіма курінними отаманами пішов із Січі до московського стану. Тільки не допомогли кошовому ні покірливість, ні зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін уже запевнив Катерину, що запорозький кошовий разом із суддею й писарем – злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було заарештовано в наметі Текелія й закуто в кайдани; курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили, що з наказу цариці Війську Запорозькому вже «не бути» і що завтра все військо, курінь за куренем, може виходити за окопи й складати свою зброю перед генералами.
Між козаками знову запанувала розгубленість, по Січі пішла чутка, що як тільки обеззброять запорожців, то будуть їх «голити» в москалі, як уже вчинили з козацтвом на Україні, й багато січовиків, що раніше згідні були скоритись, тепер вирішили не видавати зброї, а приєднатись до тих, що лагодяться «на Дунай». Як тільки смеркло, всі «дунайці» стали перевозитись на річку Підпільну й там обрали собі наказного кошового отамана Ляха, а після того цілу ніч, певно, перевозили із Січі в плавню всілякі припаси й харчі, бо без нічого їхати в таку далеку дорогу було неможливо.
Та меншість запорожців, що лишалась на Січі, очевидно, ставилась до «дунайців» прихильно, бо дозволила не тільки взяти припаси, а навіть віддала втікачам престольний із Січової церкви образ святої Покрови, без якого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли так само «дунайці» малу військову корогву та кілька перначів і прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а, може, перестоявши ще кілька днів у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, «дунайці» вирушили вниз Дніпром, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.
Закутих у кайдани Калнишевського, Головатого та Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиці.
Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город спішно;
Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало втішно.
Ой, тішились пани-сенатори і меншії генерали,
Що одібрали в запорожців землі та володіють самі.
Славно було в Запорожжі всіма сторонами;
А тепер ніде прожити за вражими панами.
* * * * * * *
Адріан Кащенко. Оповідання про славне військо запорозьке низове. \
* * * * * * *
Читайте також - Ой, Січ - мати
[ нагору ]