Дві сестри

Біля великої води (цебто десь біля нашого моря) жив колись, кажуть, старий рибалка. Дружина його давно померла, лишивши небораці двох дочок. Одну з них, старшу, звали Азою, а другу, меншу,— Золотокосою Піщанкою. Сестри були такі красиві, що хто їх було угледить, той уже й про сон забуде: все про них думає. А дівчата шукали свого щастя перебірливо, ніхто із місцевих парубків не припадав їм до серця.

Аза щодня сиділа на березі моря, на високій кручі, та все виглядала когось. Мабуть, свого судженого, який поплив у далекі світи і там, як переказували люди, загинув від ворожої шаблі.

І ось одного разу, коли дівчина сиділа ось так у задумі, де не взявся сильний вітер-буран. На морі піднялися височенні хвилі. Бігли вони до берега, били в кручі й страшно стогнали. Аж раптом відколовся від кручі великий шмат землі і разом із Азою впав у розбурхані хвилі. Побачила це Золотокоса Піщанка — та й собі кинулась з гори у море, щоб урятувати старшу сестру. Та так і потопились обидві...

Ранком наступного дня, коли море втихомирилося, повернувся з гостей старий рибалка, вийшов на берег і побачив, що нема його дочок на кручі, а на тому місці, де любила сидіти Аза, свіжий обвал. Глянув батько униз — а там, під самою кручею, такий золотий пісок іскриться на сонці, що аж очі засліплює! А море — тихе-тихе і таке лагідне, як його діти... І зрозумів усе нещасний та й гірко заплакав...

З того часу і море наше почали називати Азовським, бо ж утопилася в ньому красуня Аза. А довгих піщаних кіс у цьому морі тому так багато, що разом із Азою втопилася в нім її молодша сестра — Золотокоса Піщанка.

Повернутися до змісту: Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини. Отак і назвали. Як запорожці давали географічні назви.

[ нагору ]