|
|
|
|
|
|
| ||
| ||
|
|
Літературно-художній альманах "Свічадо" № 4 (14) 2005 Спадщина - Яків Новицький Великий Луг
Спершу у Великому Лузі жило багато запорожців, а після того, як зігнали їх відсіль, – остались тіко старі діди. Чимало зосталось дідів, та все багаті та хазяєвиті; всього було у їх вдоволь: і скоту, і коней, і овець, і бджіл. Вони жили більше понад озерами, на грядах і по кучугурах, від того тепер озера та урочища і прозвища мають запорозькі. [... читайте також - "Великий Луг - батько" (Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини) ...] Як почали ділить землю панам та під слободи, то перше порізали степ по той (правий) бік Дніпра, а потім і цей (лівий). На тім боці, під Лисою горою, жили запорожці – Джерелівський, Кавунчик і Посунько. Добре було їм там жить, а як почули, що степ став панський, – взяли і перебрались у Великий Луг. Тут вони і віку дожили. Деякі запорожці жили більше ста год на світі, і були між ними великі характерники. Джерелівський сам кував рушниці і умів заговорювати їх. Великий охотник був він і не боявся ні тучи, ні грому; йому дикий жеребець вухо одкусив і якби не зліз на дерево, то і носа не було б! Капканами ловив всякого звіря, а то раз як налізло десятка півтора вовків в капкани, – взяли і затягли їх у Дніпро... Жили ще запорожці Канцібери; їх було три брати. Силачи були великі! Один з них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було і запорозьке кладовище. Тепер того кишла і кладовища не зосталось і сліду, – змив Дніпро. Грошовиті люди були Канцібери!.. Було ідуть в шинок, а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки і давай гулять... Нагуляються, наспіваються вдоволь, заплатять шинкареві і гайда додому. Жонатий Канцібера був великий галдовник1, загалдував свої гроші, і їх ніхто не візьме. Ще жив тут запорожець Дем’ян Гужва; в йому було 12 пудів ваги і був він превеликий силач. Зостарівся дід і перед смертію було все плаче... “Чого ви, діду, плачете?” – питають люди. І почне дід розказувать... “Того я плачу, що душа погибша!.. Я, каже, на свойому віку убив і замучив чоловік з півсотні нагайц ів2 ... Авжеж і вони люди!.. Було запорозький табун вийде з Лугу в степ, то нагайва і займе. Мене тоді і посилають з товариством шукать. Оце найду табун, одніму, а нагайцям голови позн імаю... Погані були звичаї у бусурманів, погані і в запорожців. Було піймають нашого брата і ведуть в терен, розіпнуть козака, поприв’язують руки і ноги до терну, та й кинуть на погибель... Лежить він день, лежить два, лежить тиждень, поки оддасть Богу душу. До живого козака, було, і звірюка не підступе!.. Весною, поки дерево голе, глянеш було в терен, – лежать козацькі маслаки на прив’язі... За це ж і ми не давали бусурменам спуску... Не раз я на свойому віку і гайдамачив!.. Як згадаю молоді літа, то аж мороз поза шкурою піде: тій крові, що я пролив, – пірнув би з головою і утопився... Кінь у мене був як змій. Було, як іду шляхом, то всяк дає дорогу. При сідлі у мене аркан і якірець. Арканом, було, ловлю туряків, а якірцем перевертаю вози... Тоді чумаки добре вшивали вози шкурами, то я, було, смерком, розжену коня, кину вірьовку з якірцем на віз, смикну до себе і – пішов віз шкереберть. Полягло багато душ і від мого канчука... Як згадаю це все, то мені і жалко, і страшно, бо прийдеться Богу давать одвіт”. Було з полудня як почне дід молиться, то молиться всю ніч і всю ніч гірко плаче. Плаче було, та молиться і в церкві. Як умер дід, – на горищі зостався його канчук. Страшно було і глянуть: пужално товсте як товкач, а на кінці вилита куля. Цим канчуком якби шморгнув раз, то довго б не жив. Запорожці була такі: куди батько, туди й діти! Оце поставлять мишень і стріляють в одну дірочку. Спуску не давали!.. Вони не боялись ні огню, ні води; яка б не була буря, а вони на морі, або на Дніпрі, тіко шапки майорять. У нас тепер, як пристають до берега, то кажуть: “Підтягни дуба”, а запорожці казали: “Підсуши дуба”. Тетеря та мед – це козацька їда була. Тетерю варили з борошна і з пшона. Оце тісто вчине, щоб прокисло, тоді варе куліш; як тіки пшоно почне розкипать, – кидає тісто і доварює. Як готова тетеря, тоді розведе мед у гарячій воді, вкине туди тетері і їсть, як кутю. Тетерю можна їсти з медом холодну і гарячу. Хліба печеного у запорожців не водилось. Козаки ні в чим не крились. Як іде куди, – куреня не запира. Увійдеш в курінь, – казан висить, пшоно, торба, борошно, в’яла риба, а в іншого й вагани меду стоять. Хочеш, – мед їж, хочеш, – тетерю вари або куліш. За їжу нічого не скажуть, а брать з куреня – не бери: узнають – дадуть київ. Горілку пили запорожці не чарками, як ми, а дерев’яними корячками, з двома ручками: одна – зроблена коником, а друга – кільцем. У них не було моди частуваться, а хто схоче – наллє коряк з боклага і хилить на здоров’я... У багатих була мода держать горілку в мідних казанах. Оце увійшов в сіні, – казан стоїть з горілкою, а на казані висить корячок. Хто схоче, бере корячок і п’є. До іншого, було, як увіходиш в хату, то трубки не неси, – оставляй в сінях: у хаті Боги (ікони). Люлешників у їх більше було, ніж нюхарів, а таких, що не вживали тютюну, і зовсім мало; їх дражнили “святими”, бо вони і горілки не пили. В інших задля зими були темні хати, задля літа – курені, а інші – літо і зиму жили в куренях. Курені були великі, а щоб тепло було, козак нанесе листя, сіна, простеле повсть, натягне на себе кожух, та й снить. Хоч який мороз, – йому байдуже... В інших, що жили сімействами, були хати, тіко жонатих небагато було. У куренях і хатах у кождого Боги, найбільше Микола або Покрова, а по стінах та стелях – рушниці, пістолі, списи і жертки з одежею. Катерина як стакувала Січ, то багато козаків пішло за Дунай в Турещину, а деякі сіроми зостались. Ні до кого прихилить голови, то вони, було, і живуть в Великому Лузі. Сьогодні до тебе прийдуть, а завтра до мене, а там до третього кого... Найбільше йшли до Івана Джерелівського: той ніколи, було, не випусте голодними. Прийдуть до його, та й просяться: “Пусти, діду, спочить!” “Спочивайте, люди добрі!” – одвіте їм дід. Годує їх день, годує два, годує і більше, а вони все спочивають. Було пошле хлопця: “Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять”. А їх чоловіка десять, або й більше зберуться та й лежать собі за загонами на сінові. Вернеться хлопець, дід і пита: “А що?” – “Воші б’ють!” – “Ну, ще, каже, будуть жить”... Через день, другий оп’ять посилає: “А що тепер роблять?” – “Латаються!” “Ну, тепер, каже, скоро підуть”. Так, на його мову і виходе: облатаються, подякують і йдуть з Богом. За запорожців, та ще і за моєї пам’яті, у Великому Лузі і в степу багато звіря було всякого, багато і птиці. Степ, де річки Терса, Солона, Вовча, Гайчур і інші, тоді звали Диким степом. Там бабаків було більше, ніж тепер аврахів. Ото що зостались на циліні густо могилки невеличкі, – то їх скоти1 були. Бабак завбільшки як кіт; на зиму замерзав, а на Явдокії2 – вискоче, було, з нори і свисне. Ото значить надворі весна. Від нори бабак далеко не заходив, звір був хоч і хитрий, та смирний, – не кусався. Як стали селиться слободи в степах, стало тісно і бабакам!.. Звалували вони відсіль в тридцятих годах. Ще було, кажуть, дикі коні і дикі свині, та мені їх не довелось бачить: це ще було за запорожців. Були ще борсуки, віднихи1. Відниха невеличка, як шашча2, жила у воді, а іноді вилазила на берег. Були бобри – і ті скоти робили собі у воді. Бобрів і я бачив на свойому віку чимало: усе, було, таскають хмиз у воду. Дикі кози і тепер єсть у плавнях, та мало, а була їх сила! Вони люблять пастись там, де мочар та дикий хрін. Дика коза обзивається без протягу, тіко меее!, а цап теж коротенько: хав, хав, хав! З дикої птиці було багато голубів: водились по лісах та по скелях. Дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони єсть і тепер, та мало. Водились що огарі, тетерваки, баклани. Тепер тетерваків нема і помину, – змандрували, а баклани й досі єсть, та рідко і то більше на порогах. Вони чорні, сідають на каміннях і заборах серед Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів, а тепер і тим міста мало. Не густо тепер і качок стало, за вражими стрільцями... Риба яка була тоді, так єсть і тепер, тіко її не зосталось і сотої частини: виловлюють, не дають вирости. У старину цього не водилось. Було старі люди кажуть: “Ловіть, хлопці, рибу, та не переводьте, бо гріх!” Так було і робимо: наловимо риби і котра велика – беремо, котра мала, – геть її у воду: нехай росте. А тепер що? Тепер не розбирають, чи велика, чи мала, – налове її повозку горою і везе продавать на коряк... Продав, – добре, не продав – вивернув її у провалля... Отакі тепер люди стали! А ще й бідкаються: “Риби мало, риби нема!” У старину ще й ліс був густий по плавнях, дуби товсті та гільчасті, осокори, лоза непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, окуга, осока. Тепер як глянеш – мов не той і край, усе попсовано, та сплюндровано. За запорозького уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була їх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше у Великому Лузі. За год перед тим, кажуть, як зруйновано Запорожжя, – пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку недолю, чули і свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубать ліс, то пугачам міста не стало. Про це єсть козацька пісня, дуже жалібна на голос.
Десна і Дніпро Дніпро і Десна – це ж були колись люди. Давно, Бог його зна коли, у багатиря Лимана росло двоє дітей – син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зостарівсь і каже: “Ну, дітки, завтра на зорі приходьте – буду вас благословлять!” Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взять у батька благословення. Вранці, як тіко зійшла світова зоря, він первий пішов до батька: “Благословіть, тату!” “А де-ж, каже, Десна? Вона ж старша!” “Та вона спить”. Батько поблагословив. Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і зарів степами. Проспала Десна зорю, прокинулась, аж брата уже нема. Вона до батька: “Благословіть, татусю!” Він поблагословив і каже: “Біжи, як обженеш Дніпро, – старша будеш”. Побігла вона і ворона взяла. Високо піднявся ворон і полетів показувать дорогу. Багато раз догоняв ворон Дніпро, багато раз і Десна повертала до його, а все таки не попередила його. Як почула од ворона, що Дніпро уже далеко, вона прихилилась до брата і злилась з його гирлами. У Десні вода пробілувата, а в Дніпрі ворона. Переказував дід Овксентій Хведорович Орел,
65 років,
у с. Кушугумовці Александровського пов., 29 декабря 1886 р.
Як вродилась пісня Пісні – це з Синього моря. Люди не доробили панщини, а Мусій і давай виводить їх з Єгипки. Перві пішли жиди та цигани, а за ними другі якісь люди. Передні вийшли, а задніх море залило. Вони, як і ми, живуть в Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег. Наші пісень скласти не тямлять, а окрім морських людей складували те запорожці про свої вжитки, та й ті вимерли. Їх пісні найкращі. З нашої слободи один чоловік служив матросом в Марнапол і. Та оце, каже, п’ють горілку бурлаки, а на камень дивляться, п’ють і дивляться, а потім давай співать бурлацьких... Од діда Гаврила Карповича Карпенка (Рогаченка),
с. Аули Катеринославського пов., 2 іюля 1889 р. Записав Я. Новицький (передрук із “Дніпрових хвиль”, 1912 р.)
Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
