Літературно-художній альманах "Свічадо"

№ 1 (15) 2006

Спадщина - Валер’ян Підмогильний

---

Перед наступом

Одна з найпомітніших постатей в українській літературі ХХ ст. Безпідставно репресований у розквіті творчих сил. Залишив по собі багату творчу спадщину, чільне місце серед якої посідає проза малих форм.

---

    Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло.

    Ніч ішла по килимі зір і браталася з землею.

    Сотник Книш зліз з коня, похапцем прив’язав його до клямки вагона й подумав:

    – Сто чортів, як спати хочеться!

    Книш зайшов у вагон і розплився серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.

    – Хто там увійшов? – гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.

    – Сотник Книш, – озвався сотник, простуючи навмання до лави.

    – Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.

    Сотник Книш став прохати полковника Бігуна, щоб той поступився своїм місцем на лаві:

    – Так хочеться спати, ніби я місяць носив на собі землю.

    Полковник Бігун неохоче підвівся.

    – Лягайте, – сказав він, – але через годину маємо наступати.

    – Хоч хвилину заснути.

    І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві.

    Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.

    – Що за холера? – гукнув той.

    – Дай закурити.

    Левада кинув Бігунові пачку цигарок.

    – От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, – злісно пробурмот ів він.

    Левада був у поганому гуморі. Вдень його козаки добули газету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду – двадцять п’ять тисяч карбованців, – тим часом, як голову полковника Задуми оцінювано в тридцять п’ять тисяч.

    – Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, – сердився Левада, і його настрій зіпсувався.

    Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже!

    Полковник Бігун запалив цигарку й вийшов з вагона.

    – Еге, – буркнув він, – уже ніч.

    Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги.

    Так, справді була ніч.

* * *

    Олекса Стельмах був вартовий. Він сидів на східцях вагона, опершись рукою на рушницю. Небо привабило його погляди й зачудувало їх.

    Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка в небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бачиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.

    – Хто? – запитав Стельмах, беручи рушницю.

    – Кінь, – шепнуло збоку.

    Постать пройшла мимо, як надія.

    Стельмах прихилився до вагона.

    “Ні, я не хочу бути зіркою, у далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі – то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче”.

    Вартовий водив очима по деревах, землі й вагонах... Він не знав, чим саме хотів би бути.

    Тоді він пустив ніч собі в серце, і воно защеміло від її тихого дотику. Воно стало велике, й тяжко було терпіти його великий бій.

    “Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле... Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя – я носитиму, земле, твої пута...”

    Ще більшало серце повстанця, і страшно ставало, що воно й далі ростиме.

    Знову чулися кроки й одноманітно проходили мимо темні, невідомі надії. Кожній з них вартовий оддавав шматок свого серця, й порожньо ставало йому в грудях, як у вирубаному лісі.

* * *

    У старому, прогнилому вагоні сиділи, лежали і стояли козаки Дніпрової сотні.

    – Як я хотів пити! – казав один. – Я ладен був кинутись на землю і стиснути її, щоб видушити з неї краплину води. Велика пожежа була в моїх грудях, і я мусив її залити. Ніч кидала на постать повстанця нерухому пляму через вхідні двері.

    – Я біг, я забув, що назустріч кулями летить смерть. Я не чув гуркоту гармат. Спрага несамовито штовхала мене вперед.

    Так я хотів пити!

    Хтось виходив з вагона і затулив постаттю двері. На хвилинку зробилося темно й тоскно, як в обіймах набридлої жінки.

    Потім іще світліша прилинула ніч, ніби сказала: “Не жахайтесь!

    Усі думки й сподівання, які віддали мені ви, виснажені працею і знеможені глумом сонця і дня, я схоронила, як сни. Вони ось...”

    Ніч тихо показувала кожному все, що мала: мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття – як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, що сиділи в прогнилому вагоні.

    – Хлопці! – сказав він. – Час рушати. Ходім!

    І враз ніби став день.

* * *

    У штабному вагоні будили сотника Книша.

    Полковник Бігун із рушницею за плечима схилився над ним і смикав за руку. Молоде обличчя сотникове кривилось і щільніше притискалося до дерев’яної лави.

    – Вставай, хлопче, вставай! – гукав йому на вухо полковник.

    – Іти треба.

    Книш раптом схопився і сказав:

    – Навіщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я бачу, як цвітуть запашні сади... Я чую, як луною гуляє пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м’яким тілом... Я щасливий... я спати хочу... Я хочу спати...

    Сотник струснув головою й захоплено казав далі, як дитина, що наважилась викрити свої дитячі таємниці:

    – Сон купає мене у прозорих хвилях журливої річки, і тіло моє, пружне і бадьоре, лине над водою, як промінь... Сон закосичив мені чоло вінком із розпушених квітів... Куди я іти маю?

    Я спати хочу, я хочу спати...

    Сотника Книша зволокли з лави й силоміць виштовхнули з вагона на повітря.

    Поволі проповз бронепотяг, засапуючись від диму. Він кидав іскринки до неба, а ті безсило падали на землю чорною сажею.

    Дрібненькою ходою проїхав сотник Книш із півсотнею кінноти кудись до Калюжного Яру.

---

• Повернутися до Змісту цього номера "Свічада"



• Повну версію часопису радимо читати в паперовому оригіналі



• Відвідайте розділ "Передплата"

---

Ukraine (Ukrainian: Україна, Ukrayina, /ukra’jina/) is a country in Eastern Europe. It borders Russia to the northeast, Belarus to the north, Poland, Slovakia and Hungary to the west, Romania and Moldova to the southwest and the Black Sea to the south. The territory of present-day Ukraine was a key centre of East Slavic culture in the Middle Ages, before being divided between a variety of powers, notably Russia, Poland, Lithuania, Austria, Romania and the Ottoman Empire. A brief period of independence following the Russian Revolution of 1917 was ended by Ukraine's absorption into the Soviet Union and the republic's present borders were only established in 1954. It became independent once more following the fall of the Soviet Union in 1991.