Ірина Прокопенко

Народилася в Росії в єсенінському краї. У 1960 році родина Прокопенків оселилася в м. Дніпропетровську. Тут Ірина Миколаївна працювала в СШ №89, кореспондентом на телебаченні, директором Клубу письменників.
Авторка багатьох книжок. Член НСПУ.

Суниця-мандрівниця

(Казка)

На світлому узліссі, біля старого Пня, жила ягода Суниця. Навколо трава зелена шуміла, гудів джміль над квітами. Сонце підрум’янювало Суницю то з одного, то з іншого боку. Усе б добре, та набридло їй жити на одному місці. “Дай-но, – думає, – помандрую білим світом, подивлюсь, як інші ягоди живуть, а коли сподобається де, там і залишуся”.
Покотилась вона в ялиновий бір, бачить під пелехатими ялинами ще зелена Брусниця росте.
– Здорова була, сестричко Брусничко! Як ся маєш?
– Добре, – відповідає Брусниця, – незабаром достигну. Залишайся зі мною жити.
– Ні, дуже вже тут ялини похмурі, та й темно до того ж.
Покотилася Суничка далі. А ялини ще густіше ростуть, і вогкістю повіяло. Бачить, на кущах ягідки чорніють.
– Здорова була, сестричко Чорничко! Як ся маєш?
– Добре живу, – відповідає ЧорницяБоровниця.
– Хочеш, залишайся зі мною – погостюєш.
– Ні, аж занадто в тебе вогко й темно.
Краще я далі помандрую.
Подалася Суниця далі. Ліс нібито порідшав, менше ялин, більше чагарів траплятися стало. Заґавилася Суниця і враз покотилася кудись униз. Це байрак трапився їй на дорозі. Котиться вниз, бачить у байраці малина росте, ніжна, пахуча, рожева, сонце їй пригріває, вітерець обвіває. “Отут би залишитися”, – подумала мандрівниця, та не змогла біля Малини зачепитися – скотилася на дно байраку. Поки видерлась нагору, добре боки нам’яла. Попленталася далі.
Скінчився ліс, болото почалось. Бачить Суничка: мох зелений килимом стелиться, а на ньому червоними намистинками Журавлина росте.
– Здорова була, сестро Журавлино! Як тобі тут, на болоті, живеться?
– Добре живеться. Правда, Мох тут хазяйнує, ціле болото захопив, усі дерева й кущі передушив, тільки я одна його не боюсь. Залишайся зі мною.
А Мох, Мох тим часом лапами, зеленими, волохатими, Суницю за листочок схопив, до себе тягне.
– Ай! Пустіть мене, я додому хочу! – закричала Суниця, вириваючись.
А Мох не пускає, у болото тягне. Вилізли з болота жаби витрішкуваті, сидять, на Суницю дивляться. Раптом не знати звідки з’явився лелека та й схопив одну із жаб. “Зараз він її діткам у гніздо понесе”, – подумала Суниця і вчепилася за жаб’ячу лапу. Тільки-но вчепилася – злетів лелека, у дзьобі в нього жаба, а на жаб’ячій лапці Суниця висить, метляється.
Над болотом пролетіли, ліс показався, он і байрак, де Малина росте.
Летять. У Суниці від страху дух перехопило. Ось уже й бір ялиновий позаду лишився, над рідним узліссям пролітають. “Що робити? – думає бідолашна ягідка. – Принесе мене лелека в гніздо, і з’їдять мене лелеченята разом із жабою. Ні, коли вже гинути, так краще вдома!” І випустила Суниця жаб’ячу лапку. “Кінець, – думає, – зараз розіб’юся об землю”.
Але не розбилась Суниця об землю, а впала просто в павутиння.
Висить на ньому, гойдається, радіє, що жива залишилася.
Гульк, а над нею Павук здоровенний кругле черевце гладить.
– А я тільки-но подумав, чим би мені поласувати...
Тремтить Суниця з переляку, а сама боком-боком покотилась та й вибралася з павутиння. Упала в траву, зраділа, що знову на своєму сонячному узліссі опинилась.
Подивився на неї старий Пень, похитав головою та й каже:
– Годі тобі блукати білим світом – кращого за рідний край ніде не знайдеш. Так і залишилася Суниця жити на сному узліссі, серед трави, коло старого Пня.