Тамара Доброгорська

Читати навчилася ще до школи. Відтоді й уже назавжди – з книгою. Мабуть, усе це й привело мене на філологічний факультет Дніпропетровського університету. А потім – учительська праця. Не так давно почався і власний пошук у рідному слові.

Білеє поле, чорне насіння

(Уривки з повісті “Степова колиска”)

ШКОЛА

І ось, нарешті, ми в школі! То нічого, що наш клас – це невелика кімната в хаті, а напроти – така ж кімната, де навчається другий клас. Нічого, що ми сидимо за двома довгими столами на довгих ослонах. Я – у школі! Мені відразу сподобалася наша вчителька Ганна Микитівна – молода, блакитноока і дуже рухлива. Зрозуміло пояснювала, часто показувала потрібне рухами. Наприклад, коли знайомила з літерою “Ф”, то вправно ставила руки в боки і казала, що ця літера схожа на людину, що стоїть ось так – поважно і впевнено. І всі одразу запам’ятовували таку серйозну літеру...
На першому ж уроці читання вчителька поцікавилася, чи вміє хто читати. Крім нас з Марійкою, ще двоє піднесли руки. Тоді Ганна Микитівна запропонувала прочитати щось з букваря. Мені випала сторінка з буквою “Ж”. У класі – тиша, а я – чітко:
– Летів жук. Ж-ж-ж...
Учителька хвалить, що читаю швидко й виразно.
Через деякий час виявилися ті, хто відставав у читанні. Ганна Микитівна дала мені доручення: допомогати Славкові, що жив на нашій вулиці. У перший же день говорю йому:
– Приходь до нас. Будемо читати...
Він мовчки дивиться на мене.
– Прийдеш? – прагну наслідувати суворий голос Ганни Микитівни.
– Прийду...
То був перший і останній його прихід до мене. Перед уроками втокмачу йому, щоб читав, бо інакше скажу вчительці.
Читав. А через деякий час його похвалила вчителька, потім, глянувши на мене, сказала:
– Добре, що й Тетянка допомагала Славкові.
Від її слів я запишалася й почувалася майже вчителькою.
Йдемо зі школи.
– Марійко, – починаю здалека, – а ти ким будеш?
– Не знаю ще... А ти?
– Я – Ганною Микитівною, учителькою! – відповідаю.
– Так ще ж треба вирости... Та ще вчитися... Ні, я вчителькою не хочу...
– А я буду! Сьогодні й почну!
– Де? – дивується вона.
– А дома. Буду вчити читати Любу й Катрусю!
– Учи, коли тобі хочеться... А уроки? Он скільки писати, а ще ж і арифметика...
– Устигну, – кажу, – а дівчат треба вчити.

УЧИТЕЛЬКА

Люба й Катруся охоче згодилися вчитися читати. І почалося моє “вчителювання”. На першому уроці говорю їм суворо:
– Учительку треба слухати й сидіти тихо. Без дозволу з класу не виходити.
Вони мовчки кивають. Наш клас – під хатою, на призьбі.
Учу їх щоденно, тільки “уроки” короткі, бо стомлюються й вони, і я. Уже прочитані перші сторінки букваря... Дійшли до букви “Ж”, і Люба читає:
– 3...У...К... Зук.
– Який “зук”? – підвищую голос. – Треба: “Жук”!
Дівчинка повторює – “зук”, я серджуся й кажу, що вона не хоче говорити правильно. У відповідь знову – “зук”. Не знаю, як те вийшло, але моя рука б’є Любу по коліну, і я кричу: –
Жук! Жук!
А вона реве вголос. Із садка на цей галас виглядає бабуся Ярина, сусідка:
– А що там? Чого Люба плаче?
– Вона не хоче правильно читати! – кричу я.
Бабуся підходить. Дивлячись на мене, питає:
– А вас у школі вчителька б’є?
– Ні... Не б’є...
Мені стає соромно, а бабуся продовжує:
– Так і ти ж не бий своїх учнів. А подумай, хіба ж вона не хоче правильно сказати? Люба просто ще не вміє вимовляти всі слова правильно. Мабуть, і Катруся ще не все правильно вимовляє... Так що не сердься, “учителько”...
Я зрозуміла. Коли дійшли до букви “Р”, яку не вимовляли обидві мої учениці, я їх уже не сварила. А незабаром вони вже гарно читали.

БІБЛІОТЕКА

Якось Ганна Микитівна розповіла нам, що в школі є бібліотека, де книжки дають додому читати. Після уроків туди можна піти за книжкою.
– Марійко, – пропоную, – ходімо до бліотеки!
– Ходімо, – погоджується вона, – тільки я книжку брати не буду.
Ми йдемо в другий корпус школи – це друга хата, де вчаться старші класи. Побоюємося, чи дадуть книжку... На щастя, у дворі ми побачили Марійчину сестру, Галю.
Вона провела нас до бібліотеки. Несміливо заходимо до невеликої кімнати, де стоять полиці з книгами. За столом сидить дівчина, віком, мабуть, така, як Галя. Глянула на нас і питає:
– Ви з якого класу?
– З... першого, – відповідаю.
– Ого, уже й книжки читати. Ви ж іще й букваря не пройшли, – наче сердиться вона.
Потім записує мене й питає, що я хочу читати.
– Книжку, – видихаю тихо.
Вона зникає за полицею і виносить невелику, але досить товстеньку книжку.
– Читай, – подає мені. У мене серце закалатало – мені дали книжку!
Виходимо на вулицю, і тут я читаю назву – “Рудин”...
Підводжу очі на Марійку:
– Що це за “Рудин”?
Вона стенає плечима:
– Не знаю... Прочитаєш, то взнаєш...
Але прочитати мені ту книжку не судилося... З’ясувалося, що книгу я читати не можу. Вона надрукована літерами, які я знаю, а слова складаються незнайомі... і малюнків немає, тільки один портрет бородатого дядечка... Увечері жаліюся мамі, що не можу читати цю книжку. Вона бере її в руки:
– “Рудін”... Тургенєв... Російською мовою... Ото ж ти й не можеш читати. А де ти її взяла?
– У ... бліотеці...
– Треба говорити “у бібліотеці”, – поправляє мама, – віднеси завтра книжку й попроси казки. І щоб були українською мовою...
Наступного дня в бібліотеці дівчини не було, замість неї біля однієї з полиць стояла солідна тітонька.
– Тіточко, – звертаюся до неї, – я цієї книжки читати не можу, – і кладу книжку на стіл.
– Мене звати Катерина Іванівна. А ти хто? І хто тобі дав цю книжку?
– Я з першого класу... Тетянка... Коваленко... Учора тут дівчина дала мені цю книжку.
Катерина Іванівна усміхнулася й похитала головою:
– Цю книжку тобі читати рано... А як ти читаєш?
І дає мені розгорнуту книжечку. Я швидко читаю кілька рядків.
– Молодець, – хвалить бібліотекарка. А що ж ти хочеш почитати?
– Казки! Тільки українською, – уже сміливіше кажу я.
– Зараз пошукаю. – Катерина Іванівна підступає до однієї з полиць, водить рукою по спинках книг і дістає тонку велику книжку.
– Ось тобі казки, – усміхається, – і українською. Прочитаєш за десять днів?
– Я й за два прочитаю, – відповідаю поспішно.
– Не поспішай. Книжку можна тримати десять днів.
Я дякую і, почуваючись щасливою, виходжу з бібліотеки.
Дорогою поглядаю на книжку. Папір грубуватий, сірий, але ж є малюнки, правда, не кольорові. І перша казка – “Котигорошко”!
Тепер у класі на призьбі я читаю вголос казки, а Люба і Катруся слухають. Часто приєднується й Марійка. За десять днів книжку прочитали разів три й хотілося читати ще. Як гарно, що на світі є книжки!

КОНТРОЛЬНА З АРИФМЕТИКИ

З арифметикою справи йшли гірше. Рахувати я вміла й непогано з цим могла впоратися. Просто задачі були нецікаві. Треба було складати чи віднімати яблука, груші, зошити чи птахів... Хіба ж і так не ясно, що якщо забрали, то залишається менше, і навпаки, якщо щось додали...
Ось контрольна робота з арифметики. Читаю задачу: “Одна корова дає 25 л молока за день. Друга – на 5 л менше. Скільки літрів молока дають обидві корови за день?” Відразу задумуюсь, чого ж то друга корова дає менше молока... Може, її погано годують, а може, у неї буде телятко. Бо як буде теля, то корова відпочиває і зовсім молока не дає.
“Ні, – вирішую подумки, то в другої корови ледачі хазяї. Я б тій корові березки нарвала, нагодувала б так, що вона на цілих десять літрів дала більше молока. І була б моя корова не гірша, а краща за всіх у череді!” І тут у моїй уяві виникає картина, як би я гнала цю білу корову до череди, як би всі дивувалися, що серед червоних корів з’явилася така біла-біла корова. І звати її Білочка... А телятко в неї буде теж біле-біле...
Голос Ганни Микитівни повертає мене на урок – треба здавати контрольну. А сторінка мого зошита біла, як біла корова...

СТОЛЕНЯ

Урок української мови. Такий цікавий – вивчаємо рід іменника. Виявляється, ми давно користуємося цими родами, хоч і не знаємо про них.
– Є рід чоловічий, жіночий та середній. Щоб дізнатися, якого роду іменник, треба до нього додати слова “він”, “вона”, “воно”: батько – він, чоловічий рід, мати – вона, жіночий рід; дитя – воно, середній рід, – пояснює вчителька. – Усім зрозуміло?
– Зрозуміло... – гуде клас.
Аж тут підносить руку Микола, наш відмінник і глибокодум:
– Ганно Микитівно, а середній рід – це дитячий рід?
Очі всіх – на вчительку. Вона трохи розгубилася, а тоді:
– Схоже на те. Бо середній рід – то середина між чоловічим і жіночим родом. І подивіться, назви усіх малих тварин – середнього роду: кошеня, теля, порося...
Вона пропонує нам навести приклади іменників усіх трьох родів, майже всі підносять руки, а я – найвище, бо так хочеться відповісти. Ганна Микитівна всміхається:
– Тетянко, відповідай...
Підхоплююся і поспішно випалюю:
– Стіл, столиха, столеня!
У класі стає тихо, щось не те, а що – ніхто пояснити не може. Учителька говорить, що приклад неправильний і питає:
– Чому?
Усі мовчать.
– Бо утворити слова трьох родів можна тільки від назв живих істот, наприклад: птах, пташка, пташеня. А від назв неживих предметів не можна, хоч і неживі мають рід.
Учні починають викрикувати – “стіл, столиха, столеня” і, дивлячись на мене, сміються. Учителька заспокоює клас, і коли стає тихіше, раптом чується Марійчин голос:
– А в нас є столеня!
Тиша. А потім – сміх... Сміється й Ганна Микитівна, а тоді до Марійки:
– А воно, часом, не пасеться?
– Ні, ми інколи за ним їмо.
– А воно живе?
– Ні-і...
– Ну, що ж, – каже вчителька, ти можеш називати його так на ознаку того, що то маленький столик, але все одно то буде стіл... – Якого роду? – це вже до класу.
– Чо – ло –ві – чо – го! – лунає у відповідь.

ЕКСКУРСІЯ

Уперше чую слово “екскурсія”. Так Ганна Микитівна називає нашу подорож через балку на ставок. Дорогою вона ставить нам запитання: як називаються дерева, трави, квіти, бур’яни... Виявляється, що ми знаємо мало.
А від розповіді вчительки все навколо стає цікавішим: кожна рослинка, квіточка, кущик мають свою назву, а наука про рослини називається “ботаніка”.
Сьогодні я вперше наділа черевички, що недавно купила мама. Усе поглядаю на них, бо вони таки подобаються мені: коричневі, м’які, з поясочком через ногу, “фабричні”, як каже мама. Через вузеньку кладочку переходимо балку, і треба ж було, щоб нога посковзнулася, і я по коліно шубовснула в болотяне місиво... Ой-ой-ой, одна йога чиста, у новому черевичкові, а друга... Я ридаю. Ганна Микитівна питає: чи не боляче мені.
Мовчки трясу головою – ні... Усі на мене дивляться, а Славко, стримуючи сміх на своєму веснянкуватому обличчі, каже:
– Вона реве, бо мама її поб’є за нові черевики!
– І нічого не поб’є! Її мати не б’є! То тобі треба дати прочухана, – захищає мене Марійка.
Разом з нею миємо черевичок, ногу. Узуваюсь, незадоволено сопучи, та швидко забуваю про це. Ми вибираємося на розлогий пагорб, а світ ширшає, світлішає, більшає... Село перед нами, як на долоні, кожний видивляється і показує свою хату, хоч хати ховаються в садках... Ми галасуємо, сміємося, починаємо танцювати, а хлопці – качатися по зеленій густій траві. Потім Ганна Микитівна грає з нами “в гусей”, сміється й бігає – у ці хвилини вона мені нагадує Марійчину Галю...
Відпочиваємо, хоча який там відпочинок, коли хлопці штовхаються, бігають наввипередки. А вчителька уважно поглядає навколо і якось несподівано питає:
– А що ви бачите навкруги?
Зчиняється галас:
– Степ!
– Землю!
– Село!
– Небо!
Учителька всміхається, киває головою й запитує:
– А як це все назвати одним словом?
Усі затихають, переглядаються... Микола-відмінник надумав перший:
– Білий світ!
– Можна сказати й так, – згоджується Ганна Микитівна, – але краще буде назвати це одним словом – Батьківщина. Ви чули таке слово?
Чуються голоси, що так, – чули.
– Це слово означає “земля батьків”. Тут жили наші давні-давні батьки – предки. Цим словом називають попередників, перших... Це наші пра-пра-батьки, їх уже давно немає, а дарунок від них є – бо це вони оберігали нашу землю й залишили нам її у спадок... Зовсім недавно закінчилася тяжка війна з німцями.
Наші батьки захищала Батьківщину, багато з них не повернулися... Усе, що ви назвали Батьківщиною, – земля, небо, село – треба ще доповнити словом “народ”. Наші бабусі й дідусі, батьки і ми з вами є народ. Ми – український народ. А є ще багато інших народів – російський, білоруський, грузинський...
Кожен з них має свою Батьківщину. Ще раз погляньте навколо – це наша Батьківщина – Україна. Вона нам дорога й люба, бо це наша рідна земля...
Усі озираються, наче вперше побачили край, де живемо.
Он у зелені біліють хати, махає крилами вітряк... Як же гарно зветься це все – Батьківщина!
Дорога додому легка й весела. Хтось пропонує загадувати загадки. Марійка перекрикує всіх:
– Хода ходить, виса висить! Виса впала – хода з’їла!
Я знаю, що то свиня з’їла грушу, але мовчу. Ніхто не може розгадати, навіть Микола. А Ганна Микитівна розгадала! І пропону є свою:
– Білеє поле, чорне насіння, хто уміє – той і посіє...
– Чорні птиці на білому снігові, – говорить хтось.
– Діти катаються на санках, – бовкав Славко.
– Ні, – сміється вчителька і точнісінько, як ми, питає:
– Здаєтесь?
– Здаємося! – кричимо у відповідь.
– Білеє поле, – починає вона загадково, – то... білий папір, а чорне насіння...
– Букви! – кричимо і сміємося, бо можна сказати, що ми розгадали половину загадки.
– Але не думайте, що якщо знаєте букви, то зумієте гарно засівати їх...
Трошки подумавши, додає:
– Щоб добре знати, треба багато вчитися. Тоді й зможеш багато зробити у своїй справі. От я ще вчуся...
Майже всі зупиняються і незрозуміло дивляться на вчительку...
Хтось видихає:
– Ви?!
– Так, я. Я ж тільки десять класів закінчила, а цього мало...
– Ого, мало! Цілих десять класів!
А Ганна Микитівна продовжує:
– Моє навчання перебила війна... А вам ніщо не буде стояти на перешкоді. Отож, поки що разом будемо збирати насіння, а сіяти буде кожен сам...