 Лідія Литвин
Закінчила факультет української філології Дніпропетровського університету. Понад тридцять років учителювала, працювала бібліотекаркою. З 1989 р. в житті запанувало певне затишшя. Та, звикши до бур, дарую читачам "Свічадо" - світле чадо.
Наші предтечі
(Продовження)
Палаючий літній день ховає розпашіле лице за обрієм.
Останні пташки, щебечучи, умощуються на своїх ліжечках-гніздечках.
Стрімко насувається ніч, хмурячи брови.
Тиша. Час творчого натхнення, злету працездатності.
Ніби древній архіваріус, схиляюся над пожовклими від часу сторінками
часопису “Дніпрові хвилі” за 1911 рік.
Про що вони овідають? Зернинка до зернинки збираю цікавинки.
А їх так багато. Це матеріали про відзначення роковин від дня
смерті Тараса Шевченка в Україні, Росії, Білорусі, у всьому цивілізованому
світі. Про це емоційно повідомляють М. Жученко, Л. Біднова (Жигмайло),
М. Биков, Д. Яворницький, сам К. Котов (який був запрошений на
урочистості до Москви). Теплі слова вічної пам’яті на сторінках
“Дніпрових хвиль” лунали на честь видатних діячів культури – П.
Куліша, Г. Барвінок, Б. Грінченка, М. Шашкевича, П. Житецького,
Г. Шерстюка.
У кожному числі часопису розвідки про розвій осередків
“Просвіти” на Катеринославщині, а також цікаві сторінки з історії
нашого міста (“До історії Катеринослава”), його старовини (Краснопільський
Т. Богородичне. – №23–24), навіть про те, яким повинен бути чиновник
в Україні. “Він мусить бути добре знайомим з мовою людност і краю,
з економічними умовами, а задля того й з історичним минулим” (О.
Г. Велика помилка. – №5–6. – С. 66). Перу цього ж автора належить
і гострий матеріал “Стара пісня, або “Українобоязнь”, у якому
він саркастично висміює українців відступників від своєї мови,
традицій, звичаїв.
Подумалось, що більшість матеріалів часопису надзвичайно актуальна,
бо деякі проблеми ще дужче загострилися в наш час.
Читачеві можуть бути цікавими статті Л. Жигмайло (Біднової) “Діти
в українській літературі” і М. Жученка “Дещо про українську театральну
справу” (№23–24), його ж дослідження Шевченко і білоруси” (№11),
“Шевченко по-білоруськи” (№23–24).
Добродій Котов дарує читачам сторінки з хвилюючими рядками поезій
Дьяконова, К. Гай-Шкоди, Д. Яворницького і своїми. А з прози найширше
представлені твори Д. Яворницького – “Закохана пара, або пан Борзак
та пані Борзачка”, “Русалчине озеро”, “Драний хутір”. Є також
ліричні пейзажні замальовки Т. Краснопільського “З подорожі”,
К. Коржа “Дніпрові хвилі” та Т. Р-ко “Кришталевий ліс”.
Цікаво читати дописи мешканців сіл про нелегке життя, про потяг
до рідної історії (з с. Ляхівки, Перещепиного, Діївки тощо).
Я й не помітила, як на Місяць насунули важкі темні хмари, зненацька
густою стіною пішов дощ (Ось чому не спиться!).
На потім залишаю публікації, котрі особисто мене найбільше зацікавили
– це дослідження й нариси на освітянські теми, а саме: “Школа
повинна бути національною” І. Нечуя-Левицького (№12–17), “Справа
української школи на земському з’їзді в Москві” М. Жученка (№18–19).
Глибоко наукове, історико-психологічне дослідження І. Нечуя-Левицького
про школу й навчання дітей рідною мовою варто прочитати сьогодні
всім батькам і педагогам. Звичайно, усе те треба прилаштувати
до наших умов, адже виросло кілька поколінь українців на Сході,
що не володіють рідною мовою. А російська мова так укорінилася
на наших теренах, що великий українець ужахнувся б, якби почув,
як спілкуються сьогодні кайдаші та джері.
А він радив: “Науку з дітьми треба починати од простого до суцільного,
само по собі дуже відомого для дітей, а потім згодом переходити
до складного й штучного, од реальних предметів, од натурального
– до над натурального й спірітуального...
...Рідна усна й книжна, письменська література, ще й на рідній
мові, це ж буде природний поживок для розуму школярів, тривний,
і буде сприяючий розумовому зросту” (№15. – С. 209).
“Народні наші пісні, казки, приказки, колядки, козацькі думи,
твори поважні й моральні, і веселі, повні гумору, сарказму й сатири
– усе це в українського народу невичерпний багатий скарб і для
навчання, й для виховання і в школі, для напуття в житті, у моральності,
даючи часом високі художні зразки й моральності, й краси художества”
(№15. – С. 210).
“...Діти розвивають свій розум перше од усього через мовні органи,
через рідну мову, через слово” (№16–17. – С. 226).
Любов Жигмайло (Біднова) – талановита, непересічної та трагічної
долі жінка, активна учасниця катеринославської “Просвіти”, публіцистка
та педагог, виступила із серйозним дослідженням “Сторінка з історії
освіти в Україні”, у котрому докладно викрила причини низького
рівня письменності серед українського народу. Але спочатку вона
переповіла про стан освіти на наших теренах до московської експансії:
“Були часи, коли наша країна означалася високим становищем освіти,
і письменні були не тільки чоловіки, а й жінки, і це не серед
вищих тільки кругів громадянства, але і проміж міщанством і селянством”
(№16–17. – С. 228).
Цитуючи диякона Павла Алепського, спадщину юридичних актів, авторка
стверджує, що “число шкіл було велике”, що школи, котрі почали
відкриватися ще з часів Володимира Святого, були в кожному селі.
Ця традиція розвивалася й за часів козаччини, у ХV–ХVІ ст. Любов
Жигмайло зосереджує увагу читача на ролі церкви в освітянській
роботі. “Розуміється, що вся наука в тодішніх школах, заснованих
на те, щоб навчати дітей та молодь гаразд віри, носила цілком
релігійних характер – цього вимагали потреби тодішнього життя;
ці ж самі потреби вимагали, щоб свою віру добре знав та вмів обороняти
всякий, до якого б стану не належав, тому і ми бачимо в цих школах
дітей з різних верств громадянства.
...Вчителі повинні були не робити між дітьми ніякої різниці, вимагаючи
від усіх однакові знання та старання, і якщо, бува, діти бідних
та “худородних” батьків училися краще, ніж діти багатих та вельможних,
їх садовили на перші місця, а їх багаті товариші сиділи в кінці...”
(№16–17. – С. 231).
Занепадати ж українська школа почала з 1654 р., коли Україна приєдналася
до Москви, і почали розповсюджуватися закони того краю, перш за
все – кріпаччина, потім – викладання предметів російською, нерідною
мовою.
“Не раз писалося у нашій часописі про те, як сумно стоїть справа
народної освіти на Україні; так сумно, що аж плакать хочеться”,
– починає свою статтю в №18–19 п. Жученко. І розповідає про те,
як, збираючись на освітянський з’їзд до Москви, українці підготували
доповіді, запити про необхідність навчати дітей рідною мовою.
Але ... розвіялися сподівання й надії, бо доповіді не були прочитані,
ухвали не прийняті, і автор робить висновок, що “... треба нам
покладатися тільки на себе самих і дбати, щоб усі наші люди дійшли
до тої думки, що без рідної мови не буде ніякої путньої науки...”
(№18–19. – С. 243).
Ось які історії повідав нам часопис “Дніпрові хвилі”, що укладався,
редагувався і видавався коштом сподвижника Кузьми Котова.
Ранок здіймається над містом. Здається, можна завершити працю...
І раптом... заплакало моє серце, заквилило, застогнало.
Не від гіркої минувшини. Розумію, минуле необхідно вивчати, шанувати
– це кредо кожної цивілізованої людини. Але воно вже ми-ну-ло
і нам, теперішнім, не шкодить.
А сьогоднішнє...
Над Україною пронеслося два буревії-перевороти. Один – кривавий,
з війнами, репресіями, голодомором. Бідні грабували багатих (було
що брати), руйнували палаци, храми, палили бібліотеки. На вулиці
викинуто тисячі осиротілих діток – дворянських, селянських, пролетарських.
Майже п’ятдесят літ довелося рятувати кожну дитячу долю.
Давати всім освіту (хоч і жорстокою часом була методика).
Другий буревій довго збирав сили, аби вдарити зарозумілих, нерозсудливих.
Пронісся перебудовою, нарешті, довгоочікуваним розвалом імперії.
І що ж?
Очманілі від безкарної свободи можновладці, партократи, казнокради,
шахраї почали (за звичкою) грабувати ближнього, замість полюбити
його. Це вже наша страшна історія: за нею долі мільйонів постраждалих.
Та найболючіше, що сьогодні, у ХХІ ст., сотні тисяч (!!!) знедолених
дітей викинуті ситими (а найперше – депутатами всіх рівнів) на
узбіччя життя. За книгу їм – клей, наркотики, замість житла –
підвали, їх крадуть, продають...
“Діти – квіти нашого життя”. Чому ж ми так зневажливо топчемо
їх? Українці – сердечна нація, і сьогодні ранок усе ж піднімається
над країною. Повірмо в сонячне прийдешнє.
Спів соловейка
Засвітились в небі зорі,
Вечір млою все покрив,
Задзвенить в зеленім борі
Соловейка дивний спів.
Задзвенів і розкотився,
Мов намистечка разок,
Розірвався, розгубився
Десь вночі серед квіток.
(Передрук
з “Дніпрових хвиль”, 1911)
|
