Сергій Перелигін

Років 15 тому його приваблювала журнал істика, потім працював фотографом. Однак не міг знайти себе по-справжньому в цьому житті. "Я не реалізований у Христі і страждаю від цього", - каже Сергій. Мабуть, тому він не уявляє себе без Храму Української Православної Церкви. І відчуває казковість світу...

Нова казка

Перше травня.
Ніби сніги зійшли з усіх вершин і бурхливий потік людсько ї повені заполонив головний проспект рідного міста. Червоні, жовті та сині прапори, прапорці, блискучі вимпели, паперов і квіти - усе закружляло у вихорі. Вигуки, клекотіння, сміх. Одні - ходою, інші - спостерігачі: хто - актор, хто - глядач, а всі разом - свідки. Тільки-но режисера непомітно.
- Подивись, скільки атрибутів минулого, - зауважив мені мій свідок, мій знайомий Незнайомець. - Мабуть, йдуть до ідолів.
- Чому?.. Це ж тільки символи нагадування.
- Ні, це символи поклоніння. Цей потік зараз тече у зворотному напрямку, із Дійсного в Минуле.
- Невже думки цих людей спрямовані не в Майбутнє? - запитую я.
- Авжеж... У них сьогодні День солідарності несолідарних...
- Ні, я тебе не збагну, мій загадковий друже. Втім, дійсно, було відчуття незрозумілої байдужості. Маса особистостей зливалась у... у... якийсь один тип безособистості. Дарма було казати про солідарність: чужий ти, чужі вони... Крокують з очима, у яких майорять яскраві гасла, прапори, кульки, - і нічого більше. Ніби крокує велика загальна непотрібність. Химерність відчуття.
Подув холодний вітер, і сонце сховалось за хмари. Стало зимно. Ось стоять охайні й доглянуті піонери, очікуючи непомітної миттєвості чиєїсь руки.
– І чому ніхто не помічає бідних дітей? – раптом спитав мій супутник.
– Як, бідних?! На мій погляд, це доволі забезпечені діти.
– А ти поглянь туди, бо не туди дивишся.
Я перевів погляд і побачив невимовно нудотні лики “дітей базару”. Групка із шести-семи дванадцятилітніх “бомжиків”, така собі зграйка. Вони мовчки спостерігали, теж свідки, але чомусь в очах не майоріли різнобарвні кольори. Там був сум. І болем різонуло по серцю, котре повторювало як закляття: “Не туди дивишся, не туди”. Чи воно теж – філософ або вчитель? Ох...
– Відчуваєш, – сказав мій Супутник, – отут я солідарний з тобою.
Зазвучала музика духового оркестру, і, проганяючи пронизливу зимність, декілька поважних пар почали вальсувати знайомий танок.
– Як у 18-му році, – зауважив Супутник.
– Чому – у 18-му? Швидше це вальси післявоєнного періоду...
– О так, у 18-му – були тачанки, кулеметні черги ... і пілігрими нового часу, жовтогарячі.
– Які пілігрими? – здивувався я.
– А ти поглянь туди, у Майбутнє.
Я обернувся і побачив бадьору групу сучасних танцівників, якраз на протилежній алейці. Роздягнені, вони експресивно пливли по асфальту як у повітрі. Рухи тіл узгоджені, чіткі і розкуті, але разом з тим несподівані, легкі, оригінальні. Танці ХХІ віку? І тут з’явилось дивне враження – вони не копіювали вальсуючих, а неначе юродствували над танком поважних пар.
Було таке відчуття, що то дві зовсім різні тенденції одного Єдиного Часу зійшлися в непомітній боротьбі – минуле й майбутнє, а посередині – я і мій загадковий друг.
– Знаєш, – зауважив він, – найцікавіше, чи думає хтонебудь з них про Бога, чи зараз їм не до Нього?
А колони на тому боці проспекту поволі просувались далі. І вже готувались злитись з ними і піонери, і ветерани, і ці пілігрими, – жовтогарячі, помаранчеві. Так, зовсім невеличкий острівець у кипучому, пінистому потоці, але він здавався якимось новим, надзвичайним, незрозумілим, наче від енергійної весни отримав розквіт.
– Я згадав стару казку, хочеш розповім?..
– Так.
– Колись невеличкий народ у шістсот тисяч чоловік підійшов до берега дивної ріки. Там, на тому боці, була загадкова, невідома країна, про яку мріє кожний, – країна молока і меду. Але народ був обережний. Зібравшись разом, він вирішив обрати найгідніших із свого середовища і направити їх через річку в розвідку.
Було обрано дванадцятьох. Невдовзі розвідники повернулись, тягну чи на перекладині величезний кетяг винограду, цілу Лозу.
– Що там за земля? – запитав народ.
І десять з найдостойніших сказали: “Так, та земля стікає молоком та медом, ось тільки люди сильніші за нас з вами.
Вони знищать усіх, якщо підемо туди”.
І тільки двоє з дванадцяти сказали: “Ті люди зовсім не страшні, тому що з нами Бог, і Він хоче, щоб ми жили в тій землі обітованій. Він так хоче!”
Ось ці пілігрими чомусь нагадують мені двох серед більшості. У них відчужений вигляд.
– Є запитання до тебе, мій супутнику. Чому ти кажеш, що це стара казка? Адже це зовсім не казка, а бувальщина! У Біблії про це ціла розповідь, є багато коментарів. Там, як на полицях, усе розкладено.
– На полицях? Тоді скажи мені – ось для цієї людної ріки, для всіх них – ця бувальщина хіба не казка?
Після його запитання з-за хмар раптом з’явилося сонце і надіслало жовтогарячі промені свого погляду всім-усім, – довгоочікуване.
– Ось і потепліло, – промовив казкар. – Мабуть, пора в ... Майбутнє?
– Пора! – погодився я.
І точно: захвилювались бокові колони, і піонери, ветерани, і ці пілігрими рушили в саму гущу потоку.
– Цікаво, – запитав, ідучи поряд, юнак-пілігрим, – який кінцевий результат нашої парадної подорожі?
– Так, – посміхнувся мій казкар, і додав: – Не завадило б ще знати, чи є тут хоча б один, хто думає про Бога?
Жовтогарячий юнак здивовано запитав:
– Але як не думати про дихання наше? Тобто про Бога?
Адже кожний з цих мільйонів, кожний бажає жити в землі обітованій... Потепліло... Пора!
Після цих слів навіть я знітився. Чи він підслухав бувальщину мого казкаря? Однак обличчя знайомого Незнайомця сяяло, як оте сонце, – весняно-весняно!
Прикметно, – першотравневий парад у своїй ході закінчився саме помаранчевим “острівцем”. І згадалося: “Останні будуть першими”.