Павло Кононенко

Павло Кононенко (1900–1971) належить до еліти професійних письменник ів. Навчався в Літературному інституті ім. Горького. Почав друкуватися ще в 1927 р., до 1933 р. встиг видати три поетичні збірки, а потім ГУЛАГи і 27 років забуття. Після реабілітації пише романи “Гостра могила”, “Гомін у хащі”, видає поетичні збірки “Незабутнє” і “Заради щастя”. Пристрасний оратор, він палко захищав високу поезію і рідне слово. Любив і підтримував молодь.

Не треба слів

Щирість

Давно в житті я над усе люблю
Все те, що людяністю звуть в людині.
І хоч приходять інколи хвилинні
Захоплення, і я їх блиск ловлю,
І радість, може, в смуток переллю,
Ридатиму з кохання, та в краплині,
В маленькім прояві, у цяточці єдиній
Нещирості ніколи не стерплю.
У людяності правду я знайшов,
Вона мене в тайзі сибірській гріла,
Бо в ній були і приязнь, і любов...
Облесливість, омана знавісніла
Слова вкриває, ніби та іржа:
Душі моїй вона завжди чужа.

1956

Моя любов

Завжди свій край, як матір, я любив
(В житті не знав ріднішої істоти).
Ніколи не ділив на “за” і “проти”
Своїх чуттів, що тільки ними жив.
В своїм житті немало бачив див,
Але повсюди, на усіх широтах
Мені ввижались Золоті Ворота
Й Дніпра широкий, голубий розлив.
Не зборки на козацькій опанчі,
І не фестони на старих будівлях
Вели мене до сивого Путивля,
Де плакала за Ігорем вночі
Подружній долі вірна Ярославна,
А тільки краю будучина славна.

1960

Радість

Хай глухне ніч, а я не сплю,
я кожну мить життя ловлю...
І в слові знайденім буя
Надія здійснена моя...
Від мук до радощів іду,
Думок звіряючи ходу.
і тільки думка ожива –
Їй посміхаються слова.
Оживши, образ-силует
Вплітається в лункий сонет,
І біль недоспаних ночей
Зника з запалених очей...
Нехай пливе імлиста ніч,
Нехай змовкає тиха річ,
А я в неспокої не сплю
І кожну мить життя ловлю.

1961

Відданість

Зором чистим ти душу мою
Зогріваєш бентежно і мило,
Наче сонце в безлистім гаю,
Де я поруч з тобою стою,
Ллє проміння на вільху похилу.
І здається від того мені,
Що повсюди і разом зі мною
Ти жила в моїм серці на дні
І раділа мені, як весні,
Наливаючи груди снагою...
Ні глибокі сибірські сніги,
Ні колючої хвищі буруни,
Ні підступно-верткі вороги
Не зламали моєї снаги,
Що дзвеніла, як вірності струни.
Бо безсила наклепницька мла
Затуманити правду, що нею
В ті часи вся країна жила...
Ти ж для мене найближча була,
Ти злилася з моєю душею.
Зором вірності душу мою
Ти сердечно на відстані гріла.
І любов непідкупну свою,
Наче прапор в нерівнім бою,
Зберегти від зневіри зуміла.

1957

* * *

Не треба слів. Нехай вони німіють.
Хоч слово міцно зв’язане з життям,
Але слова ніколи не зуміють
Сказать того, що дано почуттям.
На березі, отут у тихім шумі,
Посидьмо, серце, мрійливо, без слів.
Сьогодні я в зворушливій задумі
Порушить тишу щастя б не хотів.

1956