Юрій Завгородній

Прозаїк, поет і перекладач, член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини (2002) та Володимира Сосюри (1993), міжнародної (Мюнхен, Німеччина) премії ім. Івана Кошелівця (2003), Латвійською республікою відзначений за внесок до народної дипломатії (2000). Добірка віршів із майбутньої книжки автора “На попелищі степів” надто сумна, але той сум має провокативний підтекст – викликати зовсім інші почуття в читача.

* * *

В чорнім тунелі буднів
стиснутих кам’яницями вулиць
гуркіт і брязкіт старих трамваїв
наче із наших прадавніх розмов про ніщо...
в чорнім тунелі буднів
вже немає ніякої святості
і жодного дня святкового
навіть для відпочинку чи хоч би продиху...
в чорнім тунелі буднів
ще не згасла остання надія
вийти на твій невгасимий вогник
що має мені світити у тому кінці
де приховано вихід у рідні степи...
в чорнім тунелі буднів...
з кам’яниці на десятки поверхів
вузеньке віконце до широкого світу
а в кам’яниці ніякого людського подиху
тільки самотній солом’яний дідух
стереже пощезлих душ зникаючий дух
де ті душі поділись?
завіялись де?
отам
де ніхто скам’янілих не жде
на вільних вітрах
у безкрайніх степах
у шепотах срібної тирси
де серпанком прозорим століття зависли
над могилами
над курганами
зі світанками полум’яними
із жайвором безтурботним…
а в кам’яниці тільки дідух скорботний
і вузеньке віконце наче бійниця…
на десятки поверхів кам’яниця…

* * *

над порогами не спиняється рух
над порогами струменить течія
хоч потяг до волі під рікою не вщух
тільки ж воля ота вже давно нічия
а вільного вітру вільніша над степом
де нікого з охочих до волі нема
ні до кого відлуння орлиного клекоту
людність в степу і глуха і німа
мов пошесть навала і різна біда –
може й говорить та тільки для себе
може і слуха та тільки свої слова...
а пороги в лабетах між греблями
і між ними ріка знесилена
і рине рікою причавлений крик
і тягне ріка до моря зчорнілого
чорну воду з чорнобильських рік...
над порогами мляво біжить течія
і волі нема бо воля тепер нічия...

* * *

звільню своє тіло
зболіле з неслави
вивільню голову
з павутиння думок
що роками мережила
хвора уява
з потолочених часом
минулих толок...
вже не сходяться люди
на забуте обійстя
із-за власних парканів
з-за мурованих стін
і під сонцем блищать
недовіри загострені вістря...
я ж у вільних степах
на століття постану один...

* * *

			  
пусте –
життя іще не пустка і не пастка
ще вільний степ у ковилах зелених
ще не змарновано любов на ласки
ще друзі озиваються до мене...
пусте –
ще не орати і не сіяти пшеницю
нам ще довгенько у незнане мчати
не озираючись на батьківську криницю
з першоджерельним холодком від м’яти...
пусте –
іще безжурно тут полощуть віття
у праставках прадавні верби
ще тільки починаються століття
ще не пройшлася світлим скверна...
пусте –
ще не зродилося хотіння і уміння
іще не зводили ні храму ні фортеці
іще не розкидали по степах каміння
йдучи на брата брат в кривавім герці...
пусте –
хотілося сказати знов і знов
і вільним степом ще безтямно мчати
але кривавить зраджена любов
і небо хмариться крізь чорні ґрати
і світлий спомин ні до чого
і на сьогодні не змахнеш рукою –
так пусте –
бо щось озветься з давнини святої
і мак із крови предків проросте
і вітер степом пісню понесе
нехай і тихо здалеку
але почую те
ледь чутною луною...
комусь – пусте
комусь – не те
я ж непокритою хилюся головою
коли беру в обійми
вільний прабатьківський степ...