Ганна Фоменко

Народилась 25 жовтня 1985. Студентка факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства ДНУ. Почала писати вірші в 7 класі Жовтоводської гуманітарної гімназії ім. Лесі Українки. Переможець всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого роковинам Т. Шевченка. Лауреат обласної премії “Обдаровані діти – надія України”.

Буря

Вночі стара ревнива буря
Скрутила люто гілкоруки.
Ревли дерева від обурень
Стогнали й корчились від муки.

Вона важкі таємні чари
Мішала в хаосі з бідою.
І протинала в небі хмари,
І захлиналася водою.

Вона жбурляла в шиби морок –
Дзвеніло-нило скло від жаху,
Як блискавка в страсний вівторок
Світ перекреслила з розмаху.

А на світанку в ясній тиші
Дерева біль свій тамували.
Та потрощились найпалкіші
Мої колишні ідеали.

                 09.2003

Ескіз

По жовтих рядках
Передмістя
Дочитує осені прозу.
Дерева, вже майже без листя,
Стоять і чекають морозу.

За місяць – посивіло небо,
Пропахло землею терпкою.
Здається, природі не треба
Нічого вже, крім супокою.

І дихає кольором суму
У листі розчинене сонце...
Пташки обліпили без шуму
Терпке горобинове гронце.

                 11.2003

Осіння серенада

Посивілими пасмами осені
В синю сутінь спішать журавлі…
І насичені стиглими росами
Сновигають десь сни у імлі.

Сумовитими струнами совісті
Озивається колос в степу.
Сторінок недописаних повісті
Не знайти вже крізь безвість сліпу.

Безсоромно розсипаним бісером –
Силуети сонорних висот.
Про всесильне вселюдське місиво
Все співає ще вищий рапсод.

А десь там у пісках обездолених,
Чи скрізь посвист сурм’яних злив
Спалахне у серцях недомовлене
І погасне у сумнівах слів.

                 05.2004

* * *

Скажи мені, ти прагнеш тиші?
Тоді скидай свою броню.
Он бачиш – люди, наче миші.

Тебе не кличу, не гоню,
Але для тиші – безліч інших.
Я ж – пристрасть. З грому і вогню.

                 08.2004

* * *

Вже вдев’ятнадцяте стрічаю осінь цю,
Цей жовтий шелест на долонях міста,
Оцю потворність і красу безлисту,
Цей аромат сухого чебрецю.
І тільки щось на серце тисне, тисне…
   Я не шкодую за п’янким теплом
   Чи меркантильною привабливістю квітів…
   Так має бути. Так завжди було.
            А подумки притримую листок.
            Останній. Щоб не дати відлетіти.
			
                 25.10.2004

* * *

Я вже втомилась від обмежень,
Від сірих непорушних стін.
Під ковдрою річних збережень
Я відчуваю часоплин.

Нас всіх засмоктує потроху
Буденний прісний життєвир…
А я виходжу на дорогу.
Я – дикий, отже вільний звір.

Моє житло – дрімуча пуща,
Я й досі млію від хвилин,
Коли зіркова срібна гуща
Спадає у терпкий полин.

Моя вода – ковток свободи,
Мій хліб – окраєць сонцедня,
Я – шепіт тихої природи,
Я – крик зшалілого коня.

А в цій одвічній круговерті
Усі не ті, усе не те…
Хтось йде слухняно в тишу смерті,
А я – де папороть цвіте.

                 11.2004

Після побачення з річкою Жовтою

                 Ой, пішов Хмельницький
                 Ік Жовтому броду.
                 Ой, не один лях лежить
                 Головою в воду.
                 (З історичної пісні)

Ти колись бурхливими валами
З ніг збивала ляхів уночі.
Пам’ятаєш, як вони волали,
Люто жовті води кленучи?

Пам’ятаєш дикий натовп з Лугу?
Здиблених, запінених коней,
І червонокитайчану тугу,
Що вела загиблих в світ тіней?

Пам’ятаєш клекотіння бою?
Пам’ятаєш заздрощі Дніпра?
Як вода з прозорої – рудою,
Брудно-жовтою від крові, потекла?

Пам’ятаєш першу перемогу,
Як стояв, мов з хмелю п’яний, Хміль?
І як на коліна перед Богом
Став козацький стомільйонний біль?

Я не вірю, щоб змогла забути
Той гарячий посвист нагая.
Я не вірю! Ні!
         Не може бути,
Щоб тепер ти стала нічия.

У води, відомо, добра пам’ять…
Чом же ти свою забула суть?
Чом лиш жабенят до тебе вабить,
А рікою досі ще зовуть?

…Одружилась з сивим очеретом
Й шамкаєш беззубо з ним удвох.
Оживи ж бо хвилепінним летом,
Скривджений, збагнючений струмок!

                 05.2004

* * *

Були у мене два крила.
Ну як? Звичайні білі крила.
Чи берегла їх? Берегла!
І тільки на свята носила,
Щоб не зім’яти білих пер,
Щоб не пошкодив їх (буває!)
Товстий і грубий контролер
В міському повному трамваї.
Я знала, що одного дня
Я щастя віднайду крилате.
Стрибатиме хтось навмання,
А я… вже вмітиму літати.
Я полечу за ним услід,
І хай це буде всім незвично…
       І я щодня ледь не фізично
       Переживала цей політ.

…Я довго мріями жила,
З крил обдуваючи пилинки.
Набридло якось. Я зняла.
А вчора продала на ринку.
Таки знайшовся покупець.
Сказав, що відвезе на дачу,
Що вішалці старій – кінець:
Набридли роги оленячі.
Сказав, це – те, що він шукав,
Такі – одні на цілий ринок.
Я ж зайвих не ловила ґав,
Та й продала ж не за безцінок…

       Вже північ.
       Сльози, як смола, –
       Важким вогнем на свіжій рані:
       Сьогодні щастя я знайшла –
       Гойдалось на віконній рамі,
       А я застигла на дивані…
       Я вже БЕЗКРИЛОЮ була.

                 12.2004

* * *

Кіньми топтали у нестямній люті,
І кров’ю поливали колос житній,
Кричали, що ви погань, а не люди,
А ви вмирали, щоб довіку жити.
Стелились орди маревом на захід,
Думки блукали у згорілій тиші…
І десь ячіла недобита мати:
Ясир вели в полон татари хижі.

Цвіте земля, неначе вишиванка:
Біленькі хати і червоні вишні…
І чорні люди в чорний морок ранку
Для панства хліб кривавий жати вийшли.
І нишком у чужім селі під тином,
Остерігаючись, що хтось почує,
Острижена, забута Катерина
Несе байстря, а пан… нову цілує.

Голодомори з хлібом у коморах,
Сибір, етапи, розстріли, тортури
В німих енкаведистських коридорах…
Та воля видиралася на мури.

Земля здригалась від тупого болю,
Коли вогнем гармати реготали.
За дротом свастики ховали волю,
Концтабори могилами ставали.

Нас нищили, крутили і ламали,
Трощили кості, кров пили гарячу,
Вважали бидлом, ще й кричали: “Мало?” –
Щоб виховати націю незрячу!

А ми назло всім бідам виживали,
Боролись, опирались, не корились.
Історія так часто уривалась,
Та ми лишились, ми ж таки – лишились.

Це не моє пророче слово людям
І не клянусь в патріотичнім звіті,
Я просто знаю, ця країна буде,
Допоки є народ такий на світі!

                 12.2002