Роман Кандибур

Народився 26 травня 1984 року в м. Дніпропетровську.
У 2001 році закінчив середню школу № 23. Зараз навчається на 4-му курсі радіофізичного факультету Дніпропетровського національного університету.

Частина перша

НАВКОЛО ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ

– Вітаю. Давно не бачились, – говориш Ти.
– Привіт. Начебто я нікуди й не від’їжджав, – здивувався я.
– Ти хотів поїхати, а цього вже достатньо.
– Хотів поїхати, і зараз хочу, – відповів я.
– Чому? Що в мені такого, що так тобі не подобається?
– Хм... Та я ніколи над цим і не замислювався...
– Якщо твоя ласка, зроби це зараз, – попросило Ти.
– Гаразд. Я думаю... Я думаю, що в тобі замало сонця, навіть улітку. Іноді мені здається, що воно не жовте, а сірувате, як стіни твоїх будинків.
– Я не люблю сонце, воно занадто різке, занадто яскраве, занадто не схоже на мене. Коли я дивлюсь на нього, мені й принадно, і огидно, тому я прикриваюся смогом та хмарами, – відповіло Ти.
– Добре, про сонце зрозуміло, воно й мене іноді дратує. Але ж зірки... Чому їх не видно, а якщо й видно, то вони схожі на каламутні скельця?
– Так, ти маєш рацію, я теж люблю зірки та місяць, у їхньому сяйві кути стають м’якими і не такими колючими, у мені з’являється щось романтичне. Але сонця я не люблю більше. На жаль, мені доводиться прикриватися не лише від сонця і доводиться чимось жертвувати.
– Ось бачиш, ти саме відповіло на своє запитання, мені важко знаходитись у такому місці, де немає ані сонця, ані зірок.
– І тільки? Невже причина тільки в цьому? – здивувалося Ти.
– Думаю, що ні.
– Тоді в чому ще?
– Мені важко бути саме тут. У тебе так мало тихих закутк ів, де можна просто почитати, або поміркувати про щось, або написати вірша, або посидіти, з кимось обнявшись... Навіть тут, у зовсім непривабливому місці, якийсь дідусь попросив у мене вогника.
– Шкода. З одного боку я досить метушливе, але з іншого... – тут Ти замовчало і замислилось.
– Що з іншого? – запитав я, не витримавши паузи.
– Це ти повинен вирішити сам.
– Не зрозумів, що ти маєш на увазі? – здивовано спитав я.
– Ти повинен вирішити, чи є для тебе місце в мені і знайти його.
– А ти впевнене, що воно для мене є?
– Воно існує для всіх.
– Ну, то для мене не існує.
– Навіщо ж так категорично? Ти ж навіть не намагався придивитися, не говорячи вже про те, щоб пошукати.
– Хм... можливо. Треба придивитися краще. Але, швидше за все, я нічого так і не знайду.
– Можливо.
– І що тоді?
– Я думаю, ти вирішиш сам.
– Добре, тоді до зустрічі.
– Побачимось, – сказало Ти, підморгнувши вікном протилежного будинку.

Частина друга

ЛИШЕ ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

Вітаю, – сказав я.
Тиша.

– Ти мене чуєш? Знов тиша. Іде дощ. Чи ранок, чи вечір. Але Ти мовчиш.

– Скажи мені хоча б слово! – крикнув я в сіру завісу дощу. Від крику тиша скривилася, але швидко знову прикрилася звуками дощу. До мене підійшов вуличний пес, подивився в очі, по-людськи похитав головою і сказав:

– Ніколи, – і пошкандибав назад, у дощ, у сірість вулиці. Тиша зареготала мені в обличчя голими верхівками дерев. Щоб не залишатися з нею наодинці, я пішов із вулички на гомінкий проспект.

Перехожі. Люди. Дорослі. Діти. Жива ріка, що тече серед берегів-домівок, підкорюючись невідомим законам, які знало лише Ти, знало, доки не забуло.

Я перетворююсь на краплю в цьому потоці. У перехожих відсутні очі, відсутні обличчя. Є лише зморшки буднів та нудьга повсякденності.

Я зупиняюсь і кричу:

– Люди, що з вами!? Подивіться на себе! Але за секунду розумію, що нічого не кричав, лише стояв біля бордюру та розглядав у калюжі відбитки без очей, без облич. Мені треба звідси піти. Туди, де тиша, туди, де немає людей, де не існує... де не існує Тебе...

– Чому? Що сталося з тобою? Чому ти стало таким? Лише тиша дивиться на мене вікнами дев’ятиповерхівок.

Сіра вуличка. Лавочка покосилася від старості. Раніше я любив це місце, раніше тут було Ти. А зараз – лише порожнеча. Лише тиша каркає вороною.

Стара ворона сіла на лавочку, глянула на мене чорним оком і, не звертаючись ні до кого, промовла:

– Воно тут, як і раніше. Просто тебе тут немає, – ворона подивилася на мене ще раз, хитнула головою і приєдналася до своїх подруг на сусідньому дереві.

Я сів на лавочку й подивився у невиразні, каламутні очі тиші. Вона примружилась, але промовчала.

– Якщо мене тут немає, тоді де я? – спитав.
Тиша.

– Ага, знаю – я повинен вирішити сам. Так? Ти лише підморгнуло вікном протилежного будинку...