Яків Новицький

Спершу у Великому Лузі жило багато запорожців, а після того, як зігнали їх відсіль, – остались тіко старі діди. Чимало зосталось дідів, та все багаті та хазяєвиті; всього було у їх вдоволь: і скоту, і коней, і овець, і бджіл. Вони жили більше понад озерами, на грядах і по кучугурах, від того тепер озера та урочища і прозвища мають запорозькі.

Як почали ділить землю панам та під слободи, то перше порізали степ по той (правий) бік Дніпра, а потім і цей (лівий). На тім боці, під Лисою горою, жили запорожці – Джерелівський, Кавунчик і Посунько. Добре було їм там жить, а як почули, що степ став панський, – взяли і перебрались у Великий Луг. Тут вони і віку дожили. Деякі запорожці жили більше ста год на світі, і були між ними великі характерники. Джерелівський сам кував рушниці і умів заговорювати їх. Великий охотник був він і не боявся ні тучи, ні грому; йому дикий жеребець вухо одкусив і якби не зліз на дерево, то і носа не було б! Капканами ловив всякого звіря, а то раз як налізло десятка півтора вовків в капкани, – взяли і затягли їх у Дніпро...

Жили ще запорожці Канцібери; їх було три брати. Силачи були великі! Один з них жив з сімейством, мав велику хату, а біля його кишла було і запорозьке кладовище. Тепер того кишла і кладовища не зосталось і сліду, – змив Дніпро. Грошовиті люди були Канцібери!.. Було ідуть в шинок, а за ними народ так і хиле. Викотять бочку горілки і давай гулять... Нагуляються, наспіваються вдоволь, заплатять шинкареві і гайда додому. Жонатий Канцібера був великий галдовник1, загалдував свої гроші, і їх ніхто не візьме.

Ще жив тут запорожець Дем’ян Гужва; в йому було 12 пудів ваги і був він превеликий силач. Зостарівся дід і перед смертію було все плаче... “Чого ви, діду, плачете?” – питають люди. І почне дід розказувать... “Того я плачу, що душа погибша!.. Я, каже, на свойому віку убив і замучив чоловік з півсотні нагайц ів2 ... Авжеж і вони люди!.. Було запорозький табун вийде з Лугу в степ, то нагайва і займе. Мене тоді і посилають з товариством шукать. Оце найду табун, одніму, а нагайцям голови позн імаю... Погані були звичаї у бусурманів, погані і в запорожців.

Було піймають нашого брата і ведуть в терен, розіпнуть козака, поприв’язують руки і ноги до терну, та й кинуть на погибель... Лежить він день, лежить два, лежить тиждень, поки оддасть Богу душу. До живого козака, було, і звірюка не підступе!.. Весною, поки дерево голе, глянеш було в терен, – лежать козацькі маслаки на прив’язі... За це ж і ми не давали бусурменам спуску...

Не раз я на свойому віку і гайдамачив!.. Як згадаю молоді літа, то аж мороз поза шкурою піде: тій крові, що я пролив, – пірнув би з головою і утопився... Кінь у мене був як змій. Було, як іду шляхом, то всяк дає дорогу. При сідлі у мене аркан і якірець.

Арканом, було, ловлю туряків, а якірцем перевертаю вози... Тоді чумаки добре вшивали вози шкурами, то я, було, смерком, розжену коня, кину вірьовку з якірцем на віз, смикну до себе і – пішов віз шкереберть. Полягло багато душ і від мого канчука... Як згадаю це все, то мені і жалко, і страшно, бо прийдеться Богу давать одвіт”.

Було з полудня як почне дід молиться, то молиться всю ніч і всю ніч гірко плаче. Плаче було, та молиться і в церкві. Як умер дід, – на горищі зостався його канчук. Страшно було і глянуть: пужално товсте як товкач, а на кінці вилита куля. Цим канчуком якби шморгнув раз, то довго б не жив.

Запорожці була такі: куди батько, туди й діти! Оце поставлять мишень і стріляють в одну дірочку. Спуску не давали!.. Вони не боялись ні огню, ні води; яка б не була буря, а вони на морі, або на Дніпрі, тіко шапки майорять. У нас тепер, як пристають до берега, то кажуть: “Підтягни дуба”, а запорожці казали: “Підсуши дуба”.

Тетеря та мед – це козацька їда була. Тетерю варили з борошна і з пшона. Оце тісто вчине, щоб прокисло, тоді варе куліш; як тіки пшоно почне розкипать, – кидає тісто і доварює. Як готова тетеря, тоді розведе мед у гарячій воді, вкине туди тетері і їсть, як кутю. Тетерю можна їсти з медом холодну і гарячу. Хліба печеного у запорожців не водилось.

Козаки ні в чим не крились. Як іде куди, – куреня не запира. Увійдеш в курінь, – казан висить, пшоно, торба, борошно, в’яла риба, а в іншого й вагани меду стоять. Хочеш, – мед їж, хочеш, – тетерю вари або куліш. За їжу нічого не скажуть, а брать з куреня – не бери: узнають – дадуть київ.

Горілку пили запорожці не чарками, як ми, а дерев’яними корячками, з двома ручками: одна – зроблена коником, а друга – кільцем. У них не було моди частуваться, а хто схоче – наллє коряк з боклага і хилить на здоров’я... У багатих була мода держать горілку в мідних казанах. Оце увійшов в сіні, – казан стоїть з горілкою, а на казані висить корячок. Хто схоче, бере корячок і п’є. До іншого, було, як увіходиш в хату, то трубки не неси, – оставляй в сінях: у хаті Боги (ікони). Люлешників у їх більше було, ніж нюхарів, а таких, що не вживали тютюну, і зовсім мало; їх дражнили “святими”, бо вони і горілки не пили.

В інших задля зими були темні хати, задля літа – курені, а інші – літо і зиму жили в куренях. Курені були великі, а щоб тепло було, козак нанесе листя, сіна, простеле повсть, натягне на себе кожух, та й снить. Хоч який мороз, – йому байдуже... В інших, що жили сімействами, були хати, тіко жонатих небагато було. У куренях і хатах у кождого Боги, найбільше Микола або Покрова, а по стінах та стелях – рушниці, пістолі, списи і жертки з одежею.

Катерина як стакувала Січ, то багато козаків пішло за Дунай в Турещину, а деякі сіроми зостались. Ні до кого прихилить голови, то вони, було, і живуть в Великому Лузі. Сьогодні до тебе прийдуть, а завтра до мене, а там до третього кого... Найбільше йшли до Івана Джерелівського: той ніколи, було, не випусте голодними. Прийдуть до його, та й просяться: “Пусти, діду, спочить!” “Спочивайте, люди добрі!” – одвіте їм дід. Годує їх день, годує два, годує і більше, а вони все спочивають. Було пошле хлопця: “Біжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять”.

А їх чоловіка десять, або й більше зберуться та й лежать собі за загонами на сінові. Вернеться хлопець, дід і пита: “А що?” – “Воші б’ють!” – “Ну, ще, каже, будуть жить”... Через день, другий оп’ять посилає: “А що тепер роблять?” – “Латаються!” “Ну, тепер, каже, скоро підуть”. Так, на його мову і виходе: облатаються, подякують і йдуть з Богом.

За запорожців, та ще і за моєї пам’яті, у Великому Лузі і в степу багато звіря було всякого, багато і птиці. Степ, де річки Терса, Солона, Вовча, Гайчур і інші, тоді звали Диким степом. Там бабаків було більше, ніж тепер аврахів. Ото що зостались на циліні густо могилки невеличкі, – то їх скоти1 були. Бабак завбільшки як кіт; на зиму замерзав, а на Явдокії2 – вискоче, було, з нори і свисне. Ото значить надворі весна. Від нори бабак далеко не заходив, звір був хоч і хитрий, та смирний, – не кусався. Як стали селиться слободи в степах, стало тісно і бабакам!.. Звалували вони відсіль в тридцятих годах.

Ще було, кажуть, дикі коні і дикі свині, та мені їх не довелось бачить: це ще було за запорожців. Були ще борсуки, віднихи1. Відниха невеличка, як шашча2, жила у воді, а іноді вилазила на берег. Були бобри – і ті скоти робили собі у воді. Бобрів і я бачив на свойому віку чимало: усе, було, таскають хмиз у воду. Дикі кози і тепер єсть у плавнях, та мало, а була їх сила! Вони люблять пастись там, де мочар та дикий хрін. Дика коза обзивається без протягу, тіко меее!, а цап теж коротенько: хав, хав, хав!

З дикої птиці було багато голубів: водились по лісах та по скелях. Дикі гуси, лебеді, журавлі. Вони єсть і тепер, та мало. Водились що огарі, тетерваки, баклани. Тепер тетерваків нема і помину, – змандрували, а баклани й досі єсть, та рідко і то більше на порогах. Вони чорні, сідають на каміннях і заборах серед Дніпра, де мало людей. Колись було багато деркачів, а тепер і тим міста мало. Не густо тепер і качок стало, за вражими стрільцями...

Риба яка була тоді, так єсть і тепер, тіко її не зосталось і сотої частини: виловлюють, не дають вирости. У старину цього не водилось. Було старі люди кажуть: “Ловіть, хлопці, рибу, та не переводьте, бо гріх!” Так було і робимо: наловимо риби і котра велика – беремо, котра мала, – геть її у воду: нехай росте. А тепер що? Тепер не розбирають, чи велика, чи мала, – налове її повозку горою і везе продавать на коряк... Продав, – добре, не продав – вивернув її у провалля... Отакі тепер люди стали! А ще й бідкаються: “Риби мало, риби нема!”

У старину ще й ліс був густий по плавнях, дуби товсті та гільчасті, осокори, лоза непролазна, терни, груші, а по озерах очерета, окуга, осока. Тепер як глянеш – мов не той і край, усе попсовано, та сплюндровано.

За запорозького уряду багато водилось пугачів: були вони по всіх байраках, була їх сила по скелях на Дніпрі, а ще більше у Великому Лузі. За год перед тим, кажуть, як зруйновано Запорожжя, – пугачі кричали день і ніч. Вони чули козацьку недолю, чули і свою, бо як пішла земля в розділ та стали рубать ліс, то пугачам міста не стало. Про це єсть козацька пісня, дуже жалібна на голос.

Ой не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку!
– Ой як мені не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А мені ніде та прожити,
Ніде мені гнізда звити,
Малих діток виглядіти...
Та й запугав пугаченько,
В зеленому байраченьку...

Десна і Дніпро

Дніпро і Десна – це ж були колись люди. Давно, Бог його зна коли, у багатиря Лимана росло двоє дітей – син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зостарівсь і каже: “Ну, дітки, завтра на зорі приходьте – буду вас благословлять!” Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взять у батька благословення. Вранці, як тіко зійшла світова зоря, він первий пішов до батька: “Благословіть, тату!” “А де-ж, каже, Десна? Вона ж старша!” “Та вона спить”. Батько поблагословив. Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і зарів степами. Проспала Десна зорю, прокинулась, аж брата уже нема. Вона до батька: “Благословіть, татусю!” Він поблагословив і каже: “Біжи, як обженеш Дніпро, – старша будеш”. Побігла вона і ворона взяла. Високо піднявся ворон і полетів показувать дорогу. Багато раз догоняв ворон Дніпро, багато раз і Десна повертала до його, а все таки не попередила його. Як почула од ворона, що Дніпро уже далеко, вона прихилилась до брата і злилась з його гирлами. У Десні вода пробілувата, а в Дніпрі ворона.

Як вродилась пісня

Пісні – це з Синього моря. Люди не доробили панщини, а Мусій і давай виводить їх з Єгипки. Перві пішли жиди та цигани, а за ними другі якісь люди. Передні вийшли, а задніх море залило. Вони, як і ми, живуть в Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег. Наші пісень скласти не тямлять, а окрім морських людей складували те запорожці про свої вжитки, та й ті вимерли. Їх пісні найкращі. З нашої слободи один чоловік служив матросом в Марнапол і. Та оце, каже, п’ють горілку бурлаки, а на камень дивляться, п’ють і дивляться, а потім давай співать бурлацьких...