Костянтин Дуб

Вічний романтик, закоханий у життя, природу й рідне слово, Костянтин Семенович устигає все: плекати сад, пестити внуків, досліджувати літературні шедеври, складати вірші й пісні, співати в хорі. Оптимізм і гумор – його постійні супутники. А ще душевна щедрість і доброта привертають до цього ясноокого красеня людські серця.

Універсалії буття в новелістиці
Валер’яна Підмогильного

Герої В. Підмогильного в контексті універсалій буття, в обіймах ночі й проміннях сонця, у природній і онтолог ічній сферах розв’язують важливі моральн і проблеми: пізнають себе, шукають істини, вивільняються від інстинктів, у піднесенні до зоряних інтегралів і низьких падіннях представляють наскрізну дом інанту людини пореволюційної доби.

Такими філософськими категоріями мислить Сергій Данченко з висоти неба, ставлячи слушні питання: “...Чи не здається тобі, що десь далеко, а може, близько, поруч, ходить ще один ти й бачить у темряв і, як і вдень?” [1, 167]. Навіщо? Нащо? Це питання ставить сам собі Сергій. Злітаючи в небесну глибінь, Сергій збагнув тає- мницю буття тоді, коли в ньому “прокинулась вся людина одразу, налита всіма бажаннями” [1, 172]. І в цю мить для нього “земля була прекрасна й життя, що точилось на ній. Прекрасні були ранки, коли обрій п’янів із червоного вина, розкішні дні, налляті сонцем, чарівні вечори, напо єні пахощами, і ночі, завинені мороком. І завсіди життя, як несподівана маска, як велична смуга зорі, як колискова таємнича пісня” [1, 172].

Зустрівшись після польоту з поетесою, яка вжахнулась його зовнішньої потворност і, кинувши, як постріл, репліку: “Вам не треба спускатись на землю” [1, 188], він, як Квазімодо з висоти собору Паризької Богоматері, – з висоти неба сягнув до істини: “щасливий той, хто вищий землі!” [1, 189]. А слова поетеси “висіли в кімнаті, котились луною по кутках і плигали чорними рядками в білому полум’ї” [1, 188]. В останню мить безнадійного зітхання душа літуна, що жадала неба, смертельно зіткнулась із землею, – навіть сонце захиталось... Проте над його труною проголошено плакатні слова в дусі тих псевдопатр іотичних часів: “Окрема смерть для нас тільки подробиця. Бо ми знаємо, що всяке досягнення вимагає жертв, і кожна смерть для нас тільки пам’ятник і нова надія” [1, 191]. Воєнком-перелюбник, виголошуючи промову, розуміє, що герой потрібен таким, як він, для використання подвигу, ідеї для досягнення власної мети ціною життів інших. Блюзнірський дух промови, демагогічний пафос її вповні розкривається на кладовищі: “Він голосно засміявся, і його сміх хитнув приспані хрести” [1, 193]. Контекст новели підводить до постановки питання: хто живі- ший – мертві чи живі? І чи є тематичним збігом те, що воєнком зустрічається з Галочкою, яку так кохав Сергій, серед “мертвяк ів” на кладовищі? З точки зору малої ймовірності тематичний збіг пояснюється тяжінням і притяганням однакових соц- іотипів, діючих в однаковому психологічному часі і просторі. Індивідуальна мікросоціальна динаміка на рівні колективного несвідомого породжувала певний соціотип, детермінований добою. Психологічна діаграма окремої безвартісної людини, знівельовано ї, бездуховної, визначає психологічну діаграму маси, юрби, на якій “лежала печатка одноманітності”. У “Третій революц ії” ця маса має своїх харизматичних лідерів і в своєму психозному пориві здатна розтрощити творене віками. Маса безликих одиниць – “це якісна однорідність, це суспільна безформн ість”, у якій кожна людина “не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу” [1, 17]. Знецінення вартості людини-жертви символізує остання картина зустрічі Галі на кладовищі з коханцем Тимошівським біля могили Серг ія Данченка. Природа ж сприймає цю смерть як похорон самої себе: “В алеях кладовища танули тіні й хрести, присмеркові звішували рамена... Місяць завісився хмарою, і хрести припадали до землі...” [1,192].

Проблема вартості у новелі “Військовий літун” подана крізь призму універсалій буття, перегукується з першими новелами “Добрий Бог” і “Ваня”. Якщо трагедія Сергія Данченка у зовнішній потворності, яка не гармоніює з красою душі, то особист існа трагедія Вані в тому, що він навіть і не усвідомлює вартості життя, дарованого Богом, якому він молиться, а проте легко може віддати його тільки, щоб жив Жучок. І це є гріхом. Його спокутує підсвідоме і несе покару Ваня. З філософської точки зору смерть так, як вона трактується у А. Камю, заперечу ється у новелах В. Підмогильного. У річищі думок Соловйова, Бердяева, Карсавіна новеліст змоделював полярні форми буття в їх антиномічному виразі “життя – смерть”. Усі інші атрибути буття: міфологеми сонце, місяць, темінь і світло в найр ізноманітніших художніх виявах підпорядковуються філософськ ій концепції.

У цьому філософському й естетичному контексті весь типаж новелістики В. Підмогильного є співучасником і творцем універсалій буття. Бачення світу в чуттєвій розмаїтості, багатовим ірність буття, мотивація соціопсихологічної поведінки людини історичними та духовними процесами, світоглядна свідомість митця реалізуються в слові як форма світогляднодуховного вираження макрокосмосу та етнокосмосу в художніх образах. Емоційно-образне мислення в концептуальній спрямованост і новеліста стверджує контртрадиційний спосіб зображення – про це він авторитетно заявив у листі до Є. Плужника: “Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках, – однословно, я боюся, щоб уся наша література не почала бити в один фабульно-сюжетний барабан... Тому я пішов випробуваним людським шляхом у цьому питанні, тобто обґрунтував спочатку свою притаманну властив ість логічно і силогічно, далі принизив протилежний погляд і відзначив його хиби, тим виявляючи свою перевагу, заплямував міщанство, зневажив противника і таким способом високо підніс свою думку...” [1; 754–759], “...бо літературні трупи не втрачають здібності рухатись...” [1, 350].

Осягнення цих настанов здійснюється в багатьох новелах. Розглянемо, як вони реалізуються в новелі “Перед наступом” (1920). Новелі притаманна особлива ліричність. Ліричними дом інантами виступають образи золотої зорі на небі, сльози неба та образи-символи психоалгоритмічного змісту: ніч, сон. Варі- юючись у різних інваріантах, вони повторюються в багатьох творах В. Підмогильного як ключові поняття, закодовані шифри людської душі, як соціологічна потреба самореалізуватися в своїх одвічних імперативах. Дійсність, проте, постає ворожою людині, породжуючи трагічні конфлікти морально-етичного плану...

Новела “Перед наступом” відтворює внутрішні переживання героя: перед нами плин думок, зосереджених на прагненні не вбити, а якось пояснити собі, чому і для чого людина йде в наступ. У такому борінні суперечливих прагнень зображено вартового Олексу Стельмаха (прізвище характеризує суть цієї людини): “Тоді пустив він ніч у своє серце й воно защеміло від її тихого дотику. Воно зробилось великим і тяжко було терпіти його великий бій. Ніби билось воно просто об землю і важчало від її тягарів”. Перевтомлених повстанців ніч вкриває зоряним покривалом, їм, знеможеним “глумом сонця і дня”, ніч тихо показувала кожному все, що мала, – “мрії про волю, прагнення влади, тишу забуття, як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, хто сидів у прогнившому вагоні”.

Можливо, останній свій сон у цю ніч бачить сотник Книш, та полковник Бігун обриває омани сну. “Сон уквітчав мені чоло вінком із айстр і троянд... Куди я піду? Я спати хочу, я хочу спати.

Сотника Книша зволокли й виштовхали з вагону на пов ітря. Реальність примушувала його сотню їхати до Калюжного Яру по смерть...”.

Ірраціональний психологізм В. Підмогильного лежить в основі його художнього мислення, визначає поетику на всіх рівнях – від мікродеталей до пейзажів (як ландшафтних детерм інант людини), контрастів світлових, кольорових, співмірності образів, смислового врівноваження, мотивів життя й смерті. Подібні світовідчуття розглядаються в аспекті універсалій буття, в них же виявлена концепція творчості новеліста, спосіб психоалгоритмічного моделювання із символікою та підтекстовими функціями міфологем, у яких ніби розчиняється свідомість. Принцип такого світомоделювання – провідний у “Повороті” Ю. Яновського, у новелах М. Хвильового, на новому рівні він втілився в новелістиці Григора Тютюнника.

Аналізуючи психостан Степана Радченка (роман “Місто”) на літературній дискусії, В. Підмогильний окреслив процес становлення його як письменника, і це пояснює аналітичні принципи психологізму всієї творчості майстра слова. Приміром, новела “Старець” у контексті новелістичної творчості В. Підмогильного не позначена якоюсь оригінальністю в зображенні психологічних ситуацій і воднораз у ній з’являються нові риси, розвиваються і моделюються нові психограми, поведінкові алгоритми психологічного розтину душі ущербної людини, відгин тіла завершується змертвінням душі. У художнім світі новеліста дійсність сприймається крізь психологію персонажів, які відбивають її своєю свідомістю та підсвідомістю і виявляють через особистісну інтерпретацію, а не темпоральну логіку життя. Анал ітичну інтеграцію розрізнених мікропсихомоделей (доленосних векторів) при цьому виконує автор, вкрапляючи, так би мовити, авторський арсенал зображально-виражальних засобів: опис, внутрішній монолог, авторську характеристику, онтолог ічно детермінований пейзаж, психологічно акцентований колір, світло і звук, деталі-лейтмотиви та міжновелістичні наскрізні образи-символи.

У письменницькому фокусі постає низка провідних синергенних, концептуальних, екзистенціальних проблем: людина у світі є тим, чим вона собі здається, й онтологічно її світ залежить від неї самої, водночас соціальна дійсність вносить в її автономію суттєві психосоціокорективи; онтологічний план людини – змінне віддзеркалення статусу своєї особи, своєрідним часово-просторовим виміром у контексті своєї доби інших в собі і себе в інших; поведінковий алгоритм постає в діалектичн ій суперечності із буттям; зовнішній вплив – не завжди результат внутрішніх змін, вони також певною мірою визначаються спонтанним саморухом психореакцій, асоціацій та ідей, які втілюються в конкретних образах, їх синтезованих аналогах; у діалогічній формі виражається розбіжність між духом і тілом, думкою і ділом, дією і мотивом, що поєднує дві реальності: світ й антисвіт, людину та її антипода; середовище, оточення, часово- просторові координати, природа в найрізноманітніших проявах – сонце, місяць, зорі, земля, вода, вітер, рослинний і тваринний світ, речі в єдиному буттєвісному плині є не тільки атрибутами буття; як категорії існування, вони в новелістиці В. Підмогильного виступають психологічними чинниками-камертонами настрою; не випадково письменник апелює до них у кризові, екстремальні моменти життя героїв, тобто, як онтолог ічний план, вони входять важливими компонентами в аксіолог ічний аспект душі, є своєрідними аналітичними формами визначення вартості людини; людина в контексті авторської інтерпретац ії і психоаналізу пізнається через діалогізм, полісимфон ізм, філософічну розмовність, світ ілюзій та реальний світ героїв, покар і спокут, внутрішньої роздвоєності й сексуальних зближень.

Ілюзія, ірреальність і реальність з їх аналітико-смисловими образами-символами широкого синтетичного узагальнення (сонце, світло, день і ніч, місяць, життя, смерть, краса і потворн ість, високий злет і падіння тощо) – не форми вияву патолог ії розщепленої свідомості, а каузальне відображення соц- іальних процесів, що й забарвлює найтонші нюанси емоціональних станів від щирих молінь і бажань подарувати себе, оф- іруючи душу й тіло, радості любові, щедрості, всепрощення – до безмежного вибуху найчорніших, приспаних у підсвідомості й нерегульованих сил. Тоді ці світлі, святі почуття дискретно змінюються і переходять у свої протилежності. На словесному рівні їх можна показати у виділених антонімічних рядах: сонце, день, світло, місяць – ніч, темрява; добро, любов, ласкавість, привітність, ніжність – зло, зненависть, підлість. Миттєві їх переміни й переходи різко контрастні; наглі звільнення від моральних табу диктуються не інстинктами самозбереження, а соціальними факторами. Автор, відповідно до власної концепції людини, ставить свій типаж у дослідницький психоалгоритм як лабораторію, де проводяться експерименти: типологічне групування від новели до новели здійснюється в єдиному стильовому ключі, має тематичну наскрізність, яка завершується всеб ічним їх осмисленням у романах “Місто”, “Невеличка драма”, у “Повісті без назви”.

1. Підмогильний В. Оповідання. Повісті. Романи. – К., 1991. – 802 с.

[ До Змісту "Свічадо" № 1 (15) '06 ]

• Повну версію часопису радимо читати в паперовому оригіналі



• Відвідайте розділ "Передплата"