Віктор Божко

Віктор Божко – дебютант у “Свічаді”.
Народився 1961 року в мальовничому селі Вершина Друга на Запорожжі. Лагідне сонце батьківської оселі світить йому через усі літа. Дитинство хлопця полоскалось у джерельній воді річки Берди, яка бере початок одразу за селом. Щоранку бриніла йому стежка до початкової школи, пробуджували мрії вразливого козаченька високі жайвори, а сиві кургани нашіптували поетичні легенди.
Згодом – Олексіївська середня школа, нові враження, щира підтримка вчителів, незвідані обрії майбуття. І – праця в місцевому радгоспі, відкриття вічної таїни хліборобської грамоти, світлих прагнень оратаїв – далеких нащадків Трипільської цивілізації.
І – ще одна сторінка життя: армійська служба, літа змужніння й самоутвердження.
Потому – Дніпропетровськ: праця на підприємстві, закоханість у літературу, оволодіння поетичним словом. З-під його пера народжуються щирі, зігріті патріотичною любов’ю до пісенного Ріднокраю ліричні поезії, наповнені глибоким змістом, в ограненні яскравих художніх тропів. Полонить у них простота й невимушеність, природність співу романтичного степового менестреля.

Микола Миколаєнко

1. Про мого діда

Ми з дідом косимо отаву,
Збудивши тишу біля ставу,
де цілу ніч туман білів,
ми з дідом косимо отаву,
щораз лякаючи джмелів.
Світанок повниться медами,
летять у небо голуби,
і йдуть упевнено за нами,
мов косарі, старі дуби.
Вітрами вигострені коси
дзвенять об роси золоті...
Сорока нам сюди приносить
останні вісті на хвості.
Сонату сонячного літа
співа метелика крило:
назустріч випурхнули квіти,
спинили синє джерело.
Побожно впавши на коліна,
ми воду солодко пили.
У запахах п’янкого сіна
хмарки замріяно пливли.
Між незнищенних тіней Січі,
вже на околиці села,
зненацька бризнувши у вічі,
для нас веселка розцвіла.
В саду змагалися зозулі,
аби присутнім нагадать:
зайти в літа свої минулі –
немов незбутня благодать...
Мені відлунюється й досі,
коли броджу на самоті, –
вітрами вигострені коси
дзвенять об роси золоті!

2. Ода нічній риболовлі

Дивуюся болідові,
крикливості сичів,
та кланяюся дідові
за свято уночі.
Не просто порибалили,
а душу відвели.
У ставі зорі бачили,
що впали з-під поли.
Казан поволі булькає
з огнем у самоті...
А в діда понад люлькою –
іскринки золоті.
І, стежачи за юшкою
на запах і на слух,
бджола нам Попелюшкою
вимощує кожух.
Він відає, залатаний,
що й чарки не минем.
А Місяць, мов засватаний,
застиг над куренем.
Лірично розмірковує:
“Покличуть, а чи ні?
Чи срібною підковою
згорю у полині?”
Покличемо-поманимо,
здивуємо за мить,
як синіми туманами
світанок забринить.
Ото його й причалили,
де ружі зацвіли...
Не просто порибалили,
а душу відвели.

3. Дідусеві дива

Я нічого не боюся,
бо завжди зі мною Ви...
Проведіть мене, дідусю,
в тихі спогади трави, –
де розказує струмочок
про свої барвисті сни;
Ви зробіть мені млиночок
зі стебельця бузини.
Покажіть мені стежину
через поле чарівне –
в таємничу синь ожини,
що чекає лиш мене.
З лопухів, лози та хмелю
на легкій долоні дня
ми поставимо оселю –
запашного куреня.
Так приємно тут лежати,
наче все – не наяву.
Ось підкралися лошата,
з даху смикають траву.
Ось і вечір: на обрусі
зорянім до нас проник.
Признавайтеся, дідусю,
чи давно Ви – чарівник?
Я радію, серце грію,
не зважаючи на грім:
мати діда-чародія
поталанило не всім.
У цілющому озоні
його очі молоді
ніжне сонечко червоне
розбудили в бороді.
Кучерява завірюха,
мов її і не було,
утекла з-під капелюха
і завіяла чоло.
Я стежиною пройдуся,
пригадаю ті дива,
що із вашого, дідусю,
вилітали рукава.

Поспішаймо до мам!

Пеленаючи небо димами,
заколисує зорі село.
Журавлем прилітаю до мами,
щоб лице дороге розцвіло.
Зізнаюсь: упокорюю стужу,
опадає снігів пелена,
як подивиться лагідно в душу
синьоока фіалка вікна.
Там, де нас берегли і любили,
увінчали калиною путь, –
лиховіями спалені крила
для польоту в майбуть оживуть.
Крізь хурделицю в дикому танку,
за вітрами – не в сні, наяву! –
поспішаймо до мам по світанки,
по цілющу траву лугову.
Поспішаймо до мам, прилітаймо,
бо за літом полює зима:
на любов додаткового тайму
в невблаганної долі нема...

Розфарбуйте мою душу

Мою душу розфарбуйте, я благаю, –
розфарбуйте у веселі кольори:
в колір неба, колір степу, колір гаю,
в колір глиці і дубової кори...
Щоб гойдались наді мною грона грому,
тепловій брунатним листям шарудів,
щоб прийшов я сам до себе, як додому,
сам до себе повернувся і – зрадів!
А зрадів же, бо збагнув: іще не вечір,
тож і Сонцю помолився крадькома...
А веселка обняла мене за плечі –
так, як мама нас в дитинстві обійма!

Яблуневі ночі

Яблуневі чари-ночі,
оксамитовий мотив...
Чи не ти у сни дівочі
ранні зорі обтрусив?
Грає полум’я суниці,
верби хиляться в журбі...
Та співається криниці
і псаломщику в мольбі.
Ллється золото у відра,
в колискову тишу трав...
Чи не ти баского вітру
нареченій осідлав?
І дарма, що жодна гілка
не гойдає цвіркуна, –
чарівна його сопілка
знову спокою не зна.
Усміхаються жоржини,
надихали співця...
Жде давно тебе дружина –
наче сонечко з лиця.
В неї очі – хвилі моря,
кіс шовки – мов шелест трав:
це для них ти з неба зорі
діставати обіцяв.
Не суниці, не зірниці, –
знають очі голубі,
чи співається криниці,
чи співається тобі.
В яблуневі чари ночі –
несподіваний мотив:
І майбутнє напророчив,
і минуле пробудив.

Степовий менестрель

Той, хто родом зі світання,
вріс душею в ріднокрай, –
не забуде заклинання:
вік живи – і вік співай!
Де світає короваєм
наше Сонце степове, –
він живе – немов співає
І співає – як живе.
Берегів йому немає –
висі й далі замалі.
Він у небо підіймає
наші мрії на крилі.
І ніколи там не зайві
ні веселки, ні громи.
Я і сам, неначе жайвір,
що стомився від зими.
Мій невтомний менестрелю,
співом сонячним вражай:
хай твої високі трелі
завесніють на врожай.
Хай росою напуває
оксамитова трава.
Там, де жайворон співає, –
І душа моя співа.
А весна небавом стане,
втішу думи провісні:
я трояндові світання
переллю в дзвінкі пісні.

[ До Змісту "Свічадо" № 1 (15) '06 ]

• Повну версію часопису радимо читати в паперовому оригіналі



• Відвідайте розділ "Передплата"