 Віктор Савченко
Закінчив Дніпропетровський
металургійний
інститут, кандидат
хімічних наук. Автор
15 книжок прози:
реалістичної,
історичної
фантастики,
езотерики, есеїстики,
драматургії.
Упорядкував
“Антологію поезії
Придніпров’я” та
“Антологію прози
Придніпров’я”.
Окремі твори
друкувалися в
перекладах
російською,
угорською, чеською,
словацькою мовами.
Лауреат
літературних премій
ім. Д. Яворницького
та “Благосвіт”.
Член НСПУ.
Золото і кров Сінопа
Закінчення. Початок у “Свічаді” № 1–3’2005.
Подається в авторській редакції.
АКЕРМАН
Церква була невелика. Потурнак сказав:
– Зайди та подякуй Богові за те, що він
ось уже стільки лихих рук від нас відвів. Нічого не проси. Тільки
подякуй. Я також дякуватиму, але не в храмі. Бо якщо зайду, то
про це можуть довідатись у фортеці, де на мене чекають.
Сава поклав на тацю монету, що її дав
Потурнак, і припалив дві свічки – за Микиту й за Стецька, тоді
став навколішки, але що казати Всевишньому, не знав. Перед його
внутрішнім зором промайнув увесь шлях, починаючи від татарського
полону і аж до заїжджого двору в Акерман і. Із завмиранням серця
він спостері- гав у сінешнє віконце, як гарцювали на подвір’ї
коні трьох яничарів. Вершники мали великі білі чалми й плащі,
під якими вгадувалися червоні ватяні халати. Те, що казав один
з них, скидалося на рикання звіра, а Петро, який перед ним стояв,
нагадував заклинача того звіра. З обличчя яничара зійшла лють.
Скоро всі троє покинули заїжджий двір... Над ними справді досі
була десниця Батька Небесного, яка спочатку вивела їх зі сплюндрованого
Сінопа, а потім привела на невільницький ринок у Стамбул, де він
знайшов те, чого так спрагло шукав. Якась сила попереджала їх
про лихо й прибирала з їхнього шляху чорні камен і, об які вони
могли спіткнутись. “Чому така милість до нас, Боже?” – запитав
подумки Сава. “Тому, що тобою рухала любов, а не прагнення наживи
чи помсти”, – відказало йому щось його ж – Савиним голосом. На
мить він заплющив очі й побачив себе у храмі Софії в Константинополі,
тільки там не пахло ладаном і звідусіль чулися чужомовні молитви.
Йому здалося, що поміж людьми він угледів і Оникія. “Боже, – йойкнуло
всередині, – але ж нам і характерник сприяв, а він нечистий!”
Щось важке піднялося в свідомості Сави, ніби всі гріхи роду його
спливли на поверхню. З тим він поспішив покинути храм.
Потурнак очікував за парканом церковного
подвір’я.
– Від тебе пахне ладаном, – сказав, принюхавшись.
– Ход імо, покажу, куди матимеш тікати, якщо зі мною щось станеться.
Вони вийшли на околицю міста, а тоді пішли дорогою вздовж лиману.
Це був шлях, яким приганяли худобу до Акермана.
– Тут Буджацька орда господар – ногайці,
– озвався Петро.
– Там, – він кивнув на північий захід,
– Молдавія. Дорога ця приведе до гирла Дністра і далі – углиб
Молдавії. Немало люду тамтешнього по-нашому тямить. А головне
– турка не люблять. Там і знайдеш прихисток.
– А дівчата!?
Замість відповіді Петро сягнув у кишеню
й витяг жменю золотих дукатів.
– Викупиш їх за ці гроші.
– Як я це зроблю, коли мене знають як
твого раба?
– Не знають, а бачили, усього один раз,
із запнутим обличчям.
До того ж один тільки чоловік – господар
заїжджого двору. Якщо ж ти уберешся в інший одяг, поголиш бороду
й вуса, то й він тебе не впізнає. Рабів тут не запам’ятовують.
Видаватимеш себе за купця-уруса, який прибув, щоб домовитися про
постачання збіжжя.
– Я не тямлю по-їхньому.
– А ти думаєш, що наші купці знають арабську
граматику? –
Потурнак побрязкав монетами в кишені.
– Ось мова, яку тут усі розуміють.
Петро спинився, а тоді повернув назад,
до містечка. На базарі він розшукав лавку міняйли й розміняв кілька
срібних дукатів на куруші.
– Це тобі гроші на дорогу, – сказав. –
Ага, золоті нікому не показуй – то скарб. За них і вбити можуть.
Петро роззирнувся: базар був великий і багатолюдний. Більшу його
частину займали хури ногайців, для яких Акерман був столицею орди,
немало стояло двоколісних возів перекопських татар – здебільшого
навантажені лантухами із сіллю. Петро спинив погляд на великому
возі, обвішаному барвистими килимами й одягом, попрямував туди.
Сава поплентався слідом, як і належить рабові.
– Буна дзіва! – привітався Потурнак до
власника воза.
– Буна... – відказав той, не приховуючи
подиву, адже до нього звертався його ж мовою турок, до того ж
у зеленій чалмі, яка свідчила про високе духовне чи світське становище.
– Мушу одягнути свого раба, шановний,
– провадив Петро молдавською. – Мерзне сарака.
– У що ти хочеш його вбрати, чоловіче?
У кожуха чи у ватяний халат?
– У ватяний. Тільки товстий. Молдованин
розв’язав великого клумака й витяг ватяний одяг.
– А приміряй-но, рабе, – сказав Петро
турецькою. Одяг виявився теплим і довгим, до кісточок.
– Он бачу ще теплі штани, постоли й шапку.
Витягай і їх. Петро зажадав ще торбу, у яку все поскладав і, не
торгуючись, розплатився.
– Буна димінаци, – відповів на прощання
господар, не приховуючи радості від щедрої виручки.
– Буна димінаци, – відповів на прощання
господар, не приховуючи радості від щедрої виручки. На заході
за базаром виднілися великі загони для худоби – овець, коней,
корів. Господарі тварин стояли біля татарських кибиток, голосно
сповіщали про свій товар. Біля однієї такої лавки Петро купив
в’яленої баранини й коржів. Коли вони опинилися на дорозі, звідки
до того прийшли, Петро сказав:
– Чимчикуй, братику, до гаю, що попереду
на березі лиману. Пообідай, перевдягнися. І забудь, що ти раб.
Постоли й шапка робитимуть тебе схожим на молдованина. Халат виказуватиме
в тобі турка. То нічого, що в тебе сині очі й русяве волосся.
Поміж того племені таких немало. До тебе ставитимуться з недовірою
і ті, і ті. Що нам і треба. Блукатимеш по базару, містом, до всього
придивлятимешся. Надто до молдавських купців. Можливо, доведеться
пристати до якоїсь із їхніх валок.
До заїжджого двору, де дівчата, не наближайся,
а спостерігай від мечеті. Звідти його добре видно. У фортеці я
буду до присмерку. Перестрінеш мене. Якщо ж не з’явлюся, а натомість
приїдуть яничари – тікай... Ага, мало не забув. Наталка все знає.
Сава обурився:
– А чого ж ти мені забороняв відкривати
лице!
– Приблудо, поведінка людини тільки тоді
природна, коли вона підкоряється порухам її душі. Яка з твоєї
Меланії буде дружина турка, якщо сонцем в її очах будеш ти – раб
того турка? Навіть неспостережливий помітить неладне.
Високі башти вже кидали тінь на рів з
водою, що оперізував фортецю, коли Потурнак, пройшовши перекидним
мостом, опинився під склепінням брами. Він завважив на кам’яній
плиті над входом викарбуван і слов’янські слова, але не спинився,
щоб прочитати; з нього не зводили очей четверо бородатих вартових.
Вони заступили дорогу.
– Хто ти й чому прийшов перед заходом
сонця? – запитав один з них на суміші турецької й сербської мов.
– О цій порі з фортеці вже виходять.
– Я прийшов до мечеті, де віддають шану
Аллахові найдостойніші з підданих султана Амурата, хай він вічно
панує над світом, о вартові. Мене запросив імам на вечірню молитву.
Було видно, що на військових справила
враження стамбульська велемовність із ледь вловимою арабською
вимовою. Арабів хоч і не дуже шанували, проте люди Корану спілкувалися
між собою арабською.
– То це ти той ходжи, за яким посилали
наших людей? – мовив інший вартовий. У його турецькій проскакували
болгарські слова.
– Так. До мене приїздили діти султана...
Петро, якому доводилося приводити каравани до міст-фортець, знав
суворі правила пропуску й очікував, що від нього зажадають ще
якогось підтвердження. Але військові, на головах яких замість
чалм були місюрки з кольчугами, що спадали на плечі, тільки пильно
оглянули вбрання стамбульського вельмож і, на мить затримали погляд
на дорогому стилеті, руків’я якого стирчало з-за паса, і сказали:
– Імама ти знайдеш у другому дворі. Вийшовши
з-під склепіння башти, Петро подумав, що тепер він у пастці. Якщо
чимось себе викаже, утікати буде нікуди. Першим двором було невелике
містечко з будинками під рудою черепицею та базаром, який уже
спорожнів. Не було потреби питати у поодиноких мешканців, де знаходиться
другий двір. З містечка було тільки два виходи – назад, за межі
фортец і, і – у браму у височезній вежі між двома також високими
мурами, з-над яких виднівся мінарет і частина бані-даху мечеті.
Ця вежа мала також великі ковані ворота,
але сторожі там не було. Проминувши браму, Потурнак відчув себе
у подвійній пастці.
Другий двір, посеред якого стояла мечеть,
був на вищий частині пагорба, ніж перший. Його також оточували
височезні мури й вежі – прямокутні й круглі, за якими ховався
ще вище на пагорбі третій двір. То була остання лінія оборони.
У другомі дворі розміщувалися яничарські житла, комори з припасами
та конюшні.
“А онде й імам”, – майнуло в голові у
Петра. Біля входу в мечеть, в оточенні гурту яничарів, виділявся
середнього зросту чоловік у білому довгому вбранні, застібнутому
під саму шию, і в капелюсі у формі усіченого конуса. Він щось
казав яничарам, але погляд його був спрямований на прибульця,
що наближався.
– Мир, простір і благоденство! – мовив
Потурнак, уклонившись.
– Нехай милість Аллаха ніколи не полишає
вас, о правовірні! Відказав імам:
– Нехай милість його буде й на тобі, достойний.
– По миті додав: – Якщо ти той чоловік, про якого повідав капудан
Ягджи- Огли.
– Я той із нікчемних дітей Аллаха, про
якого казав мій друг Ягджи-Огли.
– Він тут оповідав, що тебе почув Аллах...
Що якби не твоя
молитва... – Ягджи... е-е перебільшив,
о достойний імаме. Страхіття, що ми пережили, було тільки попередженням
вищої сили для всіх нас... Бо якби сталося найгірше, то тоді й
вас – мешканців Акермана – було б покарано. Адже ви не дочекалися
б провізії, а ось-ось зима.
– Авжеж, авжеж, – погодився імам. – Чин
Аллаха відрізняється від чину людини, навіть найрозумнішої. Людина,
караючи винного, часом завдає шкоди невинному, або звеличуючи
одного, принижує іншого...
– Мудрість світиться у твоїх словах, чоловіче,
– сказав Петро.
– Цьому храму, – він кивнув на мечеть,
– і вірним його, – подивився на яничарів, – поталанило, що в них
такий імам. Казав один із вашої команди, що ти, достойний, хадж
здійснив до Мекки... Імам погладив борідку, у якій уже було знати
сивину; йому сподобалися слова прибульця.
– І до Мекки, і до Медіни, і до Кааби...
– відказав він чистою арабською. – А навчався я в медресе, що
при мечеті Сулейманії.
У Потурнака мало не вихопилося, що при
цій же мечеті навчається його син, та раптом він затнувся. Натомість
мовив:
– Султан Амурат, хай благословить його
Аллах, знає, кому довіряти стяг Пророка. Кому і де...
Очі яничарів, з яких спершу визирали дикі
звірі, стали спок ійнішими. Тепла розмова двох людей Корану тішила
їхні заскорузл і, звиклі до насильства душі. Раптом імам подивився
на небо, тоді на мури й башти третього двору, тіні від яких уже
накрили ввесь другий двір, мовив:
– Час намазу, правовірні, – і кивнувши
Потурнакові на двері храму, сам попрямував до мінарету. Невдовзі
пролунав його гучний заклик до молитви, який почули і мешканці
фортеці, і мешканці позафортечного міста.
...Холодне приміщення мечеті скоро нагрілося
від присутност і сотні людей, які рівними рядами стояли навколішках,
відбиваючи поклони. Імам, щойно закінчивши молитву за султана
Амурата, раптом сказав:
– Будьте твердими при виконанні його наказів,
так само, як і він є надійним виконавцем волі Аллаха. Тільки тоді
ви зможете пройти мостом Сиратом у рай. А міст той, нагадую вам,
тонкий як волосина і гострий як меч. Праведник його пройде. Грішник
же впаде в пекло, що під ним, у геєну вогненну...
[ До Змісту
"Свічадо" № 1 (15) '06 ]
- Повну версію часопису радимо читати в паперовому оригіналі
- Відвідайте розділ "Передплата"
|
