Симонове зело
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Літо.
День св. Апостола Симона Зілота 1 в народній традиції є днем, коли наші чарівниці йдуть у ліс збирати зілля, що його на Київщині називають: «Симонове зело», а на Лівобережжі — «Симонове зило».
«В цей день ходять по лісах, збираючи зілля. Селяни гадають, що Зілот дає цілющу траву, і що він порядкує рослинами» 2.
«Симон Зилот — це Миколин батько... В цей день жінки, а особливо знахарки, ходять по лісах та збирають ріжні трави — «Симонове зило», яке від Зілота дістає цілющу силу ...» 3
«... Звичайно, підійшовши до рослини, стаємо обличчям до схід сонця, хрестимося з молитвою, а потім обертаємося на захід, вириваємо рослину й приказуємо:
Мати Божа ходила,
Зілля родила,
Відром поливала, —
Нам на поміч давала!.. » 4
«На Симонове зело рвуть зілля, і всяке вирване в цей день згідливе од усякої хвороби» 5.
«На цей день, як рвуть або копають зілля, то кажуть:
Миколин батько велів,
Щоб ти, зілля, було лікарством
Од всякої хвороби!
А як у кого хворіють свині, то той каже:
«Миколин батько велів, щоб ти, зілля,
вилічило моїх свиней».
Сказавши так, людина бере те зілля, варить його в горшку, а коли вистигне, напуває свиней» 6. «На Семенове зело баби стараються до схід-сонця назбирати різних трав та нарвати коріння. Все це вони засушують, а потім вживають від всяких хворіб: роблять ванни, настої для пиття, дають ясувати корінь і листя.
Коли рвуть траву, то примовляють:
Травка-травиця, красна дівиця,
Не я тебе садила, не я й поливала:Господь тебе садив,
Господь і поливав, —Всякому християнину на поміч давав!..»7
«На Симона Золота баби йдуть у ліс, шукають зілля: п’ятилисник на чай, а далі копають маслянку; корінь у неї жовтий, хороший, — його дають з хлібом корові, щоб вона була молочна, щоб масло було жовте. Як рвуть зілля, то примовляють:
Пресвятая діва Марія ходила по Святій горі,
Зіллячко копала, Симона Золота споминала, —
стань на помочі нам!
Після того баби й молодиці (молоді йдуть за старими та вчаться) пиячать. Наготують ото ще зранку вдома млинців, сала, вареників, принесуть це до лісу, сідають у бору та й п’ють по чарці. Коли нап’ємося, тоді йдемо додому, качаємося, перекидаємося, тарілки поб’єм, щоб порожніми додому не нести!»2
«На Зільника жінки збираються до одної хати, ніби до товаришки. Печуть яєшню, свіжу рибу, варять вареники, набирають ряжанки, ставлять кожна собі все це в кошик і гуртом ідуть до лісу. Там рвуть ромашку, цвіт брата й сестри, п’ятилисник, матошник, і потім сідають колом у лісі й починають пирскать зілля самогоном, чи горілкою, щоб зілля мало силу; потім починається гульня, випивають і приказують...»
Що саме приказують, то Яковиха так і не сказала Михайлові Гайдаєві, який записував від неї це оповідання.
В цьому ж селі (с. Українка на Київщині) інша молодиця, Настя Граб, заспівала пісню, яку, звичайно, жінки співають під час гульні з приводу зібраного зілля:
Копай, мати, зілля, а з-під зілля коріння,
Полощи на річці та мочи й у горілці, —
Мочи й у горілці, та клади на торілці,
Та клади на торілці, та давай своїй дівці.
А я дівці нараю: «Піди, дівко, до гаю,Шукай зілля розмаю.
Гей-гей, ох-хо-хо, —
Шукай Зілля розмаю.Ще й до гаю не дійшла,
Розмай-зіллячко знайшла, —Гей-гей, ох-хо-хо, —
Розмай-зіллячко знайшла.
Дуже цікаве оповідання Явдохи Галян, 37 років, з села Келеберда, Золотоноського повіту на Полтавщині; воно цікаве передусім своєю повнотою й докладністю. Явдоха розповідає:
На Симона Золота збираються до схід сонця баби й молодиці, одягнені в чисту білизну, копати зілля. Збираються не всі баби села, а тільки ті, котрі трохи знають зілля всяке: то від цього, а то від голови, од живота, золотухи, і щоб мити голову, щоб коси росли, й дітей щоб купать, щоб сухотів не було, і для скотини, од усяких наривів і од лишаїв. Знахарки рвуть зілля (яке саме — не знаю) для всяких там любощів, або якихось там чарів; вони нікому не кажуть, яке саме зілля рвуть. Коли зберуться, ідуть у діброву, чи на поле, на горби; ідуть далеко від села, щоб ніхто не бачив і щоб там люди не ходили, бо вони (знахарки) знають, де зілля росте.
«О, вже пішла відюга (відьма) по зілля!» — кажуть по селу.
Є таке зілля, що рвуть листя, а на другому зривають тільки квіточки, а то є таке, що коріння копають. Оце прийшли до бору і як починають рвати зілля, то всі скидають з себе всю білизну, становляться голі, бо кажуть:
«Як нарвеш в одежі, то не буде помагати од всякої хвороби». Маленькі діти, якщо йдуть разом із матір’ю, то їм можна рвати в одежі. Кожна баба, коли нахилиться зілля рвати, приспівує (співає потихенько, щоб пастухи не чули):
Святий Авраам на це зілля орав,
А Бог садив, а Спас родив,
Мати Божа поливала
І на поміч це зілля давала.
Якщо жінка хвора, то примовляє:
«... І хрещеній, народженій, рабі Божій це зілля на поміч».
Може ще які баби тайно собі щось шепочуть, а це завсіди тоді буває, то цього вже ніхто, крім їх самих, не знає. У старих людей є такий вже знак: якщо вона вже дуже стара, то вже як не ходить нікуди по зілля та шептати (знахарувать), то тоді вже по просьбі, або там уже у неї є такі рідні, що хотіли б навчитися, — то вона вже тоді передає по секрету своє знахорство, бо як усі будуть знати, то не поможеться, а їй умирать не можна, бо тоді трудно буде вмирати їй, — вона ніяк не могтиме вмерти, як не передасть свого знахарства, поки в стелі не зірвуть дошки в тому куті, де ікони стоять, поки вона й умре. Про це в нас кажуть іноді:
«...От не вмирає баба, бо вона відьма була, багато знала шептати».
А як уже вмре, то кажуть:
«Мабуть, уже передала гріхи свої всі, що знала шептати».
Копають зілля до схід сонця, поки роса опаде на зіллі, бо тоді вже не поможе од усякої хороби. Коли накопають, то забирають чи в кошики, чи в хустку й тоді несуть вже додому. Котра баба живе близько, то забігає додому, заносить, а котрі дальше живуть, то йдуть до одної баби, або в садок, чи в хату, і вже приносять тоді горілки, варять вареники, яєшню смажуть, їдять сметану, п’ють, танцюють і співають пісень.
Зілля рвуть таке: золототисячник, череду (од золотухи), ведмеже ухо (від наривів; його мочуть у горілці і як нариває палець, то листочком обкладають ранку й вона загоїться); ромашку — для дітей пити, полинь — од живота на горілці настоюють і голову ним миють; деревій — теж од живота: мнуть його з сухим пшоном і трішки туди води вливають, і все мнуть його з сухим пшоном, і пшоно й деревій тоді цідять крізь ганчірку й п’ють від болів живота (це, кажуть, його сонячниці схопили!); підбіль — листки круглі від чиряків, ран; подорожник, зіньовать — такі кущі ростуть і рясно цвітуть жовтенько; в них од сухіт дітей купають; блекота — од зубів; підкурюють їх, щоб не боліли; маточник і ракові шийки — корінь од жіночої хвороби; стосильник — травичка, цвіте ліловими квіточками (щоб був апетит, мочать цю рослину в горілці й п’ють, ще як чай); трилисник — зілля, — щоб у грудях не боліло; материнка — од кольки й від кашлю; Цінь — сухе жовтеньке зілля, купають у ньому дітей од золотухи; чистець — прикладають до ран; серпоріз — од порізів; сокирки — п’ють од живота; коровки — колючка: витирають од ревматизму, настоюють на горілці, або на оцеті9.
В селі Брітані на Чернігівщині той самий М. Гайдай записав від баби Уляни Міни, в році 1927-му, таку примовку до зілля:
«Золот Симон оре, а Спаситель сіє,
нехай приймається,
А я зілля нарву, хай помагається!»
На Звенигородщині, в селі Полівці, як розповідає Софія Терещенко, баби й молодиці, без дівчат, збираються на «Симона» вдень в однієї котроїсь удови. Варять вони всяке зілля, виливають цю воду разом із зіллям у перерізь (велика широка діжка). Кладеться на столі хліб, а на нього — рушник. Це все для самого «Симона». Вибирають котрусь удову й вона зветься «Симоном» — її роздягають, садовлять у перерізь і купають. Одна жінка поливає на бабу, що сидить у діжці, а останні жінки до цього приспівують. Далі «Симона» витирають рушником, починаючи з рук. Як «Симон» уже вилізе з води, то в тій воді купаються, роздягнувшись, усі баби й молодиці по черзі… Коли викупаються, всі йдуть у садок і там п’ють горілку й співають. Ще звечора баби назносять сюди страви: курей; яєць, масла, сала... Самогон заправляють корінням. Та бабуся, в котрої збираються, з самого ранку готує страву, — їй допомагають жінки.
Під цей час бабуся співає:
На шалвію окріп грію,
На тою — не буду.
Розсердила чор’зна кого,
Просити не буду.
Або:
В дзеньдзівері купалася,
В дзеньдзівері зросла, —
Проси Бога ти, Юхиме,
Щоб за тебе пішла10.
Пісні, як бачимо, нічого цікавого собою не являють; це є, очевидно, лише залишки від колишніх обрядових пісень. Сам обряд цікавий: що це за Симон, що його зустрічають з хлібом, як високошанованого гостя? Більше того, його обмивають у чистій воді з цілющими травами, обтирають чистим рушником; влаштовують йому пир, гуляння, і то не в хаті, а в садку поміж деревами. Хоча про існування весняного, або рослинного, культу богів у слов’ян ми докладних відомостей не маємо, то все ж, як нам здасться, можна висловити припущення про існування в наших предків подібного культу.
Фаминцин наводить свідчення Менеція (XVI століття) про Прусів, Литву і Жмудь, де говориться: «...Вони мають звичай приносити жертву Перґрубіосу, котрого визнають за бога квітів і рослин11.
Наші предки теж могли мати свого бога квітів і рослин, а з приходом християнства він міг бути замінений святим Апостолом Симоном Зілотою. Така заміна поганських богів християнськими — факт давно і загально відомий. Не останню ролю тут могла відіграти і т. зв. народня етимологія: незрозуміле чуже ім’я Зілот могло асоціюватися в народній уяві зі словами «зілля» і «золото», а звідси — цілющі трави й скарби, бож у цей день не тільки збирають трави, а ще й шукають скарбів.
Правда, при нагоді слід відмітити, що покровителями рослин у нашому фолкльорі виступає не тільки один Симон Зілот, а виступають в цій ролі ще й інші святі, як от святий Юрій, часом святий Миколай, а в одному випадку й Онуфрій Великий.
Саме купання в місяці травні у воді з цілющими й пахучими травами можна виділити зі звичаєвої обрядовости дня Симона Зілота. й пояснити окремо як звичай, що стоїть у зв’язку з обрядом весняного очищення водою. Цей звичай бере свій початок ще від часів стародавнього Риму. На камені в неаполітанському музеї, під майськими календами, є викарбувані слова: «lustratio ad flumen». Отже, вже стародавні римляни «очищалися» водою. Серби й босняки і тепер у день святого Юрія виконують обряд очищення «омахом» — водою з-під млинового колеса й при цьому вони кидають у воду великоднє яйце та зілля «милодух»12, або інші трави. До цієї ж категорії весняного очищення водою можна віднести й чеський звичай «Chodit na kupani». Ілюстрований французький календар за 1439 рік, за місяць травень, подає малюнок, на якому зображена жінка, що купається у ванні. З цього можна зробити висновок, що купатися в травні місяці належало до традиційного звичаю тодішньої Франції. Німецький календар за 1573 рік теж радить купатися в травні, бо місяць травень шкідливий для здоров’я, а вода весною — цілюща.
Звичай наших жінок у селі Попівцях — купати Симона, а потім купатися й самим, — теж відбувається в травні, а тому, крім інших пояснень, цей звичай можна пояснити теж «очищенням водою». Трави, що їх при цьому кладеться у воду, мають, очевидно, завдання тільки збільшити цілющу силу весняної води.
- - - - - - -
1 10-го травня за старим стилем; 23-го травня — за новим.
2 Село Солов’ївка, Радомиського повіту. За Чуб. III, стор. 184.
3 За Иванов. Куп’янський повіт на Харківщині.
4 Записано від Марії Г-ль з Полтавщини.
5 Від Марії Т-ко з Київщини. О. В.
6 Записано від Тимоша С-ко з Харківщини.
7 Сл. Никольська на Слобожанщині. За Ивановим. Стор. 243.
8 Мелашка Гробиха, 80 років, с Українка на Київщині. Зап. М. Гайдай. Етногр. Вісник, кн. З, Київ, 1927.
9 М. Гайдай, «Етногр. Вісник», кн. 3. Київ, 1927.
10 Е. В., кн. 3. стор. 98.
11 «Бож. др. слов.», 1884, стор. 115.
12 Наш любисток (Levisticum officinale Koch).
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Літо.
[ нагору ]