День Михайла Архистратига
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Осінь.
Восьмого листопада (21 листопада "за новим стилем") — Собор святого Архистратига Михаїла, або, як кажуть селяни, «Михайла».
Святого Архистратига Михайла наш народ вважає за патрона столиці України Києва. Стародавній герб Києва оздоблений образом Архистратига з мечем.
У народній уяві Архистратиг Михайло — це мужній лицар, який перемагає всі темні сили нашої землі. «Грім гримить — це Архистратиг Михайло веде війну з чортами, — каже народня легенда, — де б не заховався нечистий, а стріла Архистратига знайде його скрізь».
«Іноді, — каже друга леґенда, — з блискавки робиться хрест, — це Михайло благословляє, а Архангел Гавриїл стріляє в чорта».
Мисливці в Україні вважають Архистратига Михайла за свого покровителя. Восени під час щасливого полювання, десь у лісі біля вогнища, старі мисливці розповідають багато цікавих переказів та леґенд про свого святого зверхника.
Найпоширеніший переказ про святого Михайла в’яжеться з віруванням про те, що найкраща рушниця тільки та, яка побувала в руках Архистратига. Ось цей переказ. Одного разу чорт сказав Богові: «Я заховаюся так, що ти мене не вб’єш». «Ні, вб’ю!» — відповів Бог. «Я заховаюся під людину». «А я вб’ю людину і дам їй царство небесне!» Чорт перелічив усі предмети, під які він міг би заховатися, а про кущ ліщини забувся. «Ось чому, — казав Тиміш Степанович1, — як застане тебе буря в лісі, то ховайся під ліщиною, бо там тебе грім не вб’є». Один мисливець був на полюванні й захопив його дощ, та такий — просто злива! А грім, а блискавка — пекло! Що робить? — шукає ліщини. Знайшов — такий густий кущ. Сів, як під стріхою: ні краплини, сухо! Недалеко річки, під кам’яною скелею, сидів якийсь дивний чоловік: панич — не панич, так, щось, як опудало. Як тільки затихав грім і припинявся дощ, панич вилазив з-під скелі, задирав писок догори і бридко кривився. Це він дражнився з Архистратига Михайла. Мисливець той, бувши не дурним, догадався, що то нечистий. Націлився на скелю і жде. Тільки затих грім і панич вибіг з-під скелі, — бах!.. і панича не стало. Мисливець пішов дивитися: немає нічого, тільки трохи смоли на землі розлито. Але то вже кожний християнин знає, що як чорта вбити, то з нього ні крови, ні кісток... тільки смоли трошки. Дивиться мисливець на смолу, аж підходить до нього Архистратиг Михайло з рушницею в руках, і каже:
— Що ти, чоловіче добрий, хочеш за те, що вбив чорта?
А той не розгубився та й каже:
— Міняймося, святий воїне, рушницями!
— Ні, — каже Архистратиг, — ця рушниця не підходить тобі, щось інше бажай!
— Та я, бачте, святий Михаиле, мисливець. Полюю в цих лісах ще змалку. Найкращий дарунок для мене, то це ваша рушниця.
— Що ж, — каже Михайло, — як ти такий напасливий, то бери, а мені свою давай. Та не забудь: як ця рушниця тобі надокучить, то приходь на це місце, — розміняємось!
«Добре!» — каже мисливець Узяв рушницю та й пішов. На що оком кине: бах! і є... Ні звір, ні птах, нічого від нього не сховається.
А в тому селі був ставок; було це ще за старого режиму і ставок був панський. А мисливець, як мисливець: побачив на озері диких качок, стрілив і всі разом побив. Зібрав у мішок, узяв на плечі та й поніс панові. Приходить, а пан питається:
— Де це ти набив стільки качок?
— На вашому ставку, пане!
— Скільки ж разів ти вистрілив?
— Один раз, пане!
— Та я чув, як грім гримів над нашим селом, — грім серед ясного неба! — каже пан.
Мисливець злякався. «Піду, — думає, — розміняюся, щоб якогось лиха не нажити».
Прийшов, розмінявся. Йде лісом зі своєю старою рушницею. Побачив зайця: бах! — заєць і покотився. Летить качка: бах! — каменем під ноги. На що не гляне, — вб’є!
— Чого ж то так, питаюся, в ремонті була, чи що?
— Е, який там ремонт! У Михайлових руках побувала, а святий, то є святий... Людським розумом того не збагнути.
Крім цієї легенди є ще багато інших оповідань, де Архистратиг Михайло змальовується лицарем, суддею, оборонцем і покровителем мисливців на полюванні. Тому-то в цей день, на Михайла, колись у старій Україні мисливці йшли до церкви й перед образом святого Архистратига ставили свічку.
Мисливські оповідання
«А хіба ж ти не знаєш, що і птахи, і звірі, комашня, — й ті мають свого пастуха. Візьми бджолу — невеличке Боже створіння, а й воно свій порядок знає. Бджіл багато, а матка одна. Помре матка — весь вулик гине. Так, кажу тобі правду: і заєць, і вовк, і ведмідь — все має свого старшого, ніби пастуха, такого, що пасе їх, перегонить з місця на місце, вчить, як треба на світі жити, їжу здобувати. А воно, німина, слухає свого старшого. А якже, у них гуляйпілля немає, порядок.
Ось зараз осінь, час на звіря полювати. Ти як думаєш, німина не знає? Знає!.. Пастухи їхні вже всіх попередили: стережись, мовляв, бо мисливець іде! На Спаса кожна звірина від свого старшого такий наказ дістала. Я знаю, у лісі виріс і постарівся».
Так повчав мене колись старий лісник Тиміш Степанович Піддубний. Я знав його давно; знав, що все життя він жив у лісі, був добрим мисливцем, а ще кращим оповідачем. Знав, як кажуть, здалека: чув про нього, бачив його, але близько знайомий не був. «Не було б щастя, та нещастя принесло» — каже приповідка, так сталося і зі мною.
Одного разу восени я їхав верхи лісом. Спізнився. Захопила мене темна осіння ніч із дощем, з вітром. Блукав я, блукав лісовими просіками та стежками... Змок, змерз... Кінь мій теж стомився й ледве перебирав ногами. Вже десь коло півночі набрів я на хату Піддубного. Старий уже спав. Коли його пси загавкали, у вікнах заблимав вогник і незабаром з ліхтарем у руках з хати вийшов лісник і гукнув:
— Гей, хто там?
— Подорожній, — кажу, — в лісі заблудився. Пустіть переночувати.
— А ти хто такий?
— Агроном з Мар’янівки. Ви мене знаєте!
— Ага, це ти, хлопче. Заїжджай!
І так ми познайомилися ближче. Після цього випадку я частенько бував у Тимоша Степановича і слухав його цікавих мисливських оповідань. Ось вони:
Заячий пастух
Одного разу, коли був я ще молодим мисливцем, пішли ми з Андрієм, моїм товаришем, що був старший за мене, — на зайця. «Тиміш, — каже до мене Андрій, — як побачиш великого зайця з довгими вусами, то не стріляй!» «А чого?» — питаю. «То, — каже, — заячий пастух; його гріх бити». Як він це сказав, мене цікавість розібрала; захотілося побачити заячого пастуха.
Отож ідемо, а саме притрусило першим снігом. Ранок. У такий час добре полювати: заєць ще до снігу не звик, блукає. Добре видно сліди. Ходили ми, ходили: як наврочив хто, ні одного зайця. Собак із нами не було. Полювати без собак — час гаїти... Ходили ми довго, потомилися й зайшли у Греків ліс відпочити. У лісі назбирали сухого ломаччя, накидали велику купу й запалили вогонь. Горіло пиняво, бо дрова мокрі та ще й сніг почав іти. Андрій возився з вогнищем, а я сів збоку на пеньок та й закурив люльку. Сиджу, курю... Підняв голову, а перед моїми очима от-такенний заєць! Як добрий пес, а вуса аж на груди йому звисають. Сидить на задніх лапах і дивиться на мене. Я ледве не впав з того дива. А Андрій нічого: подивився на того зайця і свиснув, як на пса. Заєць стрибнув і сховався в кущах.
«Оце і є заячий пастух», — сказав Андрій, а я йому на те: «Шкода, що з нами псів немає, вони б його попасли!» «Не дуже то, — каже Андрій, — бо розумний пес пастуха не зачепить!»
Вовчий пастух
Це ще було за старого режиму. Я у нашого пана служив. їхав пан на полювання і мене взяв з собою за старшого над гучками. Полювали з собаками. Було їх у нашого пана штук тридцять; були і курляндські лисогони, і сибірські вовкодави, і прості гончі пси — всякі були. Я вже й забувся, як там вони називалися. Їздили ми на полювання аж до Чорного Лісу, за Цибульовою, може чув?
Гучки пішли, а я залишився на узліссі. Не пройшло й години, біжить один гучок і гукає: «Біда, на вовчого пастуха напоролися. З десяток собак покалічив... Що робити?!» Тільки це він сказав, коли другий: «Тимоше, пан казав, і цих собак давай. На якогось чорта напоролись!» А тих псів було шкода; тепер таких і за золото не знайдеш. Як гонить, бувало, доброго звіря, то через зайця перескочить, а не зупиниться. Сила така, що матерного вовка брали відразу.
Вони мені кажуть, а я не спішуся, думаю собі: «Маємо час, хлопці, зі звірячими пастухами не жартують. Краще почекаймо». Коли це знову гукають з лісу: «Давай допомогу. Тимоше, де ти там?! Марка, Івана!» Крик підняли, а собаки, чую, лементують. Ну, нема що: «Беріть, — кажу, — хлопці собак та йдіть!» Вони пішли, а я зістався.
Пройшло ще години зо дві, звір із лісу не вибігає, пси його вигнати не можуть. Лисиці, правда, вибігають; зайці теж, але як таке діло, то на зайця ніхто вже не дивиться.
Чую: «ту-ту-ту...» — заграли по лісі. Такі перебори пішли — душа радується. Так кілька разів. Собачий лемент то наближався, то знову зникав. Раптом: «Бережись!» Не встиг я оглянутися: зграя вилетіла з лісу та в чисте поле... Попереду звірюка — сірий аж попилястий, кудлатий, а з боків і під черевом червонястий. Бачив я і степових, і лісових вовків; не дивина для мене матерній вовк: усі вони — цуценята проти цього. Старі люди казали тоді, що такі вовчі пастухи на нещастя з лісу виходять.
Як побачили його пси: остовпіли! Молодші голови догори та: «Ву-ву-ву...» — завили не своїм голосом. А він вибіг на поле, сів і зуби вишкірив. Пси обсіли його, а напасти — ні один не відважиться. Найсміливіші вуха — сторч; передні лапи стрибають, а задні присідають і хвіст між ногами. Подивився я на цю комедію та й сміх мене розібрав. А вовчище сидить на задніх лапах, вуха зажав і клацає зубами. Туди, сюди — головою метляє, а лобище: між вухами четверті дві ляже. Сидів, сидів... Тоді встав та й пішов, непоспішаючи до лісу — просто лобом на псів. Пси розступилися, мов перед великим паном: ні один з місця не рушив, щоб побігти за ним. Ми й не посилали їх; хай йому біс. Добре, що й так обійшлося.
Лісники казали тоді, що без людської крови, без нещастя такі зустрічі не обходяться. Бог, кажуть, велить тим пастухам на світ з’являтися один раз на сто років.
Ведмежий пастух
А це вже було у Волинських лісах. Колись там більше звіря водилося, ніж тепер.
Почув я ріг і подав сигнал — усе рушило: одні крутять тріскало, другі б’ють паліччям об стовбури дерев, а треті в бляху гатять. Таке піднялося, що й сам би сатана піднявсь та побіг із лісу.
А я так собі збоку крізь гущавину пробираюсь та розглядаю по лісі. Підняв голову, дивлюся — а на сосні ведмідь сидить: видно ховається від люду хрещеного. Та не звичайний ведмідь — величезний! Вийшов я на галявину, став, дивлюся і очам своїм не вірю: як тільки дерево такого велетня тримає?!
Я дивлюся, а нечистий мені під вухо шепче: «Закричи, закричи... Скликай людей, клич охотників...» А я не піддаюся: стою на місці, дивлюся на звіря і мовчу. Вже й облава пройшла, її й не чути. Раптом страшно зробилося... Хотів крикнути та тільки рота роззявив, а ведмідь підняв лапу і, як рукою, погрозив мені з дерева. У мене й ноги підкосилися. Сів я на траву й сиджу… Ведмідь побачив, що я сиджу й знову махнув лапою, мовляв, «Іди собі, чоловіче добрий, своєю дорогою...» Я встав, насунув шапку на лоба та й пішов за облавою.
Того дня ми стільки дичини набили, що й довезти не могли. Мабуть, то ведмежий пастух наслав нам стільки звіря.
На другий рік, восени, саме на «Михайла», довелося мені знову бути в тому ж лісі. Отак собі йду та й нагадав про ведмежого пастуха. Вечоріло, вже сутінки поміж деревами лягали. Дивлюся: просто передо мною, з-за куща, щось руде та велике піднімається. Я глянув і пізнав: ведмежий пастух. Той самий, що я його від біди врятував. Став на задні лапи, передні розставив і йде до мене, як гора сунеться!.. Злякався я, чуприна дуба, а він наді мною повис та як зареве: грім над головою. Я й сів. А він, бісової віри звірюка, ще як зареве! Підо мною земля тряслася; Очі зажмурив та й думаю: «Души вже, біс із тобою». Жду, жду — не душить. Розплющив очі, а він пішов собі геть лісом, на задніх лапах, з боку на бік перевалюючись, — пів дерева заввишки... Став я на ноги й дивлюся йому в слід. Він відійшов сажнів на сто, обернувся до мене й махнув лапою, ніби хотів сказати: «Іди собі, чоловіче добрий. Ти мене не зачіпав, то й я тебе не зачіплю...»
Більше я з ним не зустрічався, хоч ходив по тому лісі ще років три. Отож я й кажу: «Звірячого пастуха не зачіпай, то й полювання буде добре і біди не знатимеш. А як зачепиш, то звірина тебе й на печі знайде».
Звіряче кладовище
А то якось ми завели з Тимошем Степановичем таку розмову: «Скільки я по лісі не ходив, не бродив, а ніколи не бачив дохлої звірюки, чи птаха. Де вони діваються, хто їх ховає?» «А вони не здихають отак, будь де, — сказав лісник, — всяка німина йде на своє місце — звіряче кладовище. Я його бачив». І почав оповідати:
«Був я ще молодим охотником, то саме на осіннього Михайла Архистратига, ми з товаришем випили по чарці, бо він Михайло був, та й він пішов спати, а я взяв рушницю і — в ліс на полювання... Йшов я, йшов та й заблудився. Такий на мене блуд напав, що три дні бродив по лісі. Не надіявся вже й світа Божого побачити. Отоді мене й занесло аж до звірячого кладовища.
Вийшов я на таку кругловину, десятин може сто, а може й більше. Навкруги ліс — така гущавина, що й світа не видно... Посеред круглявини озеро, а від того озера — на всі боки потічки; вода в них чиста, як сльоза. Величезні дерева лежать, їх геть із корінням повивертало — якийсь буревій, чи що?.. Дивне те дерево! Дивишся: дерево мохом поросло, а торкни його, то розсиплеться на порох. Кісток там усяких видимо-невидимо... Цілі ворохи лежать. Деяке, то ще у м’ясі лежить, а інший звір і шкіру на собі має, в шерсті; видно — ось тільки зараз ліг і згинув на цьому місці.
Став я під дубом та й дивлюся на це диво. Бачу: іде з усіх боків різна звірина сюди помирати: заєць, лис, вовк, ведмідь, скачуть дикі кози... Одне від старости, друге від ран умирає ... Кожна звірюка до води повзе, до озера, чи струмочка: води, бач, хоче напитися перед смертю. Через те понад берегом найбільше кісток лежить та рогів усяких. Там і пташине кладовище. Як підняв я голову догори, глянув на дерева — аж злякався!.. Видимо-невидимо різного птаха на гіллях сидить. Здряхліла птиця від старости та й чекає своєї смерти. Там вони вже не їдять нічого і не б’ються поміж собою. Мир і спокій. Там шуліка, голуб, ластівка, горобець, орел, дика качка — все на гіллі рядочком посідало; понадувалося, поспускало крила і сидить аж поки мертвим на землю не звалиться. Падають птахи з дерева, як листя восени.
Я підійшов ближче й підняв дику качку за крило. Взяв, а її й не чути в руках — геть висохла... Поклав я ту качку на землю, а сам — до озера. Не встиг підійти, як піднявся рев, свист, скрегіт.... У мене волосся дубом на голові стало! А перед тим було тихо, тільки де-не-де якийсь звір застогне, чи трісне гілочка під чиєюсь лапою...»
«Чого ж та звірина рев підняла. Злякалася вас, чи що?»
«Не злякалася; вона вже там нічого не боїться. Тільки, бач, хоч і німина воно, а почуло хрещену душу, що потурбувала вічний покій. Гріх турбувати й звіря перед смертю. Я скинув шапку, перехристився та й пішов геть».
* * *
Якщо в цей час уже випав сніг, то люди кажуть: «Михайло приїхав на білому коні».
- - - - - - -
1 - Оповідач, від якого я записав усі мисливські оповідання. — О. В.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічні нариси. Осінь.
[ нагору ]