Плахта - Одяг, що носиться поверх жіночої сорочки
З книги: Олекса Воропай. Український народній одяг.
Плахта в два рази ширша ніж запаска; своєю формою вона зовсім проста — це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Перед тим, як одягнути на себе плахту, жінка перегинає її вдвоє і обгортає нею свій стан, але так, щоб два незшиті полотнища прикривали боки, а зшита половина — зад. При цьому залишається тільки невеличкий розріз спереду, який потім прикривається попередницею.
Щождо кольору, то плахти бувають різні, але завжди різнокольорові смуги проходять вздовж і впоперек, утворюючи кратки, що нагадують собою шахівницю. Так виткана плахта потім ще вишивається від руки барвистими шовковими нитками. В залежності від орнаменту та переважаючої барви, кожна плахта має свою народню назву, як ось: крижева, хрещатка, грушева, рогатка, синятка, солов’їні очі, закладчина.
Плахти були найбільше поширені за козацьких часів, коли український національний одяг досягнув найбільшої краси і багатства. Для ткання плахт вживали тоді шовк, вовну, а також і срібні та золоті нитки. В той час в Україні були цілі села, що займалися спеціяльно виготовленням плахт. Над Дніпром, недалеко Запоріжжя є село Успенське; це село колись називалося Плахтіївка. Народній переказ каже, що це село заснував колись козак-запорожець Головко, який жив ще в кінці ХVІІ-го століття; він був великим майстром ткати плахти, від нього навчилися інші, і так за тим селом встановилася традиція виготовляти плахти. В році 1775-му, за якусь провину перед російським військовим начальством, все село було силоміць переселене до Басарабії і виробництво плахт припинилося. На місце виселених приїхали переселенці з Херсонщини і село з Плахтіївки перейменували на Успенське.
Після козаччини, коли населення України збідніло, плахти почали ткати тільки з фарбованої вовни; в зв’язку з цим збідніла і орнаментація плахти, знизилася її мистецька вартість. Ті плахти, що ми тепер маємо на Лівобережжі та на Київщині, — це лише залишки колишніх багато кращих плахт. Павло Чубинський пише, що в його час (сімдесяті роки ХІХ-го ст.) «запаска і плахта були ще у великому вжитку в слідуючих місцевостях: в Полтавській і Чернігівській губерніях, частково в Поліссі, а також місцями в Київській і Подільській губерніях, де звичайно старіші жінки, йдучи до церкви, одягають обов’язково плахту 1.
Щождо походження плахти, то судячи з орнаментації, можна думати, що тут ми маємо справу зі старовізантійським впливом. З усіх слов’янських народів плахту мають ще тільки болгари. В деяких народні х приповідках згадується про плахту, як ось:
«Не було в куми запаски, аж гульк: кума в плахті походжає!»;
«Шовкова плахта не к будню, а к святу годиться»;
«Скочила з пенька плахта рябенька».
- - - - - - -
1 - Труды. VII. 1873. стор. 428.
Повернутися до змісту:
Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Український народній одяг.
[ нагору ]